Джерело: Микола Семена, спеціально для Крым.Реалии
Днями в Сімферополі урочисто відзначили 367-у річницю Переяславської ради. У заході взяли участь спікер російського парламенту Криму Володимир Константинов, «очільник ДНР» Денис Пушилін, а також депутат Держдуми Росії з Криму Андрій Козенко. Вони поклали квіти до пам’ятника Богдану Хмельницькому в Сімферополі, на якому в камені відтворена нібито грамота гетьмана зі словами «Навіки з Росією», чого він ніколи не говорив і не писав. Ця подія є примітною ще й тому, що в 1954 році Росія передала Крим Україні саме на честь 300-річчя Переяславської угоди. Виходить, в Росії і Криму влада почала святкувати день передачі півострова Україні?
Далі необхідні пояснення, оскільки і російський очільник Криму Сергій Аксьонов, і спікер парламенту Володимир Константинов, почасти через проросійську позицію, почасти через упередженість, а головним чином – через незнання історії, наговорили такого, із чим не змогли б погодитися не тільки українські, але й російські історики.
Наприклад, Володимир Константинов сказав, що «сьогодні, в день чергової річниці Переяславської ради, згадується, що для возз’єднання російських земель (Малої і Великої Русі) тоді, 367 років тому, було не так багато передумов. Сподвижники Хмельницького, та й сам він, зовсім не були беззаперечними прихильниками Москви. Вони не поривали зв’язків із Польщею, укладали союзи з Кримським ханством, шукали покровительства Османської імперії … »
По-перше, щодо Переяславських угод 1654 року історики не вживають термін «возз’єднання», оскільки до цього історичного акту ніяких союзів між Руссю, а конкретніше – Гетьманщиною, яку на той час ніхто не називав ані Малою, ані Київською Руссю, і Московським царством (так на той час називалася держава царя Олексія Михайловича) не оформлювалося. Польща вела війну з козацькою державою Богдана Хмельницького, тому про жодне «непереривання зв’язків із Польщею», «укладання союзів із Кримським ханством», а також «пошуки покровительства Османської імперії» не могло бути й мови.
Сама суть звернення Богдана Хмельницького до Москви полягала саме в тому, щоб встановити союзницькі відносини з царем і разом протистояти Польщі та Османській імперії. І в так званих Березневих статтях Богдана Хмельницького, які були укладені в січні 1654 року, і мови не було про об’єднання територій Русі (Гетьманщини) і Московії. Йшлося, за великим рахунком, про рівний військовий союз і певні його особливості. Сенс угоди зовсім не полягав у тому, що Московія перетворювалася на сюзерена, а Гетьманщина – на васала, як це стала пізніше трактувати Росія. Навпаки, козацька держава йшла на союз, залишаючи за собою значні, як тоді говорили, «вольності» – тобто свободу, аж до самостійної зовнішньої політики, самостійних релігійних організацій, майнових відносин та багато іншого.
На вищезазначеному заході Володимир Константинов також сказав: «Мало того, ці геополітичні гойдалки не припинилися і після Переяславської ради, підживлюючи громадянську війну на території сучасної України, яка не припинялася кілька десятиліть. Але і в Москві ще не забули звірства запорожців часів Смутного часу, їхньої участі у війнах проти Росії … »
По-перше, вся історія людства – це геополітична гойдалка: розриваються одні договори і угоди, замість них укладаються нові. Тому політичний процес 17 століття не становить чогось особливого.
Смутні часи, або Смута – це період в історії Московії з 1598 по 1613 рік. Він був викликаний низкою причин. Серед них:
- переривання династії Московських Рюриковичів;
- боротьба між боярами і царською владою;
- важке економічне становище держави;
- завойовницькі походи Івана Грозного і Лівонська війна.
Ситуацію катастрофічно погіршив голод 1601-1603 років, який розорив тисячі великих і дрібних господарств, а також глибокий соціальний розлад у країні. Опричнина підірвала повагу до влади і закону. Лжедмитрій I. Повстання Івана Болотникова. Лжедмитрій II. Російсько-польська війна (1609-1618). Семибоярщина. Перше і Друге ополчення. Заклик Мініна. Союз із Пожарським. Вигнання поляків із Кремля. Земський собор 1613 року. Обрання на царство першого Романова, Михайла, що і вважається кінцем смути. Історія не зберегла ніяких «звірств запорожців часів Смутного часу», вони не згадуються навіть як учасники подій. Навіщо вигадувати?
ІСТОРІЯ НЕ ЗБЕРЕГЛА Жодних ЗГАДОК «ЗВІРСТВ ЗАПОРОЖЦІВ ЧАСІВ СМУТНОї доби». НАВІЩО ВИГАДУВАТИ?
Неправда і в тому, що в Москві «не поспішали брати під свою егіду Малу Русь». У 1654-1667 роках тривала Російсько-польська війна, і союз із Гетьманщиною був дуже вигідний Олексію Михайловичу. Війна почалася в 1654 році після рішення Земського собору в 1653 року про прийняття в російське підданство Війська Запорізького. І вона від початку стала виграшною для Москви, оскільки царські і запорізькі війська відразу ж просунулися далеко на захід. Але вторгнення Швеції в Річ Посполиту і шведсько-литовська унія призвели до укладання Росією тимчасового Віленського перемир’я з Річчю Посполитою і початку російсько-шведської війни 1656-1658 років. Це фактично було порушенням Московією Переяславських угод.
Після смерті Богдана Хмельницького Гетьманщина розкололася. Війна закінчилася в 1667 році підписанням Андрусівського перемир’я, яке юридично закріпило сформований в ході Руїни розкол Гетьманщини по Дніпру. Разом із нинішньою Лівобережною Україною і Києвом, за Росією офіційно закріплювалися Смоленщина та низка інших земель.
Далі Володимир Константинов сказав: «Те, що в наступні три сторіччя ця територія, перебуваючи в складі Російської держави, перетворилася з Дикого поля на квітучий край – багато в чому заслуга рядового козацтва, простого народу, інстинкт якого визначив рішення Переяславської ради. Він же не дозволив ані Хмельницькому, ані його наступникам це рішення дезавуювати … »
По-перше, ця територія не була в складі Московської держави. Тим більше – Російської держави, якої ще не існувало. Територія Русі-України ніколи не була Диким полем. Навпаки: після Переяславських угод московські люди стали активно переселятися до Гетьманщини, бо знаходили тут більш прийнятні економічні, політичні та кліматичні умови. Диким полем називали землі нинішнього півдня України, де постійно йшли війни і взаємні набіги московських армій, козаків, кримських татар і турків.
Але і про «квітучий край» теж складно говорити, оскільки війни не припинялися. А через півстоліття по Україні прокотилася російсько-шведська війна, і російські війська, які здійснювали помсту українцям за нібито зраду Мазепи, спалили його столицю – Батурин, в якому вбили навіть усіх жінок і дітей. Цей період увійшов в історію не як «квітучий рай», а як Руїна. І це для Петра Мазепа був зрадником, а для козаків він був патріотом, який намагався звільнити свій народ з-під несправедливої васальної залежності від Москви. Ну що ж, не вийшло тоді. А про звірства Петра I і Меншикова в Батурині охочі можуть почитати, наприклад, в історичній трилогії «Мазепа» Богдана Лепкого, а також у всіх підручниках про той час.
Характерно, що Березневі статті через деякий час були загублені в Москві, і оригінал їх не дійшов до нас. А в Гетьманщині вони не збереглися через смерть Богдана Хмельницького. Тому Москва фактично відмовилася від них. Замість колишнього договору з’явилися Переяславські статті. Вони були укладені в Переяславі 17 жовтня 1659 року, між гетьманом Війська Запорізького Юрієм Хмельницьким і представниками московського уряду на чолі з князем Олексієм Трубецьким. І там уже Гетьманщина отримувала значно урізані права. Згідно з угодою, російські гарнізони розквартировуються, крім Києва, ще в Переяславі, Ніжині, Брацлаві та Умані, а козакам не дозволяли воювати без згоди царя. Військо Запорізьке зобов’язувалося посилати сили на вимогу царя туди, куди він вважатиме за потрібне. Заборонялися зміщення гетьмана та будь-які дипломатичні зносини з іншими державами. Київська митрополія підпорядковувалася Московському патріарху і новообраному митрополиту, заборонялося приймати посвяту від Константинопольського патріарха. Восени 1660 року, після поразки в битві під Слободищем через те, що московські війська не надали йому достатньої допомоги, Юрій Хмельницький змушений був укласти новий договір з Річчю Посполитою – Слободищенський трактат – і розірвати відносини з Москвою.
Російський глава Криму Сергій Аксьонов також висловився переважно старими гаслами: «Ця подія ясно показала, що воля народу історичної Русі до єдності, заснована на спільності долі, віри, мови, духовних і моральних цінностей, сильніша від будь-якої військової сили, будь-яких політичних інтриг, сильніша від хитрості і підступності зрадників». Звідки взявся висновок про «спільність долі, віри, мови, духовних і моральних цінностей», якщо у козаків Гетьманщини і у чиновників Московії все це – і доля, і віра, і мова, і моральні цінності – були зовсім іншими. Розраховано на невігласів?
Володимир Константинов під час святкування також заявив, що «Україна не зможе відбутися як держава без Росії». «Сьогодні будь-якій людині, яка хоч трохи розуміється в політиці, ясно, що Україна як держава не відбудеться ніколи, і це буде просто муками всього народу, буде болото, з якого не буде видно виходу, поки не буде сформовано взаємостосунки з Російською Федерацією як базовою країною «русского мира». Ось це урок Переяславської ради», – сказав він.
ІСТОРІЯ ДАВНО ПОКАЗАЛА, ЩО ДОГОВОРИ РОСІЇ НЕ ВАРТІ ПАПЕРУ, НА ЯКОМУ НАПИСАНІ
По-перше, це зовсім не урок Переяславської ради, оскільки ані з тексту Березневих статей Богдана Хмельницького, ані з тексту Переяславських статей Юрія Хмельницького нічого подібного не випливає. Навпаки: в ході Переяславської ради уклали союз дві різні, самостійні, визнані у світі держави, які до і після цього існували довгий час самостійно і самодостатньо. І ніщо не свідчить про те, що вони не могли обійтися одна без одної. У світі існує і процвітає безліч значно менших, аніж Україна, держав, і зі значно меншими ресурсами. Різниця між ними і Україною в тому, що їх ніхто не тягне в «русскій мір», ніхто не вторгається на їхні землі з війною, ніхто не відриває у них шматки території, не веде проти них ані гібридну, ані гарячу війну.
Що стосується справжніх уроків Переяславської ради … Якщо їх не спотворювати, ставитися до них із дотриманням принципу правдивості та історизму, то вони полягають в тому, що будь-який союз держав приносить гідні плоди і може зміцнюватися тільки тоді, коли в ньому дотримуються принципів рівноправності і партнерства, взаємної вигоди і взаємної поваги. Втім, про що це ми, адже історія давно показала, що договори Росії не варті паперу, на якому написані. Це рівною мірою вірно і для Переяславського договору, і для союзного договору 1922 року, і для договорів Росії з Україною 90-х років минулого століття, і для Будапештського меморандуму.
Джерело: Микола Семена, спеціально для Крым.Реалии
Микола Семена – кримський журналіст, оглядач Крым.Реалии
