Джерело: Георгій Почепцов, для Детектор Медиа
Пропаганда може бути незалежною від дійсності, якщо її аргументи й переконливість приймаються масовою свідомістю. Радянська пропаганда була саме такою.
У минулому пропаганда мала чітку мету – виховання любові до держави. Тільки на це держава могла віддавати гроші з задоволенням. Особливо активною ця діяльність стає при зміні політичних режимів, тим більше коли новий режим приходить на уламки старого. Чим більшим буде розрив між ними, тим більшої значимості набуває пропаганда, яка в цьому випадку має займатися не лише сьогоденням, а й новими минулим і майбутнім.
У минулому пропаганда крокувала нашими вулицями карбованим кроком, залишаючи помітні сліди. На будинку зліва висіло «Літайте літаками “Аерофлоту”», на будинку справа – «Слава КПРС!» І все було зрозуміло. Це була директивна пропаганда, яка не вимагала зміни поводження з огляду на відсутність можливості вибору, адже інших літаків не було, як не було й іншої партії.
Колишня пропаганда жила в публічному просторі освіти та медіа, зараз же вона освоїла приватний простір, оселившись у серіалах, літературі, мистецтві не в прямому, а в прихованому вигляді. При цьому часто вона з «командира» перетворюється на добровільного «помічника», якого, щоправда, ніхто не запрошував.
Нинішня пропаганда дедалі більше зміщується у сферу підштовхування населення до здорового способу життя, колишня ж була швидше «пропагандою себе», адже держава хотіла чути про себе тільки гарне й дуже гарне. Вона нібито запитувала у пропаганди за аналогією з казкою: «Світе мій, дзеркальце, скажи, хто на світі миліший за всіх?», бажаючи почути у відповідь, що саме воно.
Гліб Павловський наводить іронічний приклад того, що навіть демократичність не завжди є благом. Він говорить: «Демократичність – не завжди великий плюс. Наприклад, більшовицький терор до кінця 30-х років був недемократичним, тому що партія перебувала поза ним, не можна було піддати терору кадри партії. А терор 1937 року вже був демократичним: тут партія не мала жодних переваг, це поширювалося на всіх».
Пропаганда покликана створювати людей із правильною, з точки зору держави, поведінкою. Як говорив Володимир Маяковський: «Якби із цих людей робити цвяхи, // Міцніших не було б у всьому світі». Напевно, тому, що державі більше потрібні умовні цвяхи, а не люди з їхніми розбродом і хитаннями. Для держави завжди буде небезпечною людина, що думає не так, як цього хоче держава.
Пропаганда породжує ці спрощені моделі мислення, на які повинні переходити всі. Її сила у простоті, повторюваності й повсюдній поширеності: від преси до телебачення й кіно.
Найголовніший інструментарій пропаганди – можливість заборонити говорити про невигідне для неї, а також розповідати про те, чого немає, але добре було б, якби було. Тобто вона, як чарівник, може перетворювати те, що було, у те, чого не було, і навпаки.
Олег Хлевнюк, що написав біографію Сталіна, говорить, наприклад, таке про провал першої п’ятирічки: «Що робить Сталін, коли настає час підбивати підсумки п’ятирічки? Він просто не називає у своїх доповідях жодної конкретної цифри. Тобто п’ятирічку не виконали за жодним із показників, її провалили, але Сталін абстрагується від усього цього. Просто говорить: “П’ятирічку виконали за чотири роки”. Далі починає у своїй манері перераховувати якісь абстрактні й тільки частково конкретні досягнення. “У нас не було авіаційної промисловості – тепер у нас є авіаційна промисловість!” Правда відносна, тому що в Росії й до цього будували літаки. Протиставленням – чогось не було, а тепер є – Сталін і обмежує свої оцінки підсумків першої п’ятирічки. І тепер, якщо ви запитаєте будь-кого з тих, хто особливо не розбирається в історії, що таке перша п’ятирічка, першим, що він вам видасть, буде фраза: “П’ятирічка за чотири роки“. Це абсолютна неправда, міф, що був багаторазово повторений у радянських підручниках історії, а потім перекочував і в російські підручники історії».
Пропаганда в СРСР приходить разом із повною зміною освіти, історії, суспільних наук, оскільки потрібно було створити нову людину, в голові якої старі знання мали замінитися новими.
Пропаганда зароджувалася в СРСР руками й мозком досить сильних творчих особистостей. Наприклад, Микола Євреїнов зробив масовим свято «Узяття Зимового палацу» в 1920 р., вважаючи, що якщо кожен повторить цей шлях створення революції 17-го року, то вона стане реальною частиною його власного життя.
Євреїнов писав про театральний інстинкт первісної людини: «У цьому протікає все її життя; без солі театральності воно подібне в її очах до прісної їжі, якою вона може насолоджуватися, лише додавши їй штучного смаку. Вона театралізує життя, і вона отримує для нього повний сенс, воно стає її життям, чимсь таким, що можна любити! Вона починає поважати себе й вимагає поваги не тільки до своєї акторської влади, а й до того, що вона зображує завдяки магії акторської влади!» (див.: Евреинов Н. Театрализация жизни // Евреинов Н. Демон театральности. – М. – СПб., 2002).
Сьогодні складно уявити, що в тій постановці 1920 року брали участь десять тисяч людей, на яких дивилися 150 тисяч глядачів, що прийшли, незважаючи на дощ (див. тут і тут). Якщо до цього додати, що насправді ніякого штурму Зимового палацу не було, оскільки ніхто не чинив спротиву, то стає зрозумілим суто пропагандистський характер цього перформансу. Тобто подія, якої не було в реальності, стала головним символом революції.
Звідси, вочевидь, бере початок важлива особливість радянської пропаганди, яка могла розповідати про те, чого не було, або мовчати про те, що було. До останнього варіанта можна віднести ситуацію з загибеллю Валерія Чкалова, адже дотепер ніхто не знає, де і як він загинув, ніхто не бачив залишків літака, а люди, які працювали із Чкаловим, опинилися в ГУЛАГу. При цьому сьогодні існує й така версія: «Ще в 1990-і роки в ЗМІ публікувалася інформація про те, що Валерію Чкалову пропонували очолити НКВС після відставки Миколи Єжова, з яким асоціюють репресії 1937 року. Але він відмовився зі словами: “Не хочу бути катом”. Буквально в лічені тижні після цього і сталася та сама катастрофа. Спадкоємцем же Миколи Єжова став Лаврентій Берія».
Серед творчих особистостей, що заклали основи радянської пропаганди, був і Сергій Ейзенштейн, який вважав, «що саме мистецтву доручено відновлення пам’яті про Революцію й історичні події, які їй передували. Сила естетичного авангарду в тому, що він настільки впевнено знає Майбутнє, що переживає його як Сьогодення. А пережити Майбутнє “тут і зараз” можна тільки екстатично, підтримуючи переживання всіма доступними засобами. Інтерес Ейзенштейна до екстатики й екстазу в самих широких контекстах вивчення був пов’язаний із розумінням Революції як революційного Міфу. Показуючи необхідність міфографії Революції, він розглядав проблему історичної істини як вторинну і несуттєву, оскільки виходив не з того, що дійсно сталося, а з того, що мало статися. А це значить, що події жовтня 1917 р. мусять стати Революцією в головах людей, знайти свій порядок висловлювання в тому, що ми називаємо революційним міфом».
Міф є елементом реальності, який не можна перевірити. Раніше на варті міфів стояли релігія або суспільство, сьогодні цим займається держава. Більше за все на світі вона не любить тих, хто спростовує міфи. Міф живе окремо від дійсності, тому його не можна перевіряти на істинність.
У Євреїнова є бесіда «До питання про межі театральної ілюзії», де він говорить: «Декорація – це костюм місця дії. Ви тільки штовхніть мою фантазію, а я вже сам допридумую, що мені треба. Якщо ви дасте мені на сцені все те, що й у житті, що залишиться тоді для частки моєї фантазії, грубо полоненої завершеністю кола, безперервністю ланцюга? Тільки й залишиться, що знову прагнути вирватися із цих пут, як із пут іншої дійсності. Для театральної ілюзії потрібна переконливість, а зовсім не “насправді”, потрібна картина предмета, а не сам предмет, потрібна подача дії, а не сама дія» (див: Евреинов Н. К вопросу о пределах театральной иллюзии. Беседа // Евреинов Н. Демон театральности. – М. – СПб., 2002).
Це спостереження може докорінно змінити наше розуміння пропаганди, коли ми вважаємо, що пропаганда відображає дійсність. Пропаганда може бути незалежною від дійсності, якщо її аргументи й переконливість приймаються масовою свідомістю. Радянська пропаганда була саме такою. Пропаганда була ритуальною частиною життя, як ідеологія – ритуальною частиною науки. Її присутність, будучи обов’язковою, могла особливо не відчуватися, оскільки не містила новизни.
Cтівен Коткін у своїй книзі «Відвернений Армагеддон» заявляє: «Величний крах Другого світу…був спровокований не гонкою озброєнь, а комуністичною ідеологією. І КДБ, і (менш виразно) ЦРУ повідомляли у своїх секретних зведеннях, що з 1970-х років Радянський Союз перебуває у стані глибокої кризи. Однак, хоча радянський соціалізм явно програв суперництво із Заходом, він мав певну летаргійну стабільність і міг продовжувати по інерції існувати досить довго або ж міг вдатися до оборонної стратегії в дусі Realpolitik. Для цього потрібно було обмежити великодержавні амбіції, узаконити ринкову економіку й таким чином відновити свою економічну міць і зберегти при цьому за допомогою політичних репресій авторитет центральної влади. Замість усього цього Радянський Союз поринув у романтичні пошуки, намагаючись здійснити мрію про “соціалізм із людським обличчям”».
Тобто Радянський Союз обрав для свого збереження помилковий, а не китайський шлях. Китайці «відпустили» економіку, але залишили політику, а Горбачова критикували за те, що він «відпустив» і економіку, і політику. В підсумку Китай живий, а Радянський Союз – ні.
Однак СРСР вирішив мати «людські обличчя» і у своїх керівників, тобто вони мали бути прийнятими і приємними на Заході, що в підсумку призвело до розвалу такого швидкого і несподіваного, що навіть сам Захід злякався. Щоправда, ядерну зброю Заходу вдалося сконцентрувати тільки в одній із п’ятнадцяти країн. Позбавлення від ядерної зброї також було умовою появи України як самостійної держави.
На пропаганду суттєво вплинуло падіння залізної завіси. Інший світ тепер мав не такий вигляд, як цього хотілося пропаганді. Причому нікому на думку не спадало, що вони бачать також не сам світ, а його пропагандистську картинку, створену цього разу не радянською, а західною пропагандою. Якщо перша змальовувала його виключно негативно, то друга – виключно позитивно. Холодна війна була зіткненням цих протилежних картин.
Юлія Латиніна іронічно описала два варіанти побудови держави, один із яких пропагандистський: «Є, як відомо із книжки “Чарівник Смарагдового міста”, два способи побудувати Смарагдове місто, Один – це, власне, побудувати Смарагдове місто, і другий – видавати всім смарагдові окуляри. І от наші добрі чарівники Смарагдового міста вирішили проблему за допомогою окулярів: видати смарагдові окуляри й головне — заборонити користуватися звичайними. На цих окулярах буде написано: «Велика держава». За її межами про цю велич у зв’язку з відсутністю смарагдових окулярів буде не дуже відомо».
З величчю дійсно є труднощі. Росія прийняла на себе все дореволюційне культурне минуле, добре відоме на Заході (Чехов, Толстой, Чайковський та ін.). Шостакович і Пастернак уже радянського часу є прикладами дедалі меншої культурної величі. При цьому відсутня «технологічна велич», яку було втрачено вже в радянські часи, коли СРСР вирішив не розробляти свої комп’ютери, а користуватися західними розробками. І це було невдалим рішенням, оскільки технології пішли саме цим шляхом.
Втрата домінування в інформаційно-комунікативному розвитку відкинула СРСР і у сфері пропаганди. Голлівуд, а не Держкіно стали лідерами породження мрій для всього світу. Й це домінування не тільки забезпечило перебудову, а й збереглося по сьогодні. Західні супермени входять як свої в будинки й хатини всього світу.
Телесеріали зайняли місце романів, що змінило баланс креативних сил, знову посиливши західний, а не східний вплив на світ. Всі ці тенденції посилює й те, що герої сьогодення приходять зі світу не фізичного, а віртуального. І ці герої активно народжуються саме в західному варіанті віртуальності.
Посилений розвиток інформаційно-комунікативного інструментарію призвів до появи кліпового мислення у молоді всього світу, що має свої наслідки, про які ніхто особливо не задумувався. Олена Ларіна, наприклад, зазначає: «У дедалі більшої кількості й частки користувачів, особливо молоді, поняттєво-логічне мислення поступається першістю образно-асоціативному, або кліповому. Кліпове мислення передбачає зосередженість на сприйнятті й переживанні, а не на розумінні й аналізі. У кліпового мислення є свої плюси й мінуси. Дослідники з MIT та Інституту складності в Санта Фе встановили, що кліповий тип мислення на порядок підвищує сугестивність людей, їхню схильність до сугестії».
Олександр Сегал прив’язує кліпове мислення до повсякденної свідомості, а межі повсякденної свідомості, на його думку, визначаються нездатністю до рефлексії. Він пише: «Саме повсякденну свідомість у сукупності своїх характеристик має також і кліповість, тобто незв’язність, розділення, абстрагованість від загальної мети, а точніше, відчуженість від неї. Ми виділили поверховий характер, спрощеність, чуттєво-наочну розсудливість і емоційність кліпової свідомості».
У принципі, людина сьогодні отримує набагато більше не тільки інформації, а й технологічно забезпеченого впливу, ніж це було раніше. І оскільки часто це нові типи впливу, то до них людина не виробила необхідні засоби захисту. Старий вплив був відкритим, від нього можна було відвернутися. Нинішній вплив або приховано взагалі, або вмонтовано в розважальний продукт. Будучи невидимим для свідомості, він навіть не припускає можливості вироблення захисту.
У наш час влада експлуатує психологічну незахищеність населення. Лев Гудков пише: «Будь-який стан колективного збудження породжується поєднанням переживань загальної загрози, страху й почуття розуміння причетності до більш високого порядку символічного існування національної або групової спільності, як і переживання гордості, єдності долі, колективної віри. У цьому плані присутність нехай і слабко виражених надій на те, що “завтра буде краще, ніж сьогодні”, свідчить про існування повсякденного механізму, що стерилізує причини занепокоєння, дезорієнтації, фрустрації, викликаних невизначеністю ситуації й почуттям безпорадності індивіда. Ослаблення тривоги може відбуватися або перенесенням їх на безособові соціальні сили, що в багато разів перевищують можливості приватного діючого суб’єкта, або через введення іще більш жахливих загроз – війни, стихійних лих, убогості, хвороб і подібних ірраціональних чинників, що девальвують конкретні ситуативні причини та чинники занепокоєння (за схемою: “усе можна перетерпіти, аби тільки не було війни”, “аби тільки діти були здоровими” тощо). У кожному разі актуальна гострота справжньої проблеми знімається шляхом звільнення індивіда від відповідальності (“а що я можу тут зробити?”) або розсіюванням загрози, переведенням джерела тривоги в позачасовий простір метафізичних сил і субстанцій (наприклад, тисячолітню“державу”, одвічного супротивника Росії – Америку, Англію, Німеччину тощо; або ще більш “наукоподібні” пояснення геополітичного або расово-цивілізаційного спрямування через культурно-історичні “архетипи”, генетичні коди та ін.). Позачасовості цих сутностей відповідають фаталістичні або традиціоналістські, антиіндивідуалістичні реакції: “якось усе буде”, “треба потерпіти”, “Бог дав, Бог взяв” тощо» (див: Гудков Л. Патриотическая мобилизация и ее следствия // Вестник общественного мнения. – 2018. — №1. — 2).
Всі ці складнощі навалюються на наш розум, що ніяк не змінився за тисячоліття. Фізіологічно він був створений для обробки одного обсягу інформації, поріг якого сьогодні багаторазово перейдено. Звідси природний перехід не до осмислення, а до певних алгоритмів обробки інформації, що полегшують їх квазірозуміння.
У радянські часи існував варіант відходу від дійсності у вигляді так званої внутрішньої еміграції, а часто й зовнішньої. Дмитро Биков, наприклад, зазначає: «Я ж це люблю не тому, що це добре. А тому, що це збігалося з моїм світовідчуванням 90-х років, з моїм відчуттям емігрантським. Адже чому так любили Бродського й усю емігрантську поезію в цілому? Тому що всі ми тоді відчували себе емігрантами, тільки не ми виїхали, а країна з-під нас».
Емігрантський настрій не тільки штовхав за кордон, але й був рушійною силою, на яку влада переклала своє бажання… залишитися при владі, запустивши перебудову. Ніхто не вийшов захищати Радянський Союз, легітимувавши тим самим зміну владної верхівки.
Негаразди життя у фізичному просторі, жахи життя у вигляді постійного підвищення цін і тарифів виштовхують людей на життя у віртуальному просторі. Індустрія телесеріалів надала для цього багатий вибір напрямів: фантастика, кримінал, зомбі тощо. Там людина може сховатися серед віртуальних жахів від жахів життя.
Людина стає простішою з точки зору соціального управління, оскільки удар по емоціях більш ефективний, ніж удар по раціо, адже він не потребує стільки сильної диференції об’єкта впливу.
Тетяна Ворожейкіна говорить про таку здатність режиму, як мобілізація населення на цілі, поставлені владою: «Найважливішою характеристикою тоталітарного режиму є не тільки зімкнення населення навколо влади, а й його мобілізація в ім’я проголошених владою цілей. На думку Паїна, російський режим другої декади XXI століття став, на відміну від попереднього десятиліття, мобілізаційним. Під мобілізацією цей дослідник розуміє будь-яку зовнішню примусову активізацію населення, форсовану зміну його поведінки для забезпечення самозбереження й легітимації режиму».
До речі, це свідчить і про те, що режим і населення починають жити єдиним життям і спільними поривами. Точніше, населення починає жити відповідно до інтересів і поривів влади, оскільки йому усіляко не дають від неї відірватися.
Згаданий вище Еміль Паїн говорить про мобілізацію так: «Головна відмінність нинішньої модифікації режиму від попередньої полягає в тому, що він став мобілізаційним. Колишній режим жодної мобілізації населення для самозбереження не потребував; навпаки, це був режим демобілізації. Раз у чотири роки виборця запрошували провести обряд виборів, а потім усе – спіть спокійно, ви не потрібні. Ніякого підбадьорення, ніякої мобілізації на підтримку режиму не було потрібно. Так що ж таке мобілізація? На мій погляд, це будь-яка зовнішня примусова активізація населення, форсована зміна його поведінки. При цьому навіть не важливо, наскільки успішна ця активізація. Якщо мобілізована в армію людина “косить від служби”, скажімо, в лазареті, сам факт мобілізації, тобто примусової зміни її поведінки та способу життя, не скасовується. Тоталітаризм характеризується опорою на мобілізацію. Це режим, відключений від традиційних механізмів легітимації, що відчуває певний дефіцит легітимації й потербує мобілізації для заповнення цього недоліку».
Більша залежність від влади характерна для населення, що живе не в найкращих матеріальних умовах. Воно любить владу вимушено, з необхідності. І мобілізація свідчить про зростання ролі пропаганди, оскільки без механізмів пропаганди домогтися мобілізації населення неможливо. І це повернення до «гучної» пропаганди площ і осіб, на відміну від «тихої» пропаганди телесеріалів.
Мобілізація дає змогу ставити більші завдання, які можна вирішувати, особливо не переймаючись негараздами, які вони приносять населенню. Це можна робити тільки з «покірним населенням», у якого немає вибору з огляду на його сильну залежність від держави, що виховується, в тому числі, пропагандою.
Управління пострадянським простором «прив’язане» до цього типу пропаганди, оскільки тут немає раціональних аргументів для виправдання сформованого статус-кво в економіці й політиці. З цієї причини відбувається перехід до більше спрощених типів соціального управління, коли можна не зважати на думку населення, оскільки від нього мало що залежить.
Джерело: Георгій Почепцов, для Детектор Медиа
Георгій Почепцов – доктор філологічних наук, професор, експерт з інформаційної політики й комунікаційних технологій. Був завідувачем кафедри інформаційної політики Національної академії державного управління при Президенті України, заслужений журналіст України. Автор численних книг із комунікаційних технологій.
