Джерело: Микола Семена, спеціально для Крым.Реалии
Коли попорпаєшся в бібліотеці, вчергове переконуєшся, як багато розумних і корисних книг уже написано саме для того, щоб люди не повторювали чужих помилок. Але все одно суспільство вважає за краще вчитися на власних помилках, і повторює їх знову і знову, набиваючи все ті ж гулі.
До таких книг належить і праця Мирослава Мамчака «2014. Анексія Криму. Анатомія «гібридної» війни», видана в 2019 році (ISBN 978-617-7071-36-4). Її автор – відомий в Криму офіцер, член організаційної групи зі створення Військово-Морських Сил України, капітан 1 рангу, письменник-мариніст і дослідник історії українського флоту, заслужений журналіст України, який стояв біля витоків газети «Флот України» та ТРК «Бриз», і до речі , свого часу автор багатьох матеріалів для Крым.Реалий.
Мирослав Мамчак був безпосереднім свідкам анексії Криму і, зокрема, подій в Севастополі у лютому-березні 2014 року. Цінність книги в тому, що він розглядає події тих років в Криму із системних позицій – розкриває сутність Тузлинської провокації як першої спроби, як загрозу анексією, про інформаційну війну, розв’язану напередодні анексії, розкриває анатомію гібридної війни. Він також склав і наводить у книзі детальну, щоденну і погодинну хронологію подій лютого-березня 2014 року, яка каменя на камені не залишає від російських вигадок стосовно рішення «кримського народу». Власне, ця книга – як підручник для нинішнього і майбутнього поколінь політиків щодо того, як Україна повинна діяти, аби закінчити війну на Донбасі, повернути Крим і не втратити, а зміцнити і розвивати незалежність.
Автор показує, що боротьба «з українським фашизмом» у міждержавних відносинах Росії та України, і особливо в Криму і в Севастополі у 2013-14 роках, була організована за всіма методичками самого фашизму. Ще Черчилль після Другої світової війни стверджував, що в майбутньому нові фашисти будуть називати себе антифашистами, і що неофашизм буде вести боротьбу за встановлення панування під прапором антифашизму.
Це парадокс тільки на перший погляд. Прошу вибачення у читача за довгу цитату, але вона доречна. Мирослав Мамчак пише, що «Тут варто було б уважно порівняти методологію “антифашистської” боротьби в Севастополі з характерними ознаками самого фашизму, визначеними, наприклад, відомим у світі дослідником фашистських диктатур, політологом доктором Лоренсом Бріттом (зауважимо додатково, що вони багато в чому збігаються з 14 ознаками фашизму, сформульованими відомим письменником Умберто Еко – авт.) і з’ясувати, якою мірою вони були виражені в Криму і в Севастополі. У Севастополі роками вкладався у свідомість мешканців потужний російський націоналізм, навіть його крайня права форма – великодержавний імперський шовінізм (Велика Росія! Де ми – там Росія!) … Пропаганда імперських зазіхань на втрачені «історичні землі Росії» з вимогою їх силового повернення, приниженням корінних народів, спотворенням історичного минулого на догоду новітнього розширення «життєвого простору», мало чим відрізнялися від нацистських посягань на землі сусідів гітлерівської Німеччини. Якщо на мітингах і у пресі влада сором’язливо, то російські громадські організації відкрито, грубо і безкарно закликали і підтримували знищення української символіки, пам’ятних дошок і знаків, позбавлення прав, побиття активістів, які мислять інакше. Усе це – друга ознака фашизму. Ворогами прогресу в Севастополі були визнані патріоти України, яких назвали «бандерівцями», НАТО і США, проти яких об’єднували громаду разом з Українською православною церквою Московського патріархату, як проти спільної загрози «русскому миру», натомість спільно прославляли свого вождя – президента Росії Володимира Путіна.
Однією з виразних ознак фашизму є привілейоване становище збройних сил. У Севастополі та в Криму не тільки проросійськими організаціями, але навіть українською владою такою священною коровою був оголошений російський Чорноморський флот, якому, незважаючи на поразки у всіх війнах і допоміжну роль у Другій світовій війні, українські чиновники співали величальні славослів’я, не менше ніж заїжджі російські. Йому підносили хвалу і в будні, і у свята, йому присвячені музейні експозиції та основні пам’ятники в місті. Без Чорноморського флоту не обходилися жоден міський захід або нарада в органах влади.
Як колись у фашистській Італії, Угорщини, Іспанії, Болгарії або нацистській Німеччині, в Севастополі був встановлений жорсткий контроль над засобами масової інформації, які контролювалися спочатку безпосередньо органами влади, потім – за посередництва посіпак із проплачених керівників ЗМІ. Спрямованість їх була однобока – проросійська і антиєвропейська, з байдужістю і іронією щодо України як держави, до її історії та традицій українського народу. Набула поширення так звана самоцензура – це коли сам редактор або видавець не допускає до друку або до ефіру матеріали і програми, що є небажаними для влади або просто проукраїнської тематики і особисто інформує про це владу. Саме це стало причиною того, що в Севастополі не залишилося жодної української газети і видавництва.
Влада і проросійський рух у Севастополі тісно переплелися з церквою. Як і в фашистських державах, у Севастополі активно використовували релігію як інструмент управління громадською думкою. Релігійна риторика і термінологія використовувалися представниками влади, лідерами партійних і громадських організацій навіть тоді, коли головні принципи релігії були діаметрально протилежними діям або їх політичній спрямованості.
Яскравою характеристикою фашизму є «захист співвітчизників» де б вони не проживали і ігнорування корінних народів цих країн. Як у минулому столітті Німеччина захищала стражденних «німецькомовних співвітчизників» в Чехословаччині та Австрії ми знаємо, і так само знаємо, чим це все завершилося. Тим же способом, тими ж методами «антифашисти» під покровом Росії взялися захищати «російськомовних співвітчизників» в Україні, і перш за все в Криму, абсолютно ігноруючи потреби корінного для Криму кримськотатарського народу. Тому Росія понад усе! Де ми там Росія! Хіба що «Deutchland uber alles» не звучало тоді на Кримському півострові.
Севастопольська міська рада і Верховна рада АР Криму стали яскравим прикладом переплетення бізнесу, партійної та державної діяльності місцевої аристократії; майже всі депутати місцевих рад були бізнесменами і мільйонерами, що створило взаємовигідні ділові відносини бізнесу з владною елітою. У цій ситуації, як і при фашистських диктатурах, роль профспілок Севастополя була зведена до слухняного інструменту влади.
У Севастополі та в Криму заохочувалися лише лояльні до влади представники інтелігенції та мистецтва. Свобода самовираження тривалий час зазнавала відкритих нападків і, як правило, не фінансувалася.
У місцевих владних структурах склалася кланова «кумівська» система влади, яка під час правління президента Януковича була доведена до абсолюту.
Особливим корупційним вузлом із владою була пов’язана міліція. Маючи необмежені повноваження, вона у чинній системі дійшла до повного виродження. Час показав, що коли проросійські організовані й озброєні формування вийшли на вулиці Севастополя та інших міст Криму, міліція, раптом відірвана ними від влади, виявилася повністю безпорадною і … перейшла на бік сильнішого. Їхній правовий і державний колабораціонізм отримав назву «міліція з народом».
Про організацію виборів у Севастополі можна писати багато і складати на їх прикладі політологічні підручники, але обмежимося тим, що севастопольські вибори, маніпулювання самовираженням виборців тут давно були перетворені на фарс. У такій самій ситуації і судова система в Криму. Тому можемо лише констатувати, що усі ознаки фашизму в «антифашистському» русі в Севастополі не тільки були присутні, але й складали сенс міського життя, і це у місті, яке свого часу так постраждало від того самого фашизму. На жаль, в Україні злочинно довго не помічали фашистської суті в російському «антифашистському» русі, який вів і таки привів до окупації і анексії Росією Кримського півострова».
Результат – ця ідеологія розтрощила бойову готовність ВМСУ і військових частин у Криму, які не змогли дати ворогові потрібної відсічі. За висновком Мамчака, ВМС України були найслабшою ланкою в системі оборони країни, і не змогли стати гарантом її незалежності. Парадокс, але в Севастополі, де й базувалися ВМСУ, чомусь стали говорити про те, що гарантом незалежності України є Чорноморський флот Росії, а не власні ВМСУ. Ось і маємо результат …
Важливими відомостями, викладеними у книзі Мирослава Мамчака, є перерахування патріотів, які не зрадили присязі і списки зрадників, які відмовилися служити Україні, державі, яка вигодувала і виховала їх.
Для правильного розуміння ситуації в лютому і березні 2014 року велику роль відіграє те, що Мирослав Мамчак наводить хронологію прибуття, вивантаження і дій на півострові військових частин і підрозділів Росії, ще задовго до «референдуму», а також перерахування загроз і військових дій Росії щодо України. Багато хто в Україні, засліплені пропагандою «братньої любові» і «партнерських відносин», не надали значення тому факту, що, дозволивши Путіну застосовувати війська на території України, російський парламент фактично оголосив війну Україні, і паритетної відповіді від України, на жаль, не було.
Події в Криму після 2013 року тим більше повинні бути повчальними для нас, оскільки подібна гібридна війна велася Росією проти УНР на початку ХХ століття, і зараз багато подій тієї агресії повторилися в нових умовах, і незасвоєний тоді урок призвів до сумних наслідків. Тому слід починати вивчати уроки історії по-справжньому.
Як би дивно це не звучало, але такі книги – це справжні підручники і з політології, і з тактики військових дій. І якщо ми хочемо перемогти, якщо хочемо зберегти незалежність, то повинні навчитися їх читати так, щоб засвоювати уроки, отримані від сусідів-агресорів.
Джерело: Віталій Портников, спеціально для Крым.Реалии
Микола Семена – кримський журналіст, оглядач Крым.Реалии
