Джерело: Галина Сидорова, для Радіо Свобода
20 років тому, з приходом нового 2000 року, Володимир Путін став виконуючим обов’язки президента Росії. В історії Росії розпочалася нова епоха – дуже довга, хоча тоді про це ще ніхто не здогадувався. Ера Путіна внесла багато змін як у саму Росію, так і в стосунки країни з рештою світу – насамперед Європою, США й найближчими сусідами. Зовнішня політика завжди була близькою Володимиру Путіну – незрівнянно ближчою, ніж «марудні» питання економічних реформ або соціальної політики. Путін як політик – це і є багато в чому визначені ним неврастенічні відносини Росії з рештою світу. Як вони розвивалися? Наведене нижче – начерк короткого літопису путінської дипломатії.
Моє ділове знайомство з майбутнім президентом РФ відбулося в середині 90-х, у пору мого короткого походу з журналістики до МЗС РФ в ролі політичного радника Андрія Козирєва, першого міністра закордонних справ сучасної Росії.
Крім офіційних функцій у мене тоді була й, можна сказати, громадська – координатора від Росії Комісії «Велика Європа», неформального, як сказали б зараз, майданчика, створеного західноєвропейськими політиками для спілкування з їхніми тогочасними російськими колегами. Ідея належала ветерану австрійського парламенту Герберту Краузу, котрий примудрився, за його власними словами, закохатися в Росію після кількох років у Сибіру в ролі військовополоненого, і полягала у проведенні регулярних неофіційних зустрічей російських і європейських лібералів. Усім тоді не терпилося зрозуміти, хто ж такі ці росіяни з їхніми грандіозними реформами, що вони можуть запропонувати світові і чого хочуть від нього. Європейські та російські учасники зустрічей сходилися в головному: Росія – частина Європи, Велика Європа без Росії немислима, треба лишень визначити їй там гідне місце.
Засідання комісії-клубу проходили по черзі – в Москві, Парижі, Відні. А одного разу Анатолій Собчак запросив усіх до себе в Петербург. Як людина, котра не любила займатися організаційними «дрібницями», він відрядив мені на допомогу свого «гуру» з міжнародних питань – Володимира Путіна. Особливої допомоги я не дочекалася: усі так звані оргмоменти або зависали, або вимагали нагадувань самому вічно заклопотаному Собчаку. Мені тоді здалося, що невисокий, сіренький чоловічок, який зустрів мене в аеропорту, не з тих, хто любить перепрацьовувати в справах, що не передбачали його особистої зацікавленості. Путін зі знудьгованим виглядом слухав «балаканину» старших товаришів. Він справляв враження людини, якій подобається бути за лаштунками і таємно якісь речі розрулювати. До ролі сірого кардинала при Собчакові він явно не дотягував, але в якості «рішали», судячи з того, що ми згодом дізналися про його пітерські справи, спритно залагоджував питання, у яких мав особистий інтерес.
Подружитися по-путінськи
І ось одного прекрасного дня 1999 року для Путіна змінилося все. Людина зі звичками і поведінкою офіцера КДБ опинилася на чолі ядерної держави та з ентузіазмом взялася за її зовнішню політику. Саме її Путін із самого початку розглядав як свою особисту справу. Вважаючи себе профі у цій царині, він використовував її, аби набирати бали всередині країни. Усілякі там економічні негаразди, кораблі, що тонуть, пенсіонери, які скиглять, хворі діти, регіони, що загрузли в непотребі хвилюють його лишень напередодні багатогодинних прямих ліній із народом і до цього часу сприймаються як прикра необхідність відірватися від воістину великих справ – поза країною.
Міжнародна еліта приваблювала Путіна. Перспектива стати для неї своїм і вершити долі не однієї країни, а цілого світу приємно лоскотала его. Та й еліта ця спочатку сприйняла Путіна як наступника того курсу в зовнішній політиці, який, хоч і з примаковськими розворотами, але все ж таки не був для неї відверто ворожим. Тим більше що Захід побоювався якраз приходу Примакова в якості наступника Єльцина – з «багатовекторністю» та антизахідництвом, злегка прикритим розмовами про «особливий шлях Росії».
Яким був зовнішньополітичний спадок початку і середини 90-х, що дістався Путіну? Росія позбулася ворожого оточення. Статус правонаступника СРСР за нею закріпили, як і місце постійного члена Ради Безпеки ООН. Ядерну зброю шляхом складного торгу з колишніми співмешканцями по Радянському Союзу – Білоруссю, Україною, Казахстаном – Росія забрала собі, позбавивши тим самим світ від появи відразу чотирьох нових ядерних держав. Підвалини нових відносин з колишніми радянськими республіками заклали. Що стосується розширення НАТО, то, хоча розмови про нього почалися ще до агонії СРСР, перша хвиля розширення пішла тільки в 1999 році. Після короткого перебування Примакова біля зовнішньополітичного стерна наші східноєвропейські сусіди, які зовсім недавно вийшли з підпорядкування Радянського Союзу, відчули, куди вітер дме, і з подвоєним ентузіазмом взялися стукати у двері НАТО, щоб не задихнутися цього разу в російських «дружніх обіймах». Чого на початку 90-х не вдалося, так це закріпити в свідомості і росіян, і західних партнерів просту думку: Росія не програла в холодній війні, програв Радянський Союз, а нова Росія – такий же переможець у ній, як і інші демократичні країни.
Отже, Путін хотів подружитися із міжнародної елітою. Але що він під цим розумів? Подружитися по-путінськи означає отримати можливість маніпулювати і в кінцевому рахунку – керувати. Особливе місце в путінській картині світу відводилося Сполученим Штатам: він уже прикидав, як буде ділити світ із колишнім головним противником з чекістських методичок радянських часів. На першій зустрічі з Джорджем Бушем в Любляні 19 червня 2001 року Путін, за свідченнями очевидців, був стриманим і коректним. Буш натомість виказував незвичайний ентузіазм, поплескував російського колегу по спині і увійшов в історію фразою: «Володимир Путін – чудовий президент, чесна і пряма людина, котра робить для своєї країни багато доброго … Я пильно подивився йому в очі, зазирнув йому в душу і вирішив, що цій людині я можу вірити».
Я зазирнув йому в душу і вирішив, що цій людині я можу вірити
На тій же прес-конференції згадали про НАТО. Буш переконував, що розширення – «розумний процес, а країни, які в нього входять, виконують певні зобов’язання», і одночасно віддавав данину Росії: мовляв, і вона «прагне до створення безпечних кордонів із дружніми країнами, і це позитивний підхід». Путін, хоч і критикував блок за військову складову і «просування до наших кордонів», зазначив, що «Росія не ставиться до НАТО як до ворожої організації, співпрацює з нею на основі постійного договору та інших інструментів».
11 вересня 2001 року, коли терористи атакували Нью-Йорк і Вашингтон, Путін першим подзвонив президенту Бушу і висловив йому повну підтримку. Більш того, він зробив щось нечуване – розпорядився не приводити російські стратегічні сили в стан підвищеної готовності, коли це зробили американці. А у травні 2002 року в якості механізму для консультацій, співпраці і проведення спільних дій, зокрема щодо боротьби з тероризмом, було засновано Раду Росія – НАТО.
Але Путіну від «друга Джорджа» потрібно було не панібратське поплескування по спині, а прийняття правил великої гри, яку він замислив із Заходом. У розумінні російського президента, Захід мав би погодитися на новий розподіл світу на сфери впливу – і перш за все залишити за Москвою одноосібне право розпоряджатися на територіях колишнього СРСР. Педалювання натівського питання потрібно було для промацування ґрунту. Східна Європа за великим рахунком цікавила Путіна не через питання безпеки – це більше пропагандистська казка для внутрішнього споживання. Учорашні союзники по Варшавському договору посміли дрейфувати в протилежний від Кремля бік. Їхня поведінка дратувала Путіна. Відносини швидко псувалися, що для громадськості пояснювалося підступами західних недругів. З недавніх союзників у друзях залишалися лише ті, хто, як Угорщина, сприймав як належне путінські підходи до управління власною країною й світоустрою в цілому. Бажання розпоряджатися своєю долею, вирішувати, з ким дружити, Путін сприймав як поганий приклад для тих, кого не хотів випускати з-під нагляду ні за яких обставин – недавніх побратимів по СРСР.
Тенденція сприймати країни СНД «недодержавами» проявилася вже на початку 90-х. Навіть організаційно в МЗС, наприклад, ці країни не увійшли до департаментів за регіональною приналежністю – що, на мій так і не поділений тодішніми колегами погляд, було б правильно і природно. Для них створили департамент СНД. Пояснювався такий підхід тим, що на пострадянському просторі «занадто багато спільного»: тісні економічні та культурні зв’язки, численне російськомовне населення, тай взагалі СНД необхідний як для цивілізованого розлучення колишніх радянських республік, так і для їхньої подальшої концентрації в тій чи іншій формі навколо Москви. Відносини з цими державам спочатку будувалися за принципом «ми будемо продовжувати там керувати, тільки по-новому». Це не передбачало побудови там міцних демократичних інститутів. Ті ж, хто ставав на цей слизький, на думку Кремля, шлях, почали від СНД дрейфувати. Навіть із помпою проголошена «союзна держава» з Білорусією виявилася в реальному житті не більше ніж фейком, тому що приєднання до Росії на умовах Москви – чого спочатку домагалися в Кремлі – у Мінську ніколи всерйоз не розглядали. Що, власне, і підтвердили останні зустрічі Путіна з Лукашенком з нагоди 20-річчя так по-справжньому і не реалізованого союзного договору.
При Путіні керівництво зовнішньою політикою, в першу чергу на «ближніх рубежах», остаточно перейшло до рук адміністрації президента. «Апешечка», що спочатку конкурувала з МЗС за путінську увагу, поступово перетворювалася на колективного сірого кардинала, покликаного передбачати бажання Самого. У надрах цього органу плекалися проекти «русского мира» та інших майбутніх авантюр. МЗС був зведений до рівня радника й ба навіть листоноші, котрий передає часом суперечливі послання країні й світу, і слухняного виконавця, хоча це жодною мірою не знімає відповідальності за кінцевий результат.
Грузинські троянди і путінські шипи
Михайло Саакашвілі, який з букетом троянд вривається до будівлі грузинського парламенту 22 листопада 2003 року, – не лише апофеоз протестів грузинської опозиції, обуреної фальсифікаціями на виборах, корупцією можновладців та ігноруванням своїх вимог. «Революція троянд» показала, як громадяни вчиняють із владою, котра втратила зв’язок з реальністю і перш за все із самими громадянами, а ще – символом провалу кремлівської політики щодо колишніх радянських республік. Так виник головний страх Путіна, який багато в чому визначив його подальші відносини зі світом.
Але в ті дні Москва навіть взяла участь у вирішенні конфлікту. Коли протестувальники зайняли парламент і змусили переобраного на новий термін Едуарда Шеварднадзе перервати інавгураційну промову й покинути залу, до Тбілісі вже летів тодішній очільник МЗС РФ Ігор Іванов. За іронією долі, у російського МЗС віднайшлися глибокі грузинські корені, що ростуть із багатонаціональних радянських часів. Усе дитинство Примакова пройшло у родичів в Тбілісі, у Іванова – грузинська кров з боку мами, яка народилася в селі Ахмета в Панкіській ущелині. Ситуація вирішилася оголошенням про відставку Шеварднадзе. 4 січня 2004 року на нових виборах переміг Михайло Саакашвілі. А через місяць покинув пост міністра Ігор Іванов. За однією з версій, інтриги проти нього плелися в надрах путінської адміністрації – міністра запідозрили в «здачі» Аджарії в обмін на Абхазію: нібито він чимось допоміг грузинам.
Нова грузинська влада відразу дала зрозуміти, що збирається будувати нормальні цивілізовані відносини з північним сусідом, але не має наміру під нього «лягати». Кремль же зробив ставку на силу. На словах Москва зі своїми миротворцями допомагала зупинити кровопролиття в Абхазії і Південній Осетії. На ділі – сприяла поглибленню конфліктів і руйнуванню цілісності сусідньої держави. Саакашвілі прямо заявив про це з трибуни Генасамблеї ООН у вересні 2006 року. Грузинський президент зажадав негайного виведення російських миротворців, відзначивши, що місія росіян «не має жодного стосунку до підтримання миру … Ці регіони (Абхазія і Південна Осетія. – РС)були анексовані Росією, яка підтримує їхнє входження до свого складу, свідомо видаючи російські паспорти в масовому порядку на порушення міжнародного законодавства». До виверту з паспортами Кремль вдасться і в 2019-му, коли їх за указом Путіна у спрощеному порядку почнуть видавати мешканцям самопроголошених Донецької і Луганської «народних республік». До грудня 2019 роки таким чином «ощасливили» близько 125 тисяч осіб.
Парламент Грузії ухвалив постанову про намір країни вступити до НАТО. Але справжній скандал вибухнув 27 вересня 2006: міністр внутрішніх справ Вано Мерабішвілі заявив про розкриття грузинськими спецслужбами «шпигунської мережі», координованої офіцерами Головного розвідувального управління Генштабу ЗС Росії. За підозрою у шпигунстві і тероризмі були заарештовані чотири офіцери ГРУ та 11 грузинських громадян. Гереушніков також звинувачували в причетності до теракту в Горі 1 лютого 2005 року. Тоді в результаті вибуху начиненого вибухівкою автомобіля ВАЗ-2106 біля будівлі поліцейського управління загинули троє поліцейських, 27 осіб отримали поранення. 29 вересня у Тбілісі суд відправив затриманих під варту на два місяці. У той же день з Тбілісі евакуювали співробітників російського посольства і членів їхніх родин. Усі російські військові об’єкти, які до того моменту ще залишалися на території Грузії, за розпорядженням міністра оборони Сергія Іванова були переведені на казармений стан. Москва відкликала свого посла в Тбілісі. Будівлю грузинського посольства в РФ оточили наряди міліції, поблизу чергував ОМОН. Припинилося повітряне і навіть поштове сполучення між двома країнами. Проти Грузії діяла економічна блокада.
Росія видає паспорти в масовому порядку на порушення міжнародного законодавства
А вже 2 жовтня заарештованих гереушніков передали представникам Росії. Однак ситуацію це не розрядило. Сергій Лавров, який на той час заступив на пост міністра закордонних справ оголосив, що російське керівництво не має наміру скасовувати запроваджені проти Грузії санкції: «Грузинське керівництво повинно зрозуміти, що не можна ображати Росію в той час, як тут працюють і годують свої родини тисячі громадян Грузії». У Росії коїлася справжня антигрузинська вакханалія: масові перевірки ресторанів, магазинів, казино, готелів, що належать уродженцям Грузії, – під приводом того, що вони контролюються «грузинськими кримінальними авторитетами». Управління з податкових злочинів ГУВС Москви зацікавилося доходами письменника Григорія Чхартішвілі (Бориса Акуніна). Рахункова палата РФ поспішно виявила нецільові витрати бюджетних коштів Російською академією мистецтв під керівництвом Зураба Церетелі. Деякі московські школи отримали телефонограми із особливо «креативних» районних відділків міліції з вимогою надати списки учнів з грузинськими прізвищами, аби міліція могла виявляти серед батьків незаконних мігрантів із Грузії. Сотні грузинських громадян зазнали депортації. Але найогидніше – російська влада фактично запустили кампанію лютої ксенофобії щодо грузин.
Після переговорів, що відбулися в Москві між керівників МЗС РФ і Грузії, грузинський міністр Гела Бежуашвілі в інтерв’ю «Коммерсанту» назвав «основним яблуком розбрату» регіональні конфлікти в Грузії, в яких брала активну участь Москва. «Я намагався сказати своїм російським колегам, що загравання із сепаратистськими режимами, спонсорування їх, поставки будь-якого озброєння ми розглядаємо як антигрузинську політику», – зазначив міністр. Пізніше Бежуашвілі розповідав, що затримання російських військовослужбовців за підривну діяльність було не першим, але ж здійснювалася вона, незважаючи на угоду між Росією і Грузією про неведення розвідувальної діяльності одна проти одної. Деяких передавали Москві тихцем, а потім ті ж самі люди опинялися в Південній Осетії. Зрештою, згадував міністр, терпець увірвався: російських офіцерів затримали і відправили під суд, і одразу ж посипалися дзвінки з ОБСЄ, прохання передати цих людей Москві – Росія, природно, була в курсі переговорів, знала, що цих людей їй віддадуть але, попри це, почала розхитувати ситуацію. За словами Бежуашвілі, реакція на цей скандал була настільки неадекватною, що стало зрозуміло: заходи впливу на Грузію були продумані давно, просто вичікували зручного приводу для їх застосування.
Спікер парламенту Грузії Ніно Бурджанадзе в ті дні відзначала, що Росія і Грузія перебувають на межі війни: «З грузин виліпили образ ворога, йде справжнє цькування … Росія ніяк не зрозуміє – неможливо відновити імперію … Час припинити залякувати … Єдине, що потрібно для російсько-грузинських відносин, – це політична воля. Щоб Росія вирішила – слід говорити з Грузією на рівних, слід поважати Грузію».
Газовий пістолет
Але повага – той самий «п’ятий елемент», який виявився викресленим із путінського зовнішньополітичного арсеналу. Черговим підтвердженням тому стали перипетії відносин із братською – на словах – Україною. Спочатку ситуацією там Путін був задоволений. Україна разом з Росією, Білоруссю і Казахстаном підписала в 2003 році угоду про намір сформувати Єдиний економічний простір (ЄЕП). Віктор Янукович, на ту пору в якості прем’єра, поставив підпис під документом до контракту між «Газпромом» і «Нафтогазом», що фіксує на п’ятирічний термін ціну на російський газ на рівні 50 доларів за тисячу кубометрів. Янукович влаштовував Москву в ролі майбутнього президента. Але, як виявилося, не влаштовував значну кількість українських громадян, котрі вгледіли у кремлівський газових «подарунках» та у намірах уряду інтегрувати Україну до ЄЕП загрозу незалежності держави.
Як братню допомогу Януковичу на майбутніх в 2004 році президентських виборах Кремль відправив до Києва десант своїх найліпших політтехнологів. Виборча кампанія почалася з підозрілого отруєння головного суперника прокремлівського кандидата – Віктора Ющенка. Незважаючи на проблеми зі здоров’ям, той, однак, злегка обігнав суперника в першому турі виборів. А ось у другому переможцем несподівано вийшов Янукович. Але підтасувати результати не вдалося: Ющенко домігся правди у Верховному суді, який визнав підсумки другого туру такими, «що не відповідають реальному волевиявленню виборців» і постановив повторити голосування 26 грудня. Переможцем було визнано Віктора Ющенка, який став третім президентом України.
Нове українське керівництво відразу поставило задачу – позбутися російської газової залежності. Зробило пошук альтернативних джерел палива пріоритетом своєї зовнішньої політики. У підсумку в 2006 і 2008 роках сталися гострі газові конфлікти, які призводили до відключення Росією поставок газу в Україну. Це не тільки підвищило рівень недовіри між сусідами, але й викликало вкрай негативну реакцію в Європі, куди російський газ надходив через Україну. Путінська дипломатія робила все, аби саме Київ представити у ролі enfant terrible, що заморозив європейців. Але зіпсованим виявився й імідж Росії як надійного постачальника енергоресурсів.
Захід з тривогою і несхваленням спостерігав за кремлівськими «маневрами» спочатку в Грузії, а згодом в Україні. Путін на таке нерозуміння сильно образився і застосував відомий метод – розділяй і володарюй. Спроби вбити клин між Європою і США, а також між окремими європейськими країнами стали його зовнішньополітичним кредо і головною зброєю, що застосовувалася ним в різні роки з більшим чи меншим ступенем ефективності. А ідея за всяку ціну насолити незговірливим і недосяжним за міццю американцям – своєрідною ідеєю фікс.
Шредеризація. Початок
Не дивно, що Путін з огляду на його першу й основну професію спробував «промацати» західну еліту, знайти в ній слабку ланку. У різний час серед його друзів ходили лідери з неоднозначною репутацією на кшталт італійського прем’єра Сільвіо Берлусконі. Але як «слабка ланка» був обраний німецький канцлер Герхард Шредер. Зіграло роль і знання Путіним його країни, і можливість говорити однією мовою – німецькою, що дозволяло делікатні речі обговорювати без перекладачів.
На початку вересня 2005 року в ході візиту російського президента до Німеччини сторони підписали угоду про будівництво Північно-Європейського газопроводу, майбутнього «Північного потоку» – з Росії до Німеччини дном Балтійського моря. А вже в грудні Шредер, який програв вибори Ангелі Меркель, з поста канцлера в прямому сенсі пересів на трубу: очолив комітет акціонерів North European Gas Pipeline Company (в 2006 році перейменована на Nord Stream AG. – РС), компанії-оператора нового газопроводу. Вступ на посаду в консорціумі, де домінує «Газпром», та ще й з урахуванням обставин появи самого проекту, викликав шквал критики на батьківщині героя. Але Шредера, мабуть, це не збентежило: нове крісло було того варте (за неофіційними даними – близько двох мільйонів євро на рік). Згодом друг Герхард так добре вписався в сім’ю наближених до Путіна олігархів і топ-менеджерів, що 29 вересня 2017 року на позачергових загальних зборах акціонерів ПАТ «НК «Роснефть» у Санкт-Петербурзі одноголосно був обраний головою ради директорів цієї компанії. Щоправда, від зарплатні на новому місці про всяк випадок він публічно відмовився. Як би там не було, Шредер став багаторічним неформальним контактом Путіна, його очима й вухами в Німеччині та у західноєвропейському політичному середовищі.
Демократичний Захід неоднорідний, й інтереси різних держав нерідко зіштовхуються. У 2003 році, коли американці увійшли в Ірак, щоб розібратися з Саддамом Хусейном, президент Франції Жак Ширак, наприклад, не підтримав колегу Буша. А Путін – тут як тут. Все з тим же Шредером і Шираком вони тоді на трьох проголосили «вісь добра» – ситуативний альянс країн, які виступали проти американської операції.
Путін, хоч і любить розмірковувати про зростання ролі багатосторонньої дипломатії, сам досі надає перевагу бесідам тет-а-тет. «Розвести», а то й «купити» співрозмовника – як учили – справа нехитра. Можна знайти порозуміння у автократів на кшталт Трампа, причарувати Макрона, навіть «подружитися» з Бушем. І Путін це уміння опанував. Але «розвести» колективний Захід – інша справа. Як би епатажний Трамп або амбітний Макрон не лаяли НАТО, ні з ким із них окремо домовитися, наприклад, про ліквідацію цієї організації не вдасться. Або з канцлером Меркель не вдасться вирішити питання про зняття колективно накладених Євросоюзом санкцій. До того ж Путін не враховує, а може, просто ігнорує головне: західні лідери залежать від своїх виборців, від усталених демократичних інститутів влади у своїх країнах.
Ніхто не може сховатися за міжнародним правом як за кам’яною стіною
Образи на незговірливий Захід накопичувалися і вилилися у лютому 2007 року в програмний виступ на Мюнхенській конференції з питань безпеки. Путін перевернув шахову дошку і оголосив міжнародній спільноті нову партію. У своєму дещо істеричному виступі він дорікав Заходу, головним чином американцям, що ті впроваджують концепцію однополярного світу. Нарікав на «майже нічим не стримуване, гіпертрофоване застосування сили в міжнародних справах – військової сили …, котра кидає світ у безодню наступних один за одним конфліктів». На те, що «мало не вся система права однієї держави, перш за все, звичайно, Сполучених Штатів, переступила свої національні кордони: і в економіці, і в політиці, і в гуманітарній сфері нав’язується іншим державам». «Ну, кому це сподобається? – бідкався Путін. – Ніхто не відчуває себе в безпеці! Тому що ніхто не може сховатися за міжнародним правом як за кам’яною стіною … »
У тій промові, що так глибоко вразила західних лідерів, цей новий для них Путін говорив про себе: легітимізував власний планований «хрестовий похід» за переділ світу.
«Русскій мір» з елементами війни
Перший показовий виступ «нового Путіна» на міжнародній арені почався 8 серпня 2008 року з бомбардування російською авіацією території сусідньої Грузії. Формально в якості допомоги Південній Осетії – бунтівного регіону, який став невизнаною республікою. Бомбардування, за версією російської влади, були відповіддю на спробу Тбілісі силою відновити свою владу в зоні конфлікту. Те, хто кого спровокував на перший акт п’ятиденної війни, згодом жваво обговорювалося у ЗМІ та в дипломатичних колах. Призвідником проголошувалися то запальний грузинський президент Михайло Саакашвілі, то російські військові, які до початку грузинської операції вже сконцентрувалися на кордоні, а за іншими даними, навіть пройшли через Рокський тунель і тільки й чекали незграбних рухів з грузинського боку, щоб напасти. Але факт залишається фактом: кремлівська влада в намаганні зберегти вплив у Грузії підігрівала конфлікти на її території. З одного боку, в Абхазії і Південній Осетії були присутні російські миротворці, з іншого – невизнаним республікам постачалася зброя, а місцевим мешканцям щедро роздавалися російські паспорти.
Путінський рейд у Грузію міжнародне співтовариство не схвалило. Але й заходів вживати не стало. Ми вам не дамо просрати нашу перемогу
Пригадую в зв’язку з цим мій останній Валдайський форум у вересні 2008 року. Так сталося, що я виявилася першою серед промовців, хто публічно назвав дії Росії війною проти незалежної Грузії. Власне, після цього валдайські зустрічі для мене і закрилися – за обопільним, втім, бажанням сторін. А тоді, після мого демаршу, В’ячеслав Ніконов, який сидів по сусідству, несподівано нахилившись до самого мого вуха, тихо просичав: «Ми вам не дамо просрати нашу перемогу …» На початку 1990-х співробітник апарату президента Горбачова; учасник – у ролі понятого – затримання віце-президента СРСР Янаєва у справі ГКЧП; один з керівників комітету громадської підтримки Єльцина в 1996-му; майбутній голова комітету Державної думи з освіти від «Єдиної Росії», а на момент згаданих подій свіжопризначений Путіним директор правління фонду «Русский мир», пан Ніконов, безумовно, знав, про що говорив.
Концепція «руского міра» – оновленої імперської Росії, що піднімається з колін – вже в середині 2000-х варилася в надрах президентської адміністрації і наближених до неї аналітичних центрів. Дипломатія в новій путінській реальності втратила сенс. Відтепер проблеми слід було вирішувати силою. Точніше, спочатку силою їх створювати, а потім силою ж вирішувати, щоб пропаганда могла методично вивалювати на голови співвітчизників міф про єдиного і неповторного коменданта обложеної фортеці, в якій їм відтепер належало виживати, а на голови західної публіки – про міць Росії, яка відроджується, готової змести будь-якого, хто посміє встати у неї на шляху.
Розв’язана Кремлем війна проти України стала квінтесенцією цієї політики: путінська Росія остаточно «вийшла з берегів». Зараз у Кремлі за будь-якої нагоди підкреслюють, що на сході України йде громадянська війна. Мало хто згадує, що 1 березня 2014 року Володимира Путін попросив дозволу Ради Федерації використовувати збройні сили РФ на території України «до стабілізації ситуації в цій країні». Дозвіл було дано – одноголосно.
Джерело: Галина Сидорова, для Радіо Свобода
Галина Сидорова – журналістка, в 1992-1995 – політична радниця першого міністра закордонних справ РФ Андрія Козирєва
