Інформація про підрив дамби в Новій Каховці дійшла до нас, коли ми були в Запоріжжі. У місті, де совєти побудували найбільшу дамбу та гідроелектростанцію на Дніпрі. У місті, яке пережило підрив дамби в серпні 1941 року. Тоді за особистим наказом Сталіна підірвали Запорізьку гідроелектростанцію. Розлиті води Дніпра мали зупинити наступ німецької армії. Насправді ж підрив дамби не зупинив німецької армії, а результатом злочинного наказу стала загибель тисяч мирних жителів (число загиблих могло сягнути до 100 тис. осіб). Вода потопила радянських воїнів та їх техніку. Звичайно ж, десятиліттями російська пропаганда брехала, що за цей злочин відповідальні німці. Тепер знову Москва, всупереч очевидним фактам, намагається звинуватити Україну в підриві дамби в Новій Каховці. І напевно знайдуться ті, хто знову повірить російській пропаганді.
Цікаво, що в самій Москві пропагандисти відверто радіють підриву дамби і погрожують підірвати ще одну під Києвом. На щастя, вони її не контролюють, хоча в лютому 2022 року прагнули захопити. Немає сумніву, що Путін може використати будь-яку зброю для досягнення своєї мети. Наслідки підриву дамби в Новій Каховці жахливі і будуть відчуватися роками. Серед них потенційно найнебезпечнішими є ті, що стосуються системи охолодження запорізької АЕС в Енергодарі. Електростанції, яка також знаходиться під контролем російських військових. Чергова місія глави Міжнародного агентства з атомної енергії змін у цьому питанні не принесла. Глава МАГАТЕ Рафаель Гроссі заявив, що хоча ситуація серйозна, проте, на разі, вона стабільна, а на запорізькій АЕС достатньо води для охолодження реакторів. Прем’єр-міністр Матеуш Моравецький мав рацію, коли 1 лютого минулого року, перед повномасштабним вторгненням Росії, сказав в Києві, що жити поблизу Росії – це жити біля підніжжя вулкана. Російська стабільність точно така ж, як стабільність вулкану, що прокидається.
Можливо, Москва своїм злочином у Новій Каховці хотіла показати, що вона готова на все в випадку початку українського контрнаступу. Можливо, вона посилає такий меседж західним країнам, щоб послабити їхню підтримку. Подібно, як існуючі погрози розмістити ядерну зброю в Білорусі. Українці, однак, не бояться російських погроз, бо знають, що єдиний шанс, аби вони не здійснилися – це активний опір і боротьба. Із Запоріжжя я поїхав під Бахмут. Насправді, важко сказати, чи український контрнаступ вже розпочався – адже тут бої не припиняються ні на мить. Над прифронтовими селами піднімаються клуби диму від вибухів, повітря розривають вибухи ракет і артилерійських снарядів. Українські СУ літають низько, знищуючи освітлювальні бомби та рятуючись від російської ППО.
В момент, коли я в’їжджав у Константинівку, на місто падали російські ракети. Незважаючи ні на що, у місті триває життя, яке, мабуть, можна назвати нормальним: працюють магазини та кафе, вулицями гуляють мами з дітьми. Найбільше мене здивували люди, які косили траву біля своїх будинків. Здавалося, що це найабсурдніше заняття, яким можна займатися поблизу фронту. На моє гучне зауваження, український військовий, який мене супроводжував, обурився: «Але ж це їхні будинки і городи. Вони тут проживають і намагаються жити нормально! Інакше вже могли б збожеволіти». Наступного дня на Костянтинівку знову впали ракети: загинув чоловік, який косив траву на стадіоні. В інший день артилерійські снаряди вбили дитину. Вночі на Дружківку падають ракети «Смерч». Зруйновано 17 будинків. Дивом обійшлося без жертв.
На одному з командних пунктів Сил спеціальних операцій біля фронту спостерігаю за боєм у лісі на околиці Бахмута через камери дронів. Українці атакують раніше визначену лінію оборони. Безпілотник координує вогонь з СПГ та мінометів. Українська піхота чекає на прорив російських позицій. На початку оком безпілотника ми бачимо російських солдатів, які вільно пересуваються в окопах. Вони не знають, що за ними стежать. Тільки коли починають падати перші снаряди, намагаються сховатися в укриттях. Російські РЕБ (війська радіоелектронної боротьби) намагаються перешкодити роботі українських безпілотників. Даремно – українці давно придумали, як з цим боротися. Іноді лише зображення трохи спотворюється. Росіяни намагаються знищити українські позиції мінометним вогнем, але саме український снаряд ідеально влітає в їхнє укриття. За ним наступний. Дрон не передає звук. Видно лише клуби диму та ще більше вогняних вибухів. Українські спецпризначенці знищили важливу вогневу позицію та склад боєприпасів. Через деякий час дим відкриває панораму на зруйноване укриття. Видно загиблих і поранених російських солдатів. Тепер в атаку піде українська піхота. Буде захоплено ще 150-200 метрів російських позицій. «Це за Нову Каховку», – коментує успішну атаку один з українських офіцерів.
Чи це вже славнозвісний контрнаступ чи повсякденна реальність фронту? Для українських військових це питання, здається, не має значення. Вони знають, що воюють, захищаючи Батьківщину, що не мають права сказати, що вони втомилися, що з них досить. Вони також знають, що навіть якщо вони фактично ведуть великий контрнаступ, у них все одно попереду довга боротьба. Не лякає їх знищення дамби в Новій Каховці, ані погрози застосування ядерної зброї. У них просто немає іншого виходу.
Павел Боболовіч
