Леся Дубенко, Валерій Сенічев, для StopFake
Як не потонути у вирі фейків, маніпуляцій і брехні? Незважаючи на спроби приборкати інформаційний хаос за допомогою численних програм і медіаініціатив, він активно поширюється. Достукатися до широкої аудиторії, що виходить за межі кола фахівців і ентузіастів, не завжди вдається. Особливо на тлі пандемії, що стала сприятливим ґрунтом для ще більш активної дезінформації.
Більше того, деякі гравці вже встигли пристосуватися до нового порядку денному, використовуючи такий потужний інструмент, як фактчекінг, у своїх цілях. У Чехії, наприклад, спроби однієї з провідних партій країни – Чеської піратської партії викрити фейки опонентів проти неї не тільки не допомогли їй посилити свої позиції напередодні парламентських виборів до нижньої палати парламенту, а навпаки, ослабили їх.
Що ж робити? Якого роду ініціативи потрібні додатково до вже діючих? А головне – як вийти не тільки на активну аудиторію (наприклад, журналістів і громадських активістів), а на «звичайних» людей?
Відповіді на ці запитання ми вирішили знайти, перш ніж провести семінар з учасниками з Чехії та України про критичне мислення і медіаграмотність у рамках програми Європейської академії дипломатії та Вишеградської школи політичних наук United4News.
Ми вирішили підійти до проблеми, використовуючи наші напрацювання і досвід, – як позитивний, так і негативний, – а також кілька новаторських ходів.
Ми не експерти, а ви – не учні
1. Ми повністю відмовилися від «вертикальної» подачі інформації. Ми віддали перевагу модерованій дискусії перед лекційним форматом: учасники отримували потрібну інформацію лише невеликими порціями як орієнтир.
2. Ми не давали своїх визначень термінів або концепцій, згадуваних під час семінару.
3. Ми нікого не оцінювали і досить довго спілкувалися на абстрактні розважальні теми, щоб мозок міг налаштуватися на максимальне сприйняття інформації й утримання інтересу.
І ось що ми з’ясували:
Люди здатні дійти висновків самостійно, в тому числі, коли справа стосується таких понять, як дезінформація і мізінформація (неправдива інформація, поширена помилково, без спеціального наміру), як і проілюструвати їх.
На перший погляд, такий підхід може здатися ризикованим. Багато людей вважають, що всьому потрібно вчити і не можна давати аудиторії самостійно зробити висновки. Такий підхід, який ми вважаємо застарілим, все ще закладений у більшості освітніх систем світу, в тому числі чеської й української. Критичному мислення він не сприяє, а швидше перешкоджає, відбиваючи бажання вчитися.
Відмовившись від нього, ми спочатку попросили наших учасників пограти в асоціації з термінами «критичне мислення», «дезінформація» і «мізінформація». Поступово кожен склав свій асоціативний ряд, який, по-перше, показав, що люди далеко не завжди сприймають речі однаково, а, по-друге, розширив наше власне сприйняття цих термінів.
Потім учасники почали давати свої визначення цим термінам, які виявилися доволі ємними. Звісно, ми пояснили «букварну» різницю між «дезінформацією» та «мізінформацією», але тільки тоді, коли учасники завершили власну дискусію.
В результаті цього мінідосвіду ми переконалися, що індуктивний метод працює. Крім того, він показав, що можна працювати однаково продуктивно з людьми різного віку, походження та з різною освітою. Одна з учасниць, соціолог, настільки добре впоралася із завданням написати дезінформаційні та мізінформаційні новинні повідомлення, що можна було легко припустити, ніби вона роками працювала в різних редакціях, в тому числі на федеральних каналах східного сусіда. Це свідчить про те, що всі ці знання підспудно сидять у нас; потрібно лише мотивувати людину висловити їх.
Наш семінар був аполітичним – і не випадково. Нинішній інформаційний хаос має набагато ширший і більш комплексний характер, ніж інформаційна війна Росії з Заходом з періодичним участю Китаю. До того ж, якщо ми хочемо достукатися до аудиторії, яка свідомо споживає такий продукт, в тому числі й російський, то спроба йти до неї з експертною спробою «нав’язати» медіаграмотність або інший «західний» наратив навряд чи увінчається успіхом. Час від часу брешуть і недоговорюють всі, тому важливо вміти критично аналізувати будь-яку інформацію, в тому числі провідних світових видань.
Чи не пора нам об’єднатися?
Проаналізувавши підсумки семінару, ми готові поставити наступне запитання:
Якщо горизонтальний, деполітизований навчальний підхід дає позитивний результат, то чому б надалі не відштовхуватися від нього?
Ми не закликаємо відмовитися від наявних інструментів, в тому числі факт-чекінгових проєктів. Вони надзвичайно корисні. Однак до широкої аудиторії їх інформація часто не доходить, а іноді парадоксальним чином вкорінює впевненість в тому, що брехня – насправді правда, тому що «не все так просто».
Подібні ініціативи пропонуємо спрямувати на тих, хто тільки формується як особистість і професіонал: школярів, студентів і молодих професіоналів, як це успішно робить Фінляндія. До людей старшого віку, якщо судити з досвіду, потрібен принципово інший підхід.
Ми впевнені, що вишеградсько-український регіон, де діє безліч центрів та ініціатив, здатний не тільки повторити цей успіх, а й розширити контент семінару, зробивши його максимально сучасним і цікавим для молоді. Ми вважаємо, що нам під силу об’єднатися і розробити комплексну програму з розвитку критичного мислення, згодом інтегрувавши її в освітню систему країн регіону.
Леся Дубенко, Валерій Сенічев, для StopFake
Леся Дубенко – магістр європейських відносин Лундського університету (Швеція), політолог і журналістка, член громадської організації «Європа без бар’єрів» (Україна).
Валерій Сенічев – психолог, фахівець з розвитку людського потенціалу, навичок і професій зразка ХХІ століття, кандидат наук у сфері менеджменту Технічного університету Брно (Чехія).
