Джерело: Север.Реалии
Згідно з офіційними російськими соціологічними опитуваннями, більшість росіян (68%) підтримують так звану «спеціальну операцію», яку російські війська проводять в Україні. Навіть із поправкою на неповну репрезентативність і достовірність подібних опитувань, рівень підтримки агресії, яку демонструє російське суспільство, на думку експертів, високий, і пропаганда досягає своєї мети.
Про особливості російської суспільної свідомості кореспонденту Север.Реалии розповів філолог, філософ, професор теорії культури та російської літератури університету Еморі Михаїл Епштейн. Нинішній стан російського суспільства він визначає терміном «шизофашизм».
«Шизофашизм – це фашизм під маскою боротьби із фашизмом. Власне, фашизм – цілісний світогляд, що поєднує теорію етнічної чи расової переваги, імперіалізм, націоналізм, ксенофобію, великодержавність, антикапіталізм, антидемократизм, антилібералізм. Шизофашизм – це розколотий світогляд, свого роду карикатура на фашизм, але серйозна, небезпечна, агресивна карикатура. Шизофашизм проявляється в істеричній ненависті до свободи, демократії, до всього чужоземного, до людей іншої ідентичності, а також у пошуку ворогів і зрадників серед свого народу. Але цей шовіністичний світогляд перебуває в шизофренічному розколі з прагненням використовувати ті самі блага, які забезпечує «ворог»: нерухомість за кордоном, привілей давати освіту дітям у «Гейропі» та «Піндостані», зберігати рахунки в їхніх банках тощо», – пише Михаїл Епштейн.
– Ви пишете, що нинішній стан російського суспільства можна визначити терміном «шизофренічний фашизм». Цей термін ви ж уперше вжили ще кілька років тому?
– Так, невдовзі після подій 2014 року, після анексії Криму. В 2017 році у «Снобі» у мене була стаття про шизофашизм, а у своєму «Проєктивному словнику гуманітарних наук» у розділі «Політика» я дав визначення цього поняття як такого, що стосується сучасної Росії, – говорить Михаїл Епштейн. – А зараз мені спало на думку, що дійсність настільки підтверджує те, що в цьому понятті приховано, що настав час до нього повернутися.
– Зараз усім хочеться зрозуміти, що відбувається з людиною в тій ситуації, в якій ми опинилися. Дуже важлива рефлексія – чому це з нами відбувається? І чому це сталося не з кимось, а саме з нами?
– Це справді здається важко пояснюваним, якщо виходити із прозорості людського розуму, в якому одна півкуля спілкується з іншою, одна ідея відповідає іншій. Але якщо уявити, що людина, з одного боку, може бути романтиком, а з іншого – негідником і розбійником, що для нього це і взаємовиключні, і взаємодоповнюючі ознаки, ми маємо справу з шизофренією. Варто додати ще одну парадоксальну межу: відвертість брехні або брехня без обману. Коли нам, наприклад, кажуть, що «просування російської армії сповільнюється боягузливою поведінкою українських націоналістів», то зрозуміло, що це брехня, як і розповіді про розп’ятого хлопчика.
Ось вони зараз кажуть: «А де ви були 8 років?», але ж усі ці 8 років це були донбаські території, окуповані бандитами-сепаратистами, де вони самі вбивали людей, і 14 тисяч загиблих жителів – це, в основному, їхні жертви, у тому числі жертви підвальних тортур. До речі, ті самі люди, які зараз вимагають помститися за Донбас, анітрохи не жахаються того, як діяла російська армія у війні з чеченським сепаратизмом: тільки з 1999 р., тобто вже за Путіна, налічується, за різними оцінками, від 30 тисяч до 100 тисяч жертв. Тих сепаратистів знищувати було можна і потрібно, а Україна чомусь має миритися з тим, що її територію захопили всілякі Мотороли та Гіркіни (яких підтримували регулярні російські війська – StopFake). Навряд чи розсудлива людина може повірити цій пропаганді, та вона й сама не дуже дбає про правдоподібність. Але пропаганда має вибудовуватися на певних ідеальних зразках і, з іншого боку, водночас представляти їх так, щоб вони сприяли насильству, руйнуванню та вбивству.
– Чому ж вона все-таки успішна?
– У Росії багато людей люблять, коли їм брешуть, на відміну, наприклад, від американців. Американці можуть бути не дуже розумними й далекоглядними, але коли виявляють, що їм брешуть, починають шаленіти. А для багатьох росіян це природно і навіть втішно – значить, їх поважають, вважають людьми, впарюючи їм «піднесений обман». Путін заявляє: «зграя наркоманів і неонацистів у Києві взяла в заручники український народ». Вочевидь, він судить зі своєї кремлівської зграї, яка взяла в заручники російський народ. Адже зрозуміло, що в українському керівництві немає ніяких нацистів, а бандерівці у роки Другої світової переймалися незалежністю України і від тоталітарного СРСР і від тоталітарної Німеччини. Багато хто з них вибрав Німеччину: вони не страждали століттями під її ярмом, як «малороси» у складі Росії та СРСР.
Коли зараз кажуть: «ми боремося проти українського фашизму», важко не зрозуміти, що це брехня: президент – єврей, єврейські громади України моляться на Зеленського, на українську владу… Але людям подобається, коли їм брешуть, бо вони можуть зберегти певну моральну гідність і дати вихід найгіршим інстинктам руйнування, вбивства та національної переваги. Путін отримує подвійний виграш: ми ідеалісти і водночас для нас не писана ніяка мораль – і сміливо вперед по двох лініях, які сходяться на тому, що зараз відбувається!
– Ви пишете, що з погляду психології, людська свідомість ділиться на три частини: у кожному з нас є щось звірине, тваринне, є людське і є духовне, найвище. І ви говорите про катастрофічний брак у російської людини саме середньої, людської складової…
– Так, це думка філософа Сергія Аскольдова. Але це, звісно, не всіх росіян стосується. Наприклад, я вражений тим, як багато зараз у Росії учасників антивоєнного руху. Це найсвітліші люди в історії країни. Можливо, через цих праведників і буде хоч якась пощада Содому.
Михаїл Епштейн пише про роздвоєння у народній свідомості, цитуючи класика. «Однією з перших цю вражаючу рису народної двоєдушності помітив О. Пушкін. У повісті «Дубровський» Архип-коваль підпалює панський маєток, анітрохи не шкодуючи людей, які там гинуть, – і водночас, із небезпекою для життя, влазить на палаючі балки і рятує кішку».
– Це дуже характерний приклад. Котиків, собачок ми всім світом будемо рятувати, але допомогти людині – це набагато складніше.
– Російські солдати зараз убивають мирних жителів, жінок, дітей. І в цій ситуації з російським православ’ям також усе ставиться під знак питання. Ну, яке православ’я, якщо воно мовчить і навіть благословляє на вбивство православних братів? Власне, розрив із православ’ям позначився три роки тому, коли у МПЦ перестали поминати Вселенського патріарха, який надав автокефалію Українській церкві.
– Ви сказали, що наші люди люблять, коли їм брешуть. Але чому? Звідки виникла ця любов?! Чому при слові брехні в одних людей в очах темно від гніву, а інші терплять, радіють і шалено нападають на тих, хто намагається викрити цю брехню?
– Чітко пояснити не можу, бо це є те, що називається абсурдом. Якщо його пояснити, то він таким перестане бути. Але мені здається, що таке постійне двоїння має історичні причини. Адже Росія, на відміну від України, вийшла не з європейського лона, як Київська Русь. Московське князівство вийшло з лона Орди. Як воно вижило? Як воно піднялося? Брехня була закладена в тому, що російські князі ходили на уклін до ханів, добували собі ярлики на князювання, при цьому винищували свій народ і братів-слов’ян. У 2008 р. був такий телевізійний марафон: ім’я якої великої людини має сприйматися як символ Росії? Там Сталін перемагав, Пушкіна, здається, навіть не було у першій десятці. Потім терміново вирішили знайти Сталіну заміну, бо було б не зовсім пристойно. І знайшли Олександра Невського, який і був оголошений іменем Росії. Що зробила ця найбільша російська людина? Олександр Невський, як відомо, ходив із походами не лише проти лицарів на льоду, а й проти тих російських земель, які були волелюбними, як зараз Україна, хотіли бути із Заходом. Він винищував Новгород. Взагалі майже половина набігів ординців на російські землі відбувалася за почином і за участю самих російських князів.
– То ось звідки ви ведете протистояння із Заходом.
– Росія завжди будувала себе як антисвіт щодо Заходу. Спочатку Орда була антисвітом, потім Росія, звільнившись від ярма Орди, сама взяла на себе цю роль. Спочатку це протистояння йшло по лінії Третього Риму – у нас єдина права віра, ви живете у гріху, ви єретики, розкольники. Згодом це змінилося комуністичною ідеологією, яка вела війну з буржуазним, капіталістичним Заходом. Але головним і, по суті, самоцільним було саме протистояння. Росія ніколи своєї цивілізації не винаходила, вона визначала себе насамперед стосовно Заходу, як його заперечення. І ось зараз з’ясувалося, що жодна ідеологія, ні православно-месіанська, ні комуністична вже не потрібна. Залишається Орда, тобто гола ненависть до осілих народів, які будують цивілізацію на власній землі, тоді як кочовим народам, ординцям, потрібна лише нова земля. Це їм як дихання – завоювати чужу землю. Кочова ментальність.
– А який сенс у цих війнах?
– По суті, за що воювати? У Росії – такий самий капіталізм, як на Заході, Україна – така ж сама православна держава, як і Росія. Відкинувши всі мотиви свого колишнього протистояння Заходу, Росія повертається у стан своєї материнської держави – Орди. Найдавніший інстинкт уже без жодного камуфляжу. У воїнів Чингісхана стріла вражала ціль на відстані 400 кроків (навіть уславлений англійський longbow бив лише на 300). З цим луком вони й пройшли від Тихого океану до берегів Атлантичного. Якщо уявити великого хана, оснащеного абсолютною зброєю, то питання ідеологічні, релігійні та взагалі причинно-наслідкові відпадають. Хан, ханство, ханствувати, по-ханськи… сам цей корінь у своїх похідних говорить сам за себе. Запитувати, чому Орда розширюється, це все одно що запитувати, чому масло масляне. Орді байдужа будь-яка релігія та ідеологія, їй потрібно тільки ординувати: якнайбільше Орди, завжди і скрізь! Навіщо якісь ідеології – ми можемо перемогти світ лише загрозою його знищення. Ми весь час пестимо пальцем цю червону кнопочку на очах усього світу. Розступайся, Орда йде!
– Виходить, що росіяни в 1480 році повалили монголо-татарське ярмо, перемогли чудовисько, але самі перетворилися на нього.
– Так, при цьому шизофренія ще посилилася після петровських реформ. З одного боку, освічена еліта, прошарок, що виріс на західній культурі; з іншого – десятки мільйонів рабів, які нічого людського у собі не мають, ними можна торгувати. Це була така соціальна шизофренія всередині суспільства. Таким чином, це не просто анти-Захід, це антирозум, це побудова альтернативного Всесвіту з антиречовини. Звичайно, при досить великому масовому зіткненні з речовиною, з цивілізацією, із Заходом вона може підірвати себе і підірвати цивілізацію.
– Тобто це дуже небезпечна річ. І в одному пакеті йде ненависть до Заходу і ненависть до свободи. Але частина російського суспільства, завдяки якій і існує велика російська культура, література, у неї, напевно, немає цієї ординської психології, як ви вважаєте?
– Поки Московія була замкнута у собі, у ній нічого власне культурного у секулярному сенсі не народжувалося. Це була середньовічна цивілізація, де не було ні художньої літератури, ні мистецтв, ні науки – і це за часів Галілея та Ньютона. Коли прорубали «вікно в Європу», мета була суто прагматична – запозичити у Заходу ту техніку, насамперед, військову, яка дасть змогу більш ефективно боротися із самим Заходом. Ось мета Петра – боротися зі шведами, боротися з Європою, для цього запозичуючи найкраще у Європи. Але це західництво перелилося через край і таки пішло лінією самоцінного розвитку науки, культури. У XVIII столітті прийшов класицизм, потім сентименталізм, романтизм і пішло-поїхало – Пушкін, Толстой, Достоєвський, Менделєєв… Усе це плоди засвоєння, переробки західної літератури та науки. Звісно, Росія в XIX столітті досягла величі як культурна держава, але вона не повністю усвідомила, що це плоди західної цивілізації, яку вона пересадила на свій ґрунт. Чаадаєв писав у 1836 році в першому філософічному листі: «Ми світу нічого не дали, нічого у світу не взяли, ми не внесли в масу людських ідей жодної думки…»
– Дедалі частіше сьогодні згадується Чаадаєв.
– Так. І серед цього «нічого» раптом з’явилося щось важливе, необхідне світу. Потім знову країна закрилася через більшовицьку революцію, знову настала ізоляція. І хоча пограбували і привласнили півсвіту, створили соціалістичний табір, але потім знову виснажилися, ослабли – і знову перебудова, знову візьмемо у Заходу, знову відкриємось. А трохи назбирали за пострадянські десятиліття – знову захлопнулися. Це цивілізація, яка на власному ґрунті, відгороджуючись від Заходу, на жаль, нічого не може побудувати, крім техніки людиноненависництва та людиногубства. Все найкраще в ній – це пересаджені плоди західної цивілізації, які правителям потрібні здебільшого для того, щоб підняти техніку, науку і, головним чином, техніку руйнування. Що путінська держава зробила за ті 20 років, що він був при владі? Майже кожен день оголошувалося: запущено ось таку ракету, побудовано ось таку надзброю, проведено ось такі випробування. Більше нічого! При цьому, як і будь-яка згубна поросль, що росте на краю прірви, російська інтелігенція, російське просвітництво заслуговує на глибоке поклоніння, тому що воно виживає в нестерпних умовах. Це надає їй якоїсь самогубної яскравості, самогубної сили.
– 65 відсотків росіян схвалюють вторгнення до України. А що в цій ситуації робити людям, які живуть із розплющеними очима? Як їм зберегтися, не збожеволіти і дочекатися кращих часів?
– Я не знаю. Я думаю, що найкращим результатом для Росії було б стати безліччю маленьких Росій. У мене в 1990 році, ще до розпаду Радянського Союзу, вийшов текст «Про Росії». Його навіть сприйняли як маніфест російського регіоналізму – багатокультурності чи багатодержавності. Тоді ще Радянський Союз існував, але мені здавалося, що не тільки він, а й Росія має стати справжньою федерацією, навіть конфедерацією, можливо, асоціацією російських земель на кшталт Європейського Союзу, щоб була Московська Русь, Рязансько-Володимирська, Курсько-Орловська, Південно-Східна і Північно-Західна Русь… І щоб вони дружньо спілкувалися між собою, щоб вони були сумірні з тими національними державами, які становлять Європейський Союз. Тому що немає і не може бути жодної розмови між СРСР чи нинішньою РФ та Латвією, Польщею, Францією. Вони просто непорівнянні. Адже що робить Путін? У мене весь час таке відчуття, що він свого часу був завербований Німеччиною і робить все для руйнування Росії зсередини, як свого часу Ленін. Можливо, він сам цього не усвідомлює, можливо, це було якесь дуже глибоке вербування, підсвідоме, бо все, що він робить, веде до розпаду Росії. Він це робить зсередини, робить хитро, майстерно, неначе «від протилежного», заради розширення Росії.
– У чому ж тоді вихід?
– Я думаю, що якщо Росія залишиться, то як співдружність напівнезалежних республік. Вони будуть різними за своїм політичним устроєм і режимом, деякі будуть більш деспотичними, деякі, у центрі, більш демократичними, але навряд чи унітарна Росія збережеться в нинішньому територіальному обсязі.
– Сполучені Штати Росії… – Цікаві останні роботи Солженіцина щодо облаштування країни. З одного боку, він закликає до земства, самоврядування; з іншого, проповідує, щоб, так, нехай не буде Радянського Союзу, але нехай об’єднаються Росія, Білорусь, Україна, Казахстан чи Північний Казахстан. Так ніби він не розуміє, що ідея імперії та ідея земства зовсім несумісні. І коли земське самоврядування стало розвиватися у Росії після скасування кріпосного права, після реформ Олександра II, воно дедалі більше вступало в опозицію до імперської влади. І закінчилося тим, що земства було скасовано більшовиками, які відродили вже на іншій ідеологічній основі Російську імперію під назвою Радянський Союз.
– У вас було есе «Чому Росія така нещасна? – запитав студент». То чому?
– Я викладаю в університеті російську літературу, культуру, релігію, філософію. Що ми проходимо, припустимо, за ХХ століття? Зам’ятіна, Платонова, Булгакова, Зощенка, Солженіцина – класику. І, прочитавши все це, студенти ясніше, ніж ми самі, бачать спільний знаменник: що російські люди абсолютно нещасні, вони страждають у будь-якому історичному варіанті. А раніше у Гоголя, Достоєвського, Чехова – теж усі страждають. І ось вони питають: «Чому Росія така нещасна? Така велика країна. Що заважає їй бути щасливою? Моя відповідь – територіальне прокляття. Є ресурсне прокляття, про яке говорять економісти: земля така багата, що можна нічого не робити, а просто торгувати надрами своєї матері-батьківщини, продавати їх наліво і направо. І є ще страшніше прокляття – територіальне, пов’язане зі спадщиною кочів’я й експансії. Тому що так розсунуто межі цієї країни, що ніхто не почувається господарем своєї території, яку потрібно обробляти, яка до тебе переходить від твоїх предків, яку ти залишиш нащадкам, вклавши всього себе у цей маленький шматочок землі. Відчуття таке, як у кочівників, що хтось прийде, нагряне, відніме, тому вкладатися не варто, це все одно буде відібрано, розтягнуто, перейде до іншого.
– Тобто вся справа у просторі, який неможливо переварити?
– Жах простору Пушкін передав ще в «Бісах» – порожнеча, що пожирає все живе і тепле: «страшно, страшно мимоволі серед невідомих рівнин!» Це відчуття загубленості та небезпеки не зникає в Росії. Олександр Блок писав: «Що б не зробила людина в Росії, її завжди насамперед шкода». Люди в цьому просторі ніхто, тому що сам цей простір – ніщо, порожнеча. Щоб його обробляти, її треба насамперед розділити на якісь території, які можна освоїти, оминати. У 2006 році я подорожував на Селігер – чудове озеро, перлина. А поряд місто Осташков – архітектурне убожество. Все, що зроблено людьми, – убожество, порівняно з тим, що зроблено природою на цій землі. У цих селах майже нікого не залишилося, окрім бабусь і непробудних п’яниць. Одне живе місце – це селище таджиків, які працюють на якомусь будівництві, вже спорудили собі мечеть – це єдине діяльне місце, трудове.
Виходимо на берег Селігера, і перед нами така неймовірна краса! Причому мирна краса, тиха, споглядальна – яка там війна! А поряд церква, гола, зяюча: немає купола, замість фундаменту корови свій послід відклали вже за кілька поколінь. Все абсолютно зруйноване. І Осташков також – відчувається, як не любили будівельники те, що вони робили. Це пристойне містечко за стандартами російської провінції, але яка ж це все-таки убогість! Яку можна було б красу створити на берегах приголомшливого Селігера! Я думаю, що в цьому річ, що ця земля залишається кочовою, у ній панує кочова психологія. Нам не до снаги її обробити, бо вона нічия.
Росії ніколи не вдавалося полюбити себе, полюбити своїх. Коли італійці, поляки чують свою рідну мову десь у чужій країні, вони підходять один до одного, привітно спілкуються, а росіяни за кордоном розбігаються, ледь почують свою рідну мову. Тому що це чужа людина, це потенційна загроза. А раптом вона стане до тебе чіплятися, вимагати щось. Немає ніякої довіри, любові, поваги один до одного, а це найважче. Заповідь же як каже? – полюби ближнього, як себе, тобто любов до себе береться як точка відправлення, а любов до ближнього – як точка прибуття. Але якщо ти не любиш себе, то ти не можеш полюбити іншого. І ось ця страшна внутрішня ненависть до себе диктує ненависть до світу, панфобію, тотальну саморуйнівну ненависть.
– Звідки вона? Протягом останніх 100 років багато катастроф, які відбувалися в Росії, – рукотворні. За винятком Великої Вітчизняної війни, особливо якщо не заглиблюватися в її джерела. Але те, як ставилися до своїх воїнів, скільки поклали під час війни – читаємо в Астаф’єва, Нікуліна – це розумом не осягнути. І досі ж не поховали їх. Ходімо по кістках.
– Так, поклали 30-40 мільйонів. Адже який метод був? Мінне поле – ми його закриємо своїми тілами. Полководець Жуков – майстер винищення своїх воїнів, занапастив їх більше, аніж ворогів. І його люблять, дуже люблять. Цікаво, що добрих царів ненавидять, а злих поважають. Сталіна любили, зараз Путіна, а, наприклад, Горбачова не люблять. Хрущова, який був теж досить моторошний, але все ж ніби добріший на тлі Сталіна, не любили. Олександра ІІ не любили.
– І все ж таки була в історії Росії розвилка, коли вона могла піти зовсім іншим шляхом. Була Київська Русь, це європейська Русь.
– Так Росія – не вона. Московський улус – це частина Золотої Орди. Ну, просто їм довелося говорити тією ж мовою, що і в Київській Русі, й сповідувати ту саму віру. А насправді це зовсім інше державне утворення. Київська Русь є частиною європейської цивілізації. Потім монголи все це винищили, Київська Русь не піднялася – піднялася лише останні 30 років, вже як Україна. А переміг Московський улус, який проголосив себе спочатку Третім Римом, потім Третім Інтернаціоналом.
– І він зараз пішов на відтворену Київську Русь?
– Так, у тому числі. Спочатку він зайняв увесь євразійський простір, тепер від нього щось відламалося, хоче повернути цей шматок собі. Тут не обійтися без євразійства, зокрема, без творів Олександра Дугіна. Яка найвища мета Росії, за Дугіним? Яка найвища місія? Завершити хід світової історії й повернути світ у стан «ніщо». Ви не повірите, так він і проголошує. І спроби втілити цю ідеологію у життя ми сьогодні й спостерігаємо.
З 2008 року, після захоплення грузинських територій, виникала ще одна – неоімперська Росія, і цей тренд був посилений у 2014 році з захопленням Криму. І ось тепер Росія переходить у нову фазу, яку з 24 лютого 2022 року можна позначити як «ізгойську». Ця країна, точніше, її злочинна верхівка, просто бандитським чином порушує міжнародний закон, іде проти всього світу – і світ відвертається від неї, залишаючи в ізоляції на величезній території, приреченій на запустіння.
– Чи зможе світ вистояти сьогодні?
– Найкращий результат – це, звісно, те, що сталося зі Сталіним рівно 69 років тому. Чи грішно молитися за загибель злочинця, ворога людства? У православ’ї є й така молитва: «Христе Боже наш: згуби Хрестом Твоїм того, хто боре нас…»
А взагалі останніми днями в мені звучать слова, пам’ятні ще з повоєнного дитинства:
Вставай, страна огромная,
Вставай на смертный бой
С фашистской силой темною,
С проклятою ордой!
Саме це зараз і відбувається з Україною, тільки нашестя Орди – не із заходу, а зі сходу, як і в епоху Київської Русі, – говорить Михаїл Епштейн.
Джерело: Север.Реалии
