Джерело: Ксенія Кирилова, для Радіо Свобода
За даними на кінець 2018 року, частка людей, які хотіли б повернутися «назад у СРСР», у Росії досягла максимуму за останніх 15 років. Як випливає з результатів дослідження «Левада-центру», 66 відсотків опитаних жалкують, що Радянський Союз розпався. При цьому деякі навіть ліберально налаштовані автори прокоментували цю обставину стримано, закликавши з розумінням поставитися до народних настроїв.
«Так званій простій людині Солженіцин не потрібен, закордон – теж, ну, може якісь там меблі потрібні (а їх немає), але свобода слова – точно ні. Зате робочий день – 8 годин. Квартири й справді давали, – вважає письменниця Диляра Тасбулатова. – Ви мене добре знаєте, я не за сесесер і не за нинішніх – все це жахливо, звісно. Але ви зрозумійте просту людину: вона мала якусь там роботу, якийсь там заробіток, а зараз що вона має? І якщо людина нічого хорошого не бачила, то й це був рай для неї. Сумно? Хто б сперечався». Тасбулатова не виправдує радянські часи і не ідеалізує їх, вона лише закликає не ставитися зарозуміло до народу: «Люди просто бояться померти без лікування й залишитися безробітними».
Спроба зрозуміти народні настрої та їхні джерела людьми, що мислять прогресивно, безумовно, позитивна. Автор «Радіо Свобода» Євгеній Фірсов пішов іще далі, від імені простої людини обґрунтувавши, чому російській більшості необхідна віра в пропагандистський міф: «Я – частина величі. Я частина великої держави, великої історії, великої території, великої духовності, великої місії й узагалі майже всього великого. Це моє виправдання, мій опій і єлей… Причетність моєї особистості до величі все пояснює й усе компенсує. Насамперед для мене самого. Увесь світ горить, то там геополітична пожежа, то тут імперіалістичний мілітаризм тягне свої доларові клешні до бідних сирійських дітей… Як мені без цього жити? У дзеркало на себе дивитися, зізнатися самому собі, що мене десятиліттями тримають за недоумка? Але ж для мене недоумком не так страшно бути, як прославитися. Отже, ось мої умови: дайте мені 25 тисяч рублів і відчуття причетності до великого, і я принесу на виборах 60%, а то й більше».
Я описувала цей феномен іще в 2015 році, підкреслюючи, що ілюзія причетності до величі й до можливості вирішувати «геополітичні питання», бавлячись життям цілих народів, становить собою єдиний спосіб психологічної компенсації почуттів приниженості та безпорадності для більшості населення: «Бідолаху постійно принижують: всесильні чиновники, що вимагають хабарів, звичні до безкарності поліцейські, такі ж, як і він, співгромадяни, які грубіянять на вулицях і в громадському транспорті. Відповідною реакцією стає хамство по відношенню до своїх сусідів, до інших народів і країн, навіть до цілого світу – сурогат гідності. Так само виникає й сурогат власної значимості – розмірковування про геополітику. Людині немов дають іграшку, вона почувається причетною до чогось великого і значимого. Вона не може або не хоче змінювати щось навколо себе – або змінює, розуміючи, що її зусилля не здатні нічого змінити по-справжньому. Зате в неї виникає ілюзія: і від неї щось залежить у цьому світі, вона знає щось таке, що в інших країнах є в найкращому разі надбанням спецслужб».
Тому погоджуся зі спостереженнями Тасбулатової і Фірсова, але з одним застереженням: ці спостереження не можна використовувати для виправдання пропаганди й поточного стану речей. Більше того, всі вони, включаючи й ностальгію по Радянському Союзу, викликані штучно й підтримуються з певною метою. Навіть туга за СРСР, якими б матеріальними причинами вона не пояснювалася, навмисно створюється пропагандою. Реальний Радянський Союз, хай навіть він давав мінімальні соціальні гарантії, – це порожні полиці магазинів, багатогодинні черги, дефіцит, засилля номенклатури, що створювало колосальну нерівність, відсутність перспектив, жахливі побутові умови, бідність, заборони й так далі, як перераховує у своєму блозі Володимир Мілов. Із часом минуле ідеалізується, однак ця ідеалізація не досягла б такого розмаху, якби не цілеспрямовані зусилля пропаганди практично у всіх сферах життя суспільства.
Ідеалізований образ радянського минулого – це виправдання й мілітаристської істерії, й імперських комплексів, і сурогат «ідеального майбутнього», до якого прагне Росія, але якого їй нібито не дають досягти численні зовнішні та внутрішні «вороги». Цей міф використовується для протистояння іншому міфу – міфу про «глобальну катастрофу», віртуальне пекло, в яке Росія неминуче порине, якщо «Захід візьме гору». Російське телебачення щедро демонструє картини хаосу й мародерства на вулицях, убогості, падіння бомб, убитих дітей, зруйнованих будинків. Показові поширювані в соцмережах відеоролики, у яких США постають як абсолютне зло і спонсор світового тероризму.
Російський обиватель не готовий боротися за свою сумну дійсність, він не готовий помирати за неї, навіть якщо вірить, що того вимагає «геополітична ситуація»
Однак людська психіка влаштована так, що навіть найстрашніші віртуальні конструкції блякнуть в порівнянні з тьмяною й убогою реальністю. Парадоксально, але навіть мирний час – з його погіршенням рівня життя, в’ялим невдоволенням і невпевненістю в завтрашньому дні – психологічно часто здається багатьом більш нестерпним, ніж падіння у хаос і катастрофу. Мені не раз доводилося чути висловлювання абсолютно різних людей із російської глибинки на тему «краще війна, ніж таке життя». Зрозуміло, що війна й агресія Заходу – створений кремлівською пропагандою міф, однак навіть ті, хто вірить у нього, уже не відчувають такого жаху, як іще кілька років тому: будь-яке вирішення ситуації видається кращим, ніж нескінченне очікування страшного кінця.
Російський обиватель не готовий боротися за свою сумну дійсність, він не готовий помирати за неї, навіть якщо вірить, що того вимагає «геополітична ситуація». А от напівміфічний образ СРСР як ідеал, до якого прагне сьогоднішня Росія, – зовсім інша справа. Цей образ гідний того, щоб боротися за нього, страждати заради нього, терпіти злигодні в його ім’я, мріяти про нього. Реальність занадто неприваблива для того, щоб протистояти ілюзорному злу. Для цієї мети потрібно було створити особливе ілюзорне добро – обернену в минуле мрію, «майбутній СРСР». Міф про «геополітичну пожежу», описаний Євгенієм Фірсовим, – це вже третій міф, результат зіткнення в невблаганній борні перших двох. Діти у військовій формі, козачі загони, гасла «Якщо треба, повторимо!» – це і є продукт третього міфу, який уміло зіштовхнув перших два.
Важко пророкувати, як скоро холодильник візьме гору над всім цим скупченням ілюзій. Однак російським громадянам рано чи пізно доведеться зіштовхнутися з тим, що влада не збирається приводити суспільство в «радянський рай», що замість соціальних гарантій влада витрачає резерви на війну, ініціатором якої є виключно вона сама.
Джерело: Ксенія Кириллова, для Радіо Свобода
Ксенія Кириллова – журналіст, живе в США.
