Джерело: Ксенія Кириллова, для Крым.Реалии
Наприкінці травня в Москві відбулася щорічна конференція під егідою Всеросійського центру вивчення громадської думки (ВЦВГД), присвячена адаптації росіян до «геополітичних змін» – термін, яким у російському інформаційному просторі називають війну з Україною. В підсумку навіть у лояльних до влади соціологів вийшов не надто надихаючий для Кремля портрет середньостатичного росіянина як апатичної та безвольної людини, в якої на першому місці стоїть прагнення зберегти власний внутрішній комфорт, пише Russia.Post, проєкт Джорджтаунського університету.
Розсудлива апатія
За словами соціолога Артемія Введенського, існує досить велика (близько 30%) група росіян, які одночасно підтримують рішення і про подальші наступальні дії в ході війни, і про мирні переговори. Іншими словами, досить велика кількість росіян не має чіткої позиції щодо «спеціальної військової операції».
Схожу думку висловили й інші учасники конференції. Директор групи «Фінансова поведінка» компанії «інФОМ» Людмила Преснякова взагалі назвала апатію і принцип невтручання «політичною цінністю» суспільства. З нею солідарний інший промовець – Нікіта Савін, який запропонував свій термін для стратегії відмови від участі в політиці – «спіраль розсудливості».
Учасники конференції далеко не перші, хто намагається переконати російську владу, що інфантилізм та аполітичність суспільства – це благо для них. Однак такі міркування на конференції під егідою державної соціологічної служби показують, що владі так і не вдалося досягти патріотичної мобілізації. Про це ж свідчать і фокус-групи, які проводять Телеграм-канали, куратором яких виступає адміністрація президента: основна маса людей, які формально підтримують «спецоперацію», не схильна героїзувати її учасників і не горить бажанням особисто вирушати на фронт.
Нормалізація ненормальності
Непослідовність позиції тих, хто формально зараховує себе до «прихильників спецоперації», підкреслюють і незалежні соціологи. Як зазначає науковий співробітник Дослідницького центру Східної Європи при Бременському університеті Світлана Єрпильова, за минулі місяці прихильники війни не змінили свою позицію, проте їхнє сприйняття того, що відбувається, ставало більш «клаптиковим» і суперечливим.
Засновник проєкту «Хроніки» Олексій Міняйло також стверджує, що «у більшості росіян (60%) немає навіть мінімально несуперечливої позиції». Науковий керівник «Левада-центру» Лев Гудков зазначає, що підтримку бойових дій в Україні декларують понад 70% опитаних, але ця підтримка є «чистим конформізмом і опортунізмом».
Проблема полягає в тому, що в умовах жорсткої цензури неможливо відокремити зовнішній формальний конформізм від внутрішнього, коли людина, бажаючи зберегти внутрішній комфорт, прагне переконати себе в тому, що офіційні заяви влади відповідають її власній позиції.
Саме про такий внутрішній конформізм говорять соціологи, наголошуючи, що росіяни в певному сенсі «знають правду», проте не хочуть зізнатися собі в цьому знанні, не розуміючи, як жити з ним далі. З цією потребою витіснити незручну правду фахівці пов’язують агресивне відторгнення альтернативної інформації, що іноді призводить навіть до розриву стосунків із близькими.
Не маючи можливості заперечувати сам факт війни, така людина намагається заперечувати провину росії в тому, що відбувається, тим самим зберігаючи для себе ілюзію, що вона живе «в нормальній країні», а отже, і її власне життя зберігає «нормальність». Завдяки цим психологічним установкам пропагандисти можуть не надто дбати про логічність виробленого ними контенту – його споживачі раді обманюватися, обираючи версії раціоналізації війни, що підходять саме для них, із різноманітної пропагандистської «пропозиції».
Можна виділити три основні форми такої раціоналізації.
Перша з них – це пошук різних виправдань початку так званої «спецоперації». Ця реакція була основною в перші місяці повномасштабної війни і підтримувалася безліччю пропагандистських наративів, які зводилися до формули: «Росія була змушена розпочати «спецоперацію», щоб запобігти набагато страшнішим наслідкам». Щоб посилити страх, запускалися фейки про створення Україною ядерної зброї, фантазії про те, що американські біолабораторії виробляли біологічну зброю тощо.
У той час як більшість пропагандистів намагалися дотримуватися риторики про «вимушену спецоперацію» і стверджували, що «Америка втягнула росію в війну», руйнуючи тим самим усталений світопорядок, їхні колеги заявляли про те, що знищення «англосаксонського світопорядку» є «історичною місією Росії», і саме тому їй у будь-якому разі належало розпочати війну. Нерідко ці суперечливі формулювання звучали з вуст одних і тих самих людей.
Для тих же, кому суперечливі пояснення здаються непереконливими, пропаганда пропонує універсальний аргумент: не важливо, як саме розпочалася війна, – Росія не має тепер іншого шляху, окрім перемоги, інакше країна неминуче буде знищена. Цей наратив, що виник приблизно за кілька місяців після початку війни, сьогодні є визначальним і, мабуть, найефективнішим. З одного боку, він підтримує страх росіян перед можливою поразкою і змушує їх гуртуватися навколо Кремля, а з іншого боку – дозволяє не думати ні про цілі, ні про причини «спецоперації».
На цьому тлі зростає кількість росіян, які сприймають війну як таке собі природне явище, що почалося немовби само собою. Коли причини конфлікту відходять задній план, людям стає легше сприймати війну, як даність. Таке «фонове» сприйняття війни без рефлексії її причин можна назвати ще однією формою її раціоналізації. Останні опитування «Левада-центру» демонструють зростання кількості тих, для кого війна стала «природним», звичним станом: майже половина росіян вважає, що війна триватиме більше ніж рік. Рік тому з такою оцінкою погоджувалися вдвічі менше опитаних.
При описі бомбардувань українських міст росія практично не згадується, що також полегшує сприйняття війни як фону і, до того ж, дає можливість тріумфувати над «ворогом», не викликаючи неприємних думок про відповідальність. Наприклад, Телеграм-канал сайту «Украина.ру», який офіційно входить до МІА «Россия сегодня», щодня (і дуже зловтішно) повідомляє про обстріл української території, проте робить це у підкреслено знеособлених формулюваннях: «Вибухи в Києві», «Пишуть про вибухи в Харкові», «У Хмельницькій області працюють «Герані», «Щось горить у Львові» тощо.
Третя форма раціоналізації є найважливішою пропагандистською тезою про те, що саме Захід першим напав на росію. Цей наратив сприймається особливо охоче, оскільки дає змогу росіянам сприймати війну виключно як оборонну.
При цьому частина пропагандистів запевняє, що «ворожий напад» стався ще кілька десятиліть тому, й відтоді країна перебувала під західним неоколоніальним ярмом. Цікаве пояснення суті «ярма» запропонував полковник Служби зовнішньої розвідки у відставці Андрій Безруков. За його словами, росія зобов’язана «сплачувати данину» в формі грошей, які російські еліти вивозять за кордон, грабуючи країну.
Голова президії Ради із зовнішньої та оборонної політики Сергій Караганов також стверджує, що росія перебуває під «західним ярмом», і доводить, що нинішній «конфлікт» дає можливість остаточно «скинути його». Виправдання війни як «битви за суверенітет» проти неоколоніалізму використовує і Володимир Путін, заявляючи, наприклад, що «країна може бути або суверенною, або колонією», і без суверенітету «у неї немає шансів вижити в жорсткій геополітичній війні». Часто пропагандисти пояснюють причини «НАТОвської агресії» проти Росії тим, що Сполучені Штати «не можуть упокоритися зі втратою становища гегемона».
Прагнучи зробити війну психологічно прийнятною, деякі знаходять у ній позитивні сторони. Сюди відноситься, зокрема, пропагандистська теза про «очищення» російського суспільства і про те, що завдяки війні чиновники стали ближчими до народу. Мрії простих росіян про «очищення» еліт і суспільства активно використовує і сам Путін, заявляючи, що «в умовах санкцій відбулося очищення», а «росія виявилася сильнішою, ніж сама очікувала».
Способи адаптації до війни
Серед тих, хто так чи інакше повірив пропаганді або дозволив їй переконати себе, можна виділити різні способи адаптації до війни. Перша реакція – це вже згадана апатія і відхід у «внутрішню еміграцію», що з огляду на високу атомізацію російського суспільства є найбільш поширеним способом захисту від стресу. Плюс подібного підходу в тому, що згодом така людина ще повернеться до нормального життя і адаптується до іншої, навіть діаметрально протилежної ідеології.
Інший спосіб адаптації можна позначити як квазі-участь у війні. Таким «внеском у війну» є, наприклад, особиста доля у пропаганді чи написання доносів на інакодумців. Самі донощики часом визнають, що їхній основний мотив – страх перед майбутньою поразкою та необхідністю виплат репарацій Україні, які будуть здійснюватись за їхній рахунок. Розправи над «ворогами», які критикують власний уряд, дають донощикам надію, що завдяки їхній пильності поразки вдасться уникнути.
Переконання у тому, що росія веде справедливу війну, когось спонукає до найнебезпечнішої реакції – участі у війні зі зброєю в руках. На жаль, кількість людей, безпосередньо залучених до військових злочинів, зростає навіть незважаючи на незмінну аполітичність більшості росіян. Частково це пов’язано із продуманою політикою держави щодо залучення у війну «добровольців» і контрактників, проте здебільшого, як зазначають соціологи, із самою логікою перебігу війни. Серед чинників, що впливають на зростання підтримки «спецоперації», фахівці називають і зростання страху покарання, і події попереднього місяця.
Так, згідно з даними «Левада-центру», у травні частка прихильників продовження «спецоперації» помітно зросла і вперше з серпня минулого року трохи перевищила кількість прихильників мирних переговорів. На думку директора центру Дениса Волкова, це спричинено, з одного боку, фронтовими успіхами «вагнерівців», які дають обивателям «відчути смак» до продовження війни; з іншого боку – з диверсіями та атаками на російську територію. На думку Дениса Волкова, всі ці події створюють тривожне тло, яке супроводжується зростанням озлоблення.
Тим не менше, соціологи попереджають, що подальша здатність суспільства адаптуватися до війни безпосередньо залежить від здатності влади підтримувати соціально-економічну стабільність і якнайдовше уникати прямого залучення до конфлікту широких верств населення. Інакше, на їхню думку, загальне тривожне тло «може кристалізуватися і знайти вихід у найбільш непридатний для влади момент».
Джерело: Ксенія Кириллова, для Крым.Реалии
Стаття передрукована з дозволу Russia.Post
