Джерело: Євген Комаров, для Голос Америки
Ще у січні 2022 року вашингтонський Центр стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS) опублікував доповідь: «Який вигляд може мати російське вторгнення в Україну?» (Russia’s Possible Invasion of Ukraine). Російська служба «Голосу Америки» розповіла про нього 17 січня. Усі прогнози доповіді про стратегію та послідовність російського вторгнення в Україну справдилися. П’ять місяців по тому американські експерти знову зібралися в CSIS на круглий стіл під головуванням співавтора доповіді, старшого віцепрезидента і директора програми міжнародної безпеки CSIS Сета Джонса (Seth Jones), щоб обговорити сценарії подальшого розвитку подій, пише Російська служба «Голосу Америки».
Війна 1.0
У перші півтора місяці війни Росія прагнула здійснити бліцкриг та вклинитися своїми танковими і механізованими частинами вглиб української території з метою блискавичного захоплення Києва, Харкова, Херсона, Миколаєва, Запоріжжя та Одеси. На цьому етапі заявлені Росією політичні цілі війни повністю відповідали військовим: швидко паралізувати владу в Україні та змінити її на маріонеткову, позбавити Україну суверенітету, перетворивши на сателіта, а також розколоти НАТО та встановити в Європі «новий порядок». За винятком захоплення найменшого з перерахованих вище міст (Херсона), «Війна 1.0» закінчилася для Росії фіаско.
«Передові російські сили відчували нестачу запчастин, палива, боєприпасів – це був повний логістичний провал, – нагадує Сет Джонс. – Ми бачили на супутникових знімках, що росіянам було важко навіть просто пересуватися: вони застрягли на вузьких дорогах, не ризикуючи перекидати війська поза ними. Тепер вони намагаються вирішити свої проблеми з логістикою, будуючи та відновлюючи залізниці й автомобільні мости на захопленій території».
Емілі Хардинг (Emily Harding), заступниця директора і старший науковий співробітник програми міжнародної безпеки CSIS, колишня співробітниця спеціального комітету Сенату з розвідки (SSCI) та аналітик ЦРУ, звертає увагу ще на один аспект. Передбачалося, що на початку війни Росія проведе масовані кібератаки на українську цифрову інфраструктуру і доб’ється її непрацездатності: «осліпить противника». Про це мало писали, але цього не сталося. «Тільки через пару місяців почали з’являтися справді цікаві повідомлення про те, що відбувалося за лаштунками на той час», – розповідає Емілі Хардинг.
МИ ПЕРЕОЦІНИЛИ МОЖЛИВОСТІ РОСІЯН У КІБЕРПРОСТОРІ ТАК САМО, ЯК І НА ПОЛІ БОЮ. У КІБЕРПРОСТОРІ ВОНИ ТЕЖ НЕ ГОТУВАЛИСЯ ДО ЗАТЯЖНОЇ ВІЙНИ: ДУМАЛИ ЗАКІНЧИТИ ЗА ТРИ ДНІ…
Емілі Хардинг
«Зокрема, Microsoft активно працювала в Україні й опублікувала свій звіт, в якому йдеться про те, що від початку війни і до 8 квітня підтримувані Росією хакерські групи вчинили понад двісті кібератак проти України. Тридцять сім із них були дуже руйнівними, деякі змогли безповоротно знищити файли та сотні систем у десятках організацій в Україні. Зі списку видно, за даними у яких секторах полювали росіяни: банківська сфера, зв’язок, урядові комунікації. Загалом атака не спрацювала. Чому? Я не впевнена, що широка громадськість отримає детальну відповідь на це питання навіть через пару років, – вважає Хардинг. – Але я підозрюю, що ми переоцінили можливості росіян у кіберпросторі так само, як і на полі бою. У кіберпросторі вони теж не готувалися до затяжної війни: думали закінчити за три дні… Українці ж, працюючи у тісній співпраці зі США та Заходом, а також з бізнес-компаніями, такими як Microsoft, домоглися того, що захист непогано встояв перед ворожими кіберопераціями».
У березні «росіяни справді зазнали серйозної поразки», продовжує Еліот Коен (Eliot Cohen), керівник відділу стратегії, заступник директора CSIS.
КРЕМЛЬ НЕ ДОСЯГНУВ НІ СВОЇХ ВІЙСЬКОВИХ, НІ СВОЇХ ПОЛІТИЧНИХ ЦІЛЕЙ
Еліот Коен
Їх розбили під Києвом, їх розбили під Харковом. У стратегічному відношенні їм не тільки не вдалося гарантувати нерозширення НАТО, а й довелося змиритися з його зростанням за рахунок кількох боєздатних членів: шведів і фінів. Росії довелося стикнутися з вибуховою еміграцією: від’їздом багатьох своїх найталановитіших громадян. Вони власними руками створили становище, коли їхня економіка перебуватиме під величезним тиском довгі роки. З російської точки зору – це фіаско, і в російській еліті є люди, які це розуміють», – завершує Коен опис підсумків першого етапу війни. Отже, Кремль не досягнув ні своїх військових, ні своїх політичних цілей, вважає експерт.
Війна 2.0
У першій половині квітня, тобто приблизно на 35-й – 45-й день війни, у ній стався перелом. Її нова фаза, яка триває вже два місяці, радикально відрізняється від першої, насамперед – наявністю стабільної та досить чіткої лінії фронту. Тепер це класична позиційна війна, яка характеризується повільними і трудомісткими змінами лінії фронту.
У воєнному відношенні цілі Росії змінилися. Військовий урок з логістикою та відсталим тиловим забезпеченням вона опанувала. На новому етапі покращене постачання дало змогу російській армії перейти до тактики дистанційного вогневого ураження супротивника. Використовуючи чисельну перевагу в артилерії (включно з гаубичною та реактивною), місцями десятикратну, російська армія масовано обстрілює українські позиції та цивільні об’єкти, змушуючи відступати. Розуміючи свої проблеми з веденням міських боїв та бажаючи знизити втрати, російська армія не йде на штурм до повної руйнації об’єктів.
УЯВЛЕННЯ ПРО ТЕ, ЩО В РОСІЇ БЕЗМЕЖНІ ЛЮДСЬКІ РЕСУРСИ, – ЗАБОБОН З ІНШОЇ ЕПОХИ І ЗОВСІМ ІНШОГО ТИПУ ВІЙНИ
Еліот Коен
«Лінія фронту, на якій ведуться бойові дії, має протяжність понад тисячу сто кілометрів, – говорить Еліот Коен. – Так, це дуже багато, а російська армія, як і раніше, обмежена в живій силі. В Україні перебувають 150–200 тисяч російських військових. У Росії не така вже й велика армія. До війни це було близько 300 тисяч плюс національна гвардія, яка насправді є силами внутрішньої безпеки, та ненавчені призовники. Як ви знаєте, Росія тепер змушена законодавчо продовжувати вік, за якого можна вступити на військову службу. Уявлення про те, що в Росії безмежні людські ресурси, – забобон з іншої епохи та зовсім іншого типу війни», – вважає Коен.
Брак людських ресурсів Росія поки що компенсує достатньою кількістю боєприпасів: вони часто застарілі та малоточні, але їх іще багато. Майкл Вікерс (Michael Vickers), колишній заступник міністра оборони США з розвідки, офіцер у відділі воєнізованих операцій ЦРУ наводить факти: «Російські роблять по 50 тисяч пострілів за добу, тож зараз це просто масований артилерійський обстріл. Вони розуміють, що виявилися не дуже ефективними у складніших маневрах: наприклад, у спробах оточити українську армію або навіть просто переправитися через річку. У плані точності вогню російська армія не так далеко просунулася порівняно з часами Суворова, офіцери якого могли наводити свої гармати по кукурудзяному качану», – сміється Вікерс.
Щоб українці мали шанс відбити вторгнення, їм потрібна зброя з більшою дальністю дії, ніж у росіян. А її мало. Окрім того, перед Україною постають серйозні логістичні проблеми. Наприклад, туди поставлено кілька видів гаубиць: буксировані американські M-777 (155 мм, далекобійність 21 – 40 км залежно від боєприпасу), самохідні французькі CAESAR (155 мм, до 40 км), німецькі Panzerhaubitze 2000 (155 мм, дальнобійність 67 км), словацькі SpGH DANA (152 мм, але пізніші модифікації – 155 мм, до 20 км). Зайве говорити, що до них не підходять снаряди від радянських гаубиць, які залишилися в Україні: Д-20, Д-30, «Мста», «Гіацинт», «Акація» (122 мм — Д-30 і 152 мм решта; максимальна дальність стрільби 17 , 15, 29, 33 і 20,5 км відповідно).
Кожна з цих гаубиць має свої запчастини, свої регламенти і свій курс навчання бойових розрахунків, що триває до двох-трьох тижнів. Крім того, ця зброя має бути інтегрована у цілісну систему. Якщо гармата є оборонною зброєю ближнього бою, тому що стріляє «прямим наведенням» по цілі, яку видно візуально, то гаубиця здатна стріляти по невидимих цілях на великій дистанції, без візуального контакту з супротивником, що характерно для сучасної війни. Її ствол «дивиться» не на ціль, а в небо, маючи піднесення 20-45 градусів, а снаряд летить по балістичній траєкторії й може вражати цілі, що ховаються в укритті або за горизонтом. Сама гаубиця може при цьому розташовуватись у відносно безпечному місці, недосяжному для противника.
Як же боротися із гаубичним вогнем? Зруйнувати невидиму з лінії фронту вогневу позицію противника можна або авіанальотом (але в України дуже мало бойової авіації), або вогнем у відповідь. Для цього і необхідна гаубиця з далекобійністю вище, ніж у противника. Але для точності вогню критично важливе наведення. У старих фільмах показують, як навідник передає по рації чи телефону координати цілі, яку спостерігає візуально, перебуваючи поряд із нею. У сучасних умовах цю функцію виконують розвідка, дрони та супутникові системи, без яких гаубиця перетворюється на майже безглузду зброю для ураження території мирних населених пунктів, чим значною мірою займається російська артилерія, утилізуючи величезні запаси снарядів ще з часів холодної війни. Поєднання різнорідних, нових для особового складу знарядь у єдину систему – найскладніше завдання української армії на другому етапі війни.
Контрабатарейні радари, що з’явилися масово лише з 1970-х років, дають змогу по фінальній траєкторії снаряда визначити місце, звідки він був випущений, і таким чином забезпечити координатами артилеристів для вогню у відповідь. США, які є світовими лідерами у розробці таких радарів, надали їх Україні, але зайво нагадувати, що в них є сенс лише в тому випадку, якщо знаряддя будуть перевершувати за дальністю російські.
Незважаючи на західні поставки в Україну, Росія продовжує зберігати чисельну перевагу з усіх видів озброєнь і на другому етапі війни. Це дало їй можливість досягти локальних успіхів на фронті. Декларована воєнна мета – як мінімум вийти на адміністративні кордони Луганської, Донецької, Херсонської та Запорізької областей. Ніби Вермахт у 1943 році в районі Курського виступу, російська армія атакує сьогодні ділянку українського фронту між Попасною і Лиманом, що утворює виступ із вершиною в Сєвєродонецьку. Спрямування цієї ділянки фронту дало б змогу агресору не лише скоротити протяжність фронту, а й створити умови для наступу на Запоріжжі та повторного – на Харків.
Проте українські сили, що перебувають у меншості, «не біжать, реагують адекватно, а на інших ділянках фронту (в районі Херсона) навіть провели успішні локальні контрнаступи», вважають експерти. На південній ділянці фронту, нагадує Сет Джонс, Росія вочевидь перейшла до оборони: війська окопуються, будують оборонні споруди: «У них були надії взяти Одесу, але вони навіть не змогли захопити сусідній Миколаїв на шляху до неї. Тепер просто намагаються втриматись». Отже, у воєнному відношенні ситуація близька до патової й не обіцяє швидкого успіху нікому.
Там часом на окупованих територіях Росія займається активними діями щодо перманентного приєднання територій: «De facto вони їх анексують, – вважає Сет Джонс. – Вони замінили українську валюту на свій рубль, замінили українських муніципальних чиновників на російських, переглянули шкільну програму, включивши до неї історію Росії у своєму розумінні. Це спроба державного будівництва, анексія».
ПУТІН НАВІТЬ ВИСЛОВИВСЯ ЯСНО, ПОРІВНЯВШИ СЕБЕ З ПЕТРОМ ВЕЛИКИМ… ВІН ХОЧЕ ВІДНОВИТИ РОСІЙСЬКУ ІМПЕРІЮ, НАВІТЬ НЕ РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ
Еліот Коен
Це говорить про те, що, незважаючи на зміну воєнного завдання на скромнішу на другому етапі війни, «політичні цілі Путіна взагалі не змінилися і залишаються максималістськими, – вважає Еліот Коен. – Путін навіть висловився чіткіше, порівнявши себе з Петром Великим… Він хоче відновити Російську імперію, навіть не Радянський Союз. Але воєнні цілі перестали збігатися з політичними: російських військових відкинуто назад». Кремль «усе ще вірить, що Захід скоро впаде, що єдність, яку ми зараз виявили, не триватиме довго і що він, по суті, зможе пережити Захід», – додає Емілі Хардинг.
Війна 3.0
Закономірно постає питання: яким буде наступний етап війни? Відповідь на нього лежить більше у сфері політики. І ось чому.
За абеткою військової справи, для успішного наступу треба створити триразову локальну перевагу над противником. Сьогодні українська армія його не має, і тому ситуація на фронті близька до стагнації.
«Чи надали ми Україні все, що могли? – запитує Сет Джонс і відповідає: – Ні. Ми надали недостатньо озброєння, щоб Україна могла повернути собі окуповану територію, тепер, коли на ній окопалися російські війська».
Розмови про те, що нові поставки можуть викликати ескалацію, експерт вважає «контрпродуктивними»: російська пропаганда із задоволенням підхоплює будь-які сумніви та «ретранслює їх у десять разів голосніше».
«Захід потребує свого роду промислової мобілізації, – вважає Майкл Вікерс. – Ми маємо бути готовими скоротити наші запаси озброєнь і дати Україні більшу кількість того, що їм потрібно». На консервації знаходиться багато систем, які вже починають застарівати, їх цілком можна віддати Україні, водночас замінюючи новими без шкоди для безпеки США. Ненадання цих систем під приводом того, що вони дадуть можливість Україні завдавати ударів по російській території, експерти називають суто політичним рішенням.
Фактично, це рішення затягує війну. А з її затягуванням «частина нашої уваги починає неминуче відволікатися на інші політичні та економічні питання, – продовжує думку Емілі Хардінг. – Ціни на нафту та газ стають по-справжньому важливим питанням: чи зможе Європа витримати цей тренд і відійти від російської нафти та газу назавжди? Чи зможемо ми утримати в союзниках Туреччину і водночас прийняти до альянсу Швецію та Фінляндію? Так, російська економіка скоротиться приблизно на 10–15% уже цього року, але це не набагато болючіше для росіян, ніж, скажімо, криза 2008 року. З іншого боку, українська економіка обіцяє просісти на 40–45 %, що можна вважати катастрофічним. Щоб вижити, Україні знадобиться масований приплив допомоги Заходу. За останніми оцінками, відновлення країни вже потребує від двохсот до п’ятисот мільярдів доларів».
«Отже, росіяни буквально подвоюють ставку, – резюмує Емілі Хардинг. – Для українців це екзистенційна боротьба, і їм знадобиться безмежна підтримка Заходу, щоб її продовжити. Світу доведеться миритися з високими цінами на газ та нафту. А це зовсім не те, що сподобається пересічному американцеві».
Якщо не буде зроблено вирішального ривка – такого як справді масовані постачання озброєнь, включаючи наступальні, чи пряме втручання НАТО, то українська війна загрожує перейти у фазу стагнації – особливо на тлі викладеної вище політичної ситуації. І тоді, припускає Еліот Коен, Путін потенційно буде готовий у якийсь момент запропонувати «припинення вогню або щось таке, але найголовніше, що ми повинні зрозуміти, це те, що це все одно буде лише проміжним варіантом. Політичні цілі Путіна залишаються такими ж, якими вони були до того, – він просто реорганізує свої військові ресурси, взявши паузу».
«Політичні цілі України практично не змінилися з початку війни, – констатує Майкл Вікерс. – Вони полягають у тому, щоб повернути кожен дюйм своєї території, яку вони втратили у 2014 і 2022 роках».
Тож для того, щоб погодитися на умови Путіна та безповоротну втрату більше ніж 20% території, «потрібен інший український уряд та інший український народ, тож, я думаю, ми маємо викинути з голови ідею такого врегулювання, – зауважує Вікерс. – Теоретично можна собі уявити, що в якийсь момент українці просто надто втомляться від війни і від наполегливих прохань про припинення вогню на невигідних умовах: ви ніколи не можете виключити ймовірність того, що хтось не зламається, але це не означає ніякого врегулювання, тому що немає компромісу між тим, що Україна існує як незалежна національна держава, і тим, що не існує».
«Чесно кажучи, я не думаю, що російська загроза зникне, доки в Росії не відбудеться зміна режиму, доки не піде Путін, – впевнено говорить Майкл Вікерс. – І поки не прийде інше керівництво, яке щиро буде готове прийняти існування незалежної від нього України. Якби можна було повернутися на кілька десятиліть назад, то ми, мабуть, справді зробили б усе можливе, щоб позбавити Росію можливості перетворитися на країну, яка готова здійснити такі агресії. Це не якась абстрактна проблема: це питання глобального значення. В наших інтересах, щоб Росія сьогодні справді зазнала від України нищівної поразки. Як правильно сказав міністр оборони США Ллойд Остін, наша мета в тому, щоб Україна перемогла, а військова потуга Росії виявилася настільки ослабленою, щоб вона не могла розв’язувати такі війни в майбутньому. Я сподіваюся, що це, як і раніше, є метою для США та Заходу», – робить висновок Майкл Вікерс.
Джерело: Євген Комаров, для Голос Америки
