Білоруський диктатор Олександр Лукашенко залишається помітним у Балто-Чорноморському регіоні виключно завдяки своїм гучним заявам. Проте його тактика – вигукнути гучніше та подивитися на реакцію – набридла багатьом. Якими стали її наслідки для Білорусі?
Після масових протестів серпня – вересня 2020 року та «казусу Протасевича», після якого до Балто-Чорноморського регіону увійшло поняття «криза мігрантів», Лукашенко опинився у парадоксальній ситуації. З одного боку, його влада всередині Білорусі помітно зміцнилася, адже лідери протестів опинилася або за межами Білорусі, або за гратами. Учасники протестів були змушені приховувати власні симпатії, десятки тисячі білорусів емігрували. Російська фінансова допомога дозволила Білорусі зберегти умовну економічну стабільність, не допустити стрімкого падіння рівня життя. З іншого – коло спілкування Лукашенка на міжнародній арені суттєво звузилося, він позбавився можливості балансувати між Росією та Заходом. Кремлівський ошийник для нього буквально на очах проростав шипами, які зменшували простір для маневру самопроголошеного президента.
Російська широкомасштабна агресія проти України не стала для Лукашенка несподіванкою, адже Білорусь була одним з головних плацдармів для вторгнення. Формат суперпрезидентської республіки не передбачає відсутності інформації про підготовку планів союзника. Власне, Лукашенко ще на початку лютого 2022 року бадьоро розповідав про перспективи поразки України. Проте розвиток подій після 24 лютого 2022 року примусив білоруського диктатора змінити власну точку зору. Відтак він публічно декларує «несамовиту підтримку» дій Росії, яка знаходить відображення у поступовому перетворенні Білорусі на тилову базу російського агресора. Однак віддавати наказ про участь білоруської армії в агресії (попри власні попередні натяки) Лукашенко не наважується. Собі дорожче.
У Мінську добре розуміють, що ціною військової авантюри проти України може стати влада. Лукашенко перебуває біля стерна управління Білоруссю 29 років, з яких понад 25 керує одноособово, раз по раз демонструючи брак системних знань у сфері державного управління та куцість лави запасних. Вагомим фактором для Лукашенка виступає існування в лавах Сил оборони України Полку Кастуся Калиновського. Хоча це не єдиний підрозділ, сформований білоруськими добровольцями, його медійна активність виступає помітним подразником. Публічні випади Лукашенка на адресу калиновців традиційно більш гучні та різкі.
Нагадаю, що триває авантюра з розміщенням на території Білорусі російської тактичної ядерної зброї. Ситуація дуже цікава: з одного боку, Владімір Путін ще наприкінці березня 2022 року заявив про це, наголошуючи на «проханні Лукашенка». Той радий старатися, розповідає про спільне управління ядерним арсеналом. Проте Путін підкреслює, що Росія не має намірів порушувати норми Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Нічого дивного: порушення у цій чутливій для цивілізованого людства сфері може розкрутити маховик санкцій проти Росії. Можливо, тому достовірних даних про переміщення ядерних боєзарядів на територію Білорусі досі немає.
Інакше склалася ситуація з «вагнерівцями». Лукашенко не лише став фейковим миротворцем під час заколоту Пригожина та його підлеглих наприкінці червня 2023 року, але і висловив готовність прийняти представників приватної військово-кримінальної компанії «Вагнер» на території Білорусі. Проте цей процес більше нагадував фарс: від переїзду «вагнерівців» в обхід черг з інших машин на кордонах до акцентованої їх участі у підготовці білоруських військових. Смерть Євгенія Пригожина не лише стала несподіваною, але і спричинила розмивання «вагнерівського» фактору в білоруській політиці. Щоправда, Лукашенко вже встиг повідомити, що «вагнерівці» «рвуться на екскурсію до Варшави та Жешува» (останній, як відомо – логістичний центр з постачання західної військової допомоги Україні). Щоправда, оперативно дезавуював власну заяву.
Лукашенку не звикати змінювати позицію. Він може з різницею у пару тижнів вилити бруд на керівництво Польщі, після чого доручити прем’єру Роману Головченку розвивати відносини з найбільшим західним сусідом. Геополітична шизофренія? Швидше усвідомлення, що повна втрата контактів з Заходом, нехай мізерних як сьогодні, може спричинити для нього швидке завершення перебування на вершині влади у Білорусі.
З початком широкомасштабного вторгнення Росії в Україну зовнішньополітична вага Білорусі постійно зменшується. Буквально пару років тому Білорусь ще була цікавою Кремлю як співзасновниця Організації Об’єднаних Націй, проте сьогодні Мінськ перетворився на зовнішньополітичне «Чого забажаєте?». Росії це приємно, а білорусам доведеться довго працювати над виправленням помилок.
Євген МАГДА
