Джерело: Ярослав Шимов, для Крым.Реалии
До 24 лютого 2022 року України ніби й не існувало. Не на карті світу, звичайно, а у свідомості частини експертів у галузі історії, політології та міжнародних відносин – як самостійного суб’єкта соціальних та історичних процесів, а не просто території, на якій століттями з’ясовують свої відносини різноманітні могутні зовнішні гравці. Російське вторгнення змінило багато і в цьому сенсі, пише Радио Свобода.
На думку деяких дослідників, зрозуміти нинішню українську трагедію, проаналізувати хід кровопролитної війни, що триває вже майже півроку, і перспективи її завершення простіше, якщо поставити її в контекст антиколоніальної боротьби. Хоча самі поняття «колоніалізм», «імперіалізм», «постколоніальна війна» ми за звичкою ототожнюємо з вельми далекими краями від Донбасу, Харкова чи Херсона – Африкою, Азією, Латинською Америкою.
«Що таке колонія? – розмірковує в одній зі своїх лекцій відомий історик, автор книги «Внутрішня колонізація» Олександр Еткінд. – Я виділяю три елементи колоніальної ситуації чи колоніального правління. Це політичне домінування, яке пов’язане, звісно, з військовою силою та з адміністративною структурою. Тобто, будь-яка колонія починається з окупації… Другий елемент – економічна експлуатація. І, нарешті, третій елемент колоніальної ситуації – це культурна дистанція між місцевим населенням та імперською метрополією».
КОЛОНІАЛІЗМ – ЦЕ ЗАВЖДИ НЕРІВНІСТЬ ПРАВ, НАВ’ЯЗУВАННЯ СВОЇХ ПОГЛЯДІВ ТА ПОРЯДКІВ ІНШИМ НАРОДАМ
З цього погляду і царська Росія, і СРСР, звісно, були колоніальними імперіями, хоча й специфічними. Їхні колонії розташовувалися не за сімома морями, як у підданих Філіпа II Іспанського або королеви Вікторії, а поруч з метрополією, часом навіть не маючи з нею чітких ліній розмежування. Суть колоніальних відносин, втім, практично завжди та сама, зазначає етнолог і антрополог, фахівець з російської колонізації Центральної Азії Сергій Абашин: «Колоніалізм є колоніалізмом, це завжди військове завоювання та управління, нерівність прав, нав’язування своїх поглядів та порядків іншим народам, розвиток та експлуатація регіону на користь метрополії. Але, звісно, колоніалізм має два, так би мовити, обличчя: руйнування, вбивства, придушення і підпорядкування, з одного боку, та будівництво, умиротворення, навчання, впровадження нових технологій – з іншого. Це дві сторони однієї медалі, слід пам’ятати і говорити про те й інше, про взаємозв’язок цих явищ, про втрати та надбання, про несправедливість та нові можливості».
Незважаючи на це подвійне обличчя колоніалізму, порятунок від нього рідко проходить безболісно. Прикладом цього є і нинішня російсько-українська війна, вважає Марія Мялксоо – провідний співробітник Центру військових досліджень при факультеті політичних наук Копенгагенського університету. «Це імперська війна у світі національних держав, що підкреслюється відкритим запереченням керівництвом Росії політичного суверенітету України та права українців на існування як незалежної нації. Несумісна логіка суверенітету (українська) та імперіалізму (російська) зіткнулися лоб у лоб у цьому конфлікті», – пише Мялксоо у нещодавно опублікованій статті «Постколоніальний момент у війні Росії проти України» – одній із перших спроб наукового аналізу української війни з погляду постколоніальної теорії. І розвиває цю думку в інтерв’ю «Радио Свобода».
ЦЕ ІМПЕРСЬКА ВІЙНА, ЩО підкреслюється ВІДКРИТим ЗАПЕРЕЧЕННям КЕРІВНИЦТВОМ РОСІЇ ПОЛІТИЧНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ УКРАЇНИ.
– У війни в Україні багато різних вимірів. Ви наголошує на її визначенні як війни постколоніальної. Чому?
– Я, звісно, не заперечую й інших чинників, які призвели до початку цієї війни. Якщо аналізувати поведінку Кремля, ми побачимо відчуття загрози статусу Росії як великої держави, історичний реваншизм і відразу до української демократії. Але в багатьох аспектах ми можемо говорити про цю війну саме як про постколоніальну. Для України це війна відкладеної деколонізації, війна за остаточну свободу, у той час, як з боку Росії це спроба реколонізації України. Цієї мети вона намагається досягти методами, які у низці випадків наближаються до геноциду. Вона керується логікою покарання неслухняного «молодшого брата» старшим. Це та сама логіка, про яку 1946 року писав Джордж Кеннан у своїй «довгій телеграмі». У Москві, згідно з його висновками, тоді розглядали країни Центральної та Східної Європи як позбавлені суверенітету у тому сенсі, в якому суверенітетом володів СРСР. Цей підхід зберігається і в нинішньої Росії та поширюється, насамперед, на Україну: вона має «належати» або Росії, або Заходу. Це колоніальний підхід, він відмовляє Україні в будь-якій суб’єктності.
– Так, «західні ляльководи», «Зеленський – маріонетка»…
– Саме так. І цей спосіб мислення пов’язаний з тим, що Росія не визначилася: що вона являє собою, чи здатна вона існувати в іншому форматі, ніж імперський. Це знаходить вираження у такому дивному явищі, характерному для російської політики, як імперський націоналізм – на перший погляд це звучить як оксюморон. Ну і ще один момент пов’язаний із самим сприйняттям нинішньої ситуації в контексті теорії та практики міжнародних відносин. На Заході, як і раніше, не надто звикли поширювати логіку колоніалізму та постколоніального періоду на регіон колишнього СРСР. Про (пост)колоніалізм говорять переважно стосовно колишніх заморських імперій західних країн. Це частково «посмертний» вплив ідеології самого Радянського Союзу, який у 1960–70-х роках презентував себе як покровителя антиколоніальних рухів в Африці та Азії.
– Ви згадали про комбінацію імперіалізму й націоналізму в риториці та політиці Путіна. З одного боку, його дії щодо України можна розглядати як спробу експансії чи, як ви висловилися, реколонізації. З іншого боку – всі ці заяви про те, що Україну «винайшов Ленін» , фактична відмова від визнання українців (і білорусів) самостійними, відмінними від російських народів… Хто Путін більше: імперіаліст чи націоналіст?
ЦЕЙ РЕЖИМ НЕ МАЄ ІДЕОЛОГІЇ. ВІН БЕРЕ ВІД УСЬОГО ПОТРОХУ, ЗА ПОТРЕБОЮ
– Я була б рада знайти визначення для цього характерного для Путіна вибіркового підходу до історії та сучасності, з яких він обирає лише те, що потрібно для цілей його політики. Але такого терміну, схоже, немає. Протягом усього пострадянського періоду Росії не вдалося відокремити свою ідентичність від імперіалізму, що відроджується. Адже російське державне будівництво століттями було саме будівництвом імперії, а національної держави Росія отримати так і не встигла. Питання про те, що є російською нацією, завжди було і залишається дуже заплутаним. Путін роками то «вмикає», то «вимикає» старий наратив, що бере початок від царських часів, про «триєдиний» російський народ, до якого належать і українці з білорусами. Але, на мій погляд, причина того, чому Путіна складно вписати у бідь-яку ідеологічну нішу (тут можна пригадати нещодавню дискусію про те, чи є Росія фашистською державою), є простою: цей режим не має ідеології. Він бере від усього потроху за потребою. Той фундамент, на якому він тримається – це прагнення до збереження самого режиму.
– З колоніалізмом все непросто: ви вже згадали про те, що про цей феномен не так часто говорять відносно історії та соціальних практик радянського періоду. Та й внутрішня колонізація , характерна для Російської імперії та СРСР, багато в чому відрізняється від заморської колонізації, яку колись вели західноєвропейські держави. В Росії, частково і в Україні, за моїми спостереженнями, навіть ті, хто готовий визнати риси колоніалізму за царською та радянською політикою щодо, припустімо, країн та народів Центральної Азії чи Кавказу, запекло сперечаються, коли колишньою колонією називають Україну. Які підстави ви бачите для того, щоб все ж таки розглядати відносини України та Росії саме як колоніальні, ну а зараз – постколоніальні?
– Є певні базові риси колоніального правління. Це і відсутність суверенітету на цій території, і введені ззовні обмеження правового характеру, і військова присутність, і економічна експлуатація в тому чи іншому вигляді. Колоніальне правління може набувати різних форм. У випадку з Україною царського чи радянського періоду доречно говорити про так званий «династичний» колоніалізм. Це означає, що представники місцевих еліт могли робити кар’єру в рамках імперської системи, але лише в індивідуальній якості, а не як представники свого народу чи країни. Їхня мова в імперській культурній ієрархії мала статус «неповноцінної», «провінційної», «сільської» в порівнянні з мовою метрополії, в нашому випадку російською. Відбулася асиміляція цих еліт.
ЛЕНІН СВОГО ЧАСУ ЗАРАХОВУВАВ УКРАЇНУ ТА УКРАЇНЦІВ ДО «ПРИГНоблениХ НАЦІЙ»
Загалом Україна була частиною процесу радянської внутрішньої колонізації: наприклад, індустріалізація Донбасу, куди переселялося багато робітників з-поза меж України, насамперед із Росії. Радянську Україну можна описати як проміжний випадок між колоніальним правлінням у Центральній Азії та м’якшими механізмами управління радянською «зовнішньою» імперією – країнами Центральної та Східної Європи. Цікаво, що Ленін свого часу зараховував Україну та українців до «пригноблених націй», хоча й не до колоній у класичному значенні слова. Насправді колоніальний статус України за царських та радянських часів – предмет жвавих дискусій між науковцями, особливо його економічні аспекти. З точки зору теорії та практики міжнародних відносин, тобто моєї спеціалізації, випадок України і Росії з механізмами, з одного боку, домінування, а з іншого – емансипації, є дуже близьким до «класичних» прикладів колоніальних відносин.
– Чи не вступає постколоніальне трактування української війни як війни за остаточне національне визволення у суперечність із певними геополітичними конструкціями? Наприклад, із пропозиціями про те, щоб задля припинення війни та забезпечення безпеки сходу Європи Україна (у компанії з нею іноді також називають Білорусь, Молдову, Грузію) має стати нейтральною «буферною зоною» між Росією та західною спільнотою…
– Я ці ідеї оцінюю дуже критично. Буферна зона по сусідству з агресором працювати не може. Іноді запитують: ну чому не зробити з України таку собі подобу нейтральної Австрії? Та тому, що для появи після Другої світової війни нейтральній Австрії у її нинішньому вигляді світова спільнота змушена була щось серйозне зробити щодо нацистської Німеччини. Це, до речі, головний урок Другої світової, який є застосовним до нинішньої війни: агресор має бути відкинутий, а не умиротворений – просто тому, що останнє не працює. Не кажучи вже про те, що прихильники теорії «буферної зони» навіть не запитують, якою буде ціна реалізації їхньої теорії для мешканців цієї зони – зведення їх до ролі об’єктів геополітики, позбавлених права вибору своєї долі.
АГРЕСОР МАЄ БУТИ ВІДКИНУТИЙ, А НЕ УТИХОМИРЕНИЙ – ПРОСТО ТОМУ, ЩО ОСТАННЄ НЕ ПРАЦЮЄ
– Війна, на жаль, далека від завершення, але чи можна вже зараз сказати, що вона змінить політичну оптику західного світу? Зокрема, що Україна стане об’єктом більш пильної не лише політичної, а й наукової уваги, що її історія, культура, суспільство вийдуть із тіні російської історії та культури, яка на Заході завжди вивчалася докладніше та ретельніше?
– Так, і це вже відбувається. Війна стала переламним моментом. Хоча тут є відмінності: на сході Європи, наприклад, у країнах Балтії, для яких ця війна зовсім поруч, українська присутність, вплив України, інтерес до неї відчуваються значно сильніше, ніж у західних столицях. Але в будь-якому разі результатом цієї війни буде підвищений інтерес до України як країни, яка отримала страшний та унікальний досвід виживання. Причому пізнання і цього досвіду, і української історії та культури загалом іде вже не опосередковано, крізь призму російського погляду на Україну, як це траплялося досі. Нещодавно про це цікаво говорила Олеся Хромейчук, український історик, директорка Українського інституту у Лондоні. Я впевнена, що війна принесе різке зрушення у сприйнятті України як суб’єкта, а не об’єкта історії.
– А Росія? Ставлення до неї і далі дрейфуватиме у бік дедалі більшої настороженості та ворожості, як до країн із режимами на кшталт іранського чи навіть північнокорейського? І чи проводитиме західний світ відмінність між путінським режимом і громадянами РФ?
– Це дуже складне питання, що стосується колективної провини, колись про нього багато писав Карл Ясперс стосовно Німеччини. Я б не говорила у випадку з Росією про колективну провину росіян, а швидше про колективну відповідальність. Тому що під час цієї війни стало зрозуміло, що це все ж таки не виключно війна Путіна. За всієї можливої недовіри до даних опитувань громадської думки, які проводяться в умовах настільки закручених гайок, як у нинішній Росії, ми не можемо говорити про масове неприйняття війни росіянами. Причому це війна, під час якої з російського боку спостерігаються елементи геноциду. І в наш час, з нинішнім рівнем доступності різних каналів інформації, пояснення на кшталт «а ми не знали», як відповідали деякі німці після Другої світової, коли їх запитували про злочини нацистів, – такі пояснення нині видаються менш переконливими.
У нинішніх дискусіях про відповідальність росіян, коли йдеться, скажімо, про посилення візової політики ЄС, можна чути аргументи про те, що цим Європа відмовляється від власних цінностей, порушує базові права людини. Але йдеться про суто символічне покарання, що стосується насамперед туризму: дивіться, режим вашої країни розв’язав криваву війну проти сусідньої країни, ніякого помітного внутрішнього опору цій війні в самій Росії немає, і водночас ви хочете, як і раніше, спокійно їздити до Європи і добре проводити там час? Можливо, такі обмеження щодо росіян – це не найпослідовніша і найчіткіша політика, але я не можу вважати її аморальною. Це послання росіянам: business as usual продовжуватися просто не може.
ЗМІНИ У РОСІЇ МАЮТЬ ПРИЙТИ ЗСЕРЕДИНИ. АЛЕ ДЛЯ ЦЬОГО БУДУТЬ ПОТРІБНІ ВЕЛИЧЕЗНІ ЗМІНИ В СУСПІЛЬНІЙ СВІДОМОСТІ
– Чи не виглядає така політика відверто лицемірною в умовах, коли країни ЄС продовжують, хоч і меншою мірою, ніж до вторгнення в Україну, купувати у Росії газ та нафту?
– Звичайно, краще ці закупівлі припинити якнайшвидше. Тут питань не виникає. Але це, на жаль, політика, в якій завжди є частка цинізму. Західні демократичні режими, на відміну від путінського, завжди діють з огляду на те, як їм виграти наступні вибори. І якщо населенню нічим буде взимку обігрівати свої будинки та квартири, уряди на виборах матимуть проблеми. У цьому сенсі – лицемірство, так. З іншого боку, політика має багато складових, є й символічна, і її не слід недооцінювати. Я не настільки наївна, щоб думати, ніби даний росіянам за допомогою санкцій та інших обмежень сигнал щодо того, що ми не вважаємо нинішню ситуацію і поведінку Росії нормальною, призведе до якихось негайних політичних зрушень у Росії. Але російський режим одержимий уявленнями про статус та повагу. І дуже нервова реакція, яка надходила з боку Кремля на певні символічні кроки Заходу, свідчить про те, що їм це не байдуже.
– Є й аргумент, який часто висувають противники путінського режиму як з кола тих, хто залишили Росію, так і тих, які залишаються там: західні обмеження, спрямовані проти звичайних громадян РФ, можуть підштовхнути навіть частину противників Путіна до його підтримки – мовляв, ну що ж, виявляється, режим мав рацію, Захід – русофобський! Отже, ще більше ускладниться гіпотетична трансформація Росії після Путіна на більш демократичну і миролюбну країну, на так звану «прекрасну Росію майбутнього».
– Для такої трансформації мають бути певні передумови, але зараз я їх не бачу. Коли ми говоримо про країну таку величезну і складну, як Росія, важко розраховувати на те, що зміни можуть бути привнесені до неї ззовні, як це сталося з державами, які програли Другу світову війну. Це нереально, навіть якщо уявити перемогу України в нинішній війні – тут ще постає питання про те, що вважати такою перемогою. Тобто, зміни в Росії повинні прийти зсередини. Але для цього будуть потрібні величезні зміни у суспільній свідомості, здійснити які після такої тривалої інтенсивної дії пропаганди на суспільство, після багаторічного, якщо згадати вираз Вацлава Гавела, життя у брехні буде дуже непросто. Особливо враховуючи той факт, що демократична традиція в політичній історії Росії є досить слабкою. Поки що я вбачаю більше підстав для скептицизму.
Джерело: Ярослав Шимов, для Крым.Реалии
