Українці й росіяни: перевернуте «братерство»

Джерело: Денис Мацола, для Крым.Реалии

Прийнято вважати, що міф про братерський статус росіян і українців помер відразу після анексії Криму та початку війни на Донбасі. Родинні почуття сусідів дійсно охололи  після цих подій. Але міф про близькість, змінившись, продовжує працювати в мізках українців. Хоч і не так, як цього хотілося б росіянам.

До 2014 року про можливість воєнного конфлікту між Україною та Росією всерйоз розмірковували одиниці. Політичних експертів, які насмілювалися припустити такий сценарій, відразу звинувачували у проплаченому розпалюванні ворожнечі. Публічні побоювання з цього приводу були долею маргінальних груп на ультраправому фланзі української політики.

З висоти набутого досвіду така короткозорість вражає. Адже перед очима було й безліч історичних прикладів – війни метрополій зі своїми колишніми колоніями, і сучасні воєнні конфлікти на пострадянському просторі, і дика антиукраїнська пропаганда російських ЗМІ, старт якій було дано ще в далекому 2004 році. Причин політичної сліпоти українців лише дві: віра в ефективність міжнародного права, так званої системи міжнародної безпеки, та прихильність більшості українського суспільства до міфу про братерську близькість російського народу.

Навіть ті з нас, хто чудово знав, що таке політична міфологія і яке її призначення, ті, хто не поділяв на раціональному рівні братських симпатій, були приспані цієї міфологією. Адже елементи міфу – близькість культур, спільна історія, сімейні зв’язки – дійсно здавалися чинниками, що не дозволять жодному російському уряду переконливо пояснити власним громадянам необхідність воєнної агресії. У головах працював логічний ряд: братерство – значить близькість, близькість означає дружність. У цій оптиці вірш поетеси Анастасії Дмитрук «Никогда мы не будем братьями» сприймався як емоційне художнє перебільшення на злобу дня. І аж ніяк не як геніальне пророцтво.

Анексія Криму та війна на Донбасі стали шоком для українців і назавжди змінили логічну структуру міфу про братерство. Але не знищили його, як багато хто вважає. Як відомо, найбільший рівень жорстокості комбатанти проявляють у громадянських війнах або війнах між культурно близькими народами. Класичними прикладами цього стали російська громадянська війна і сербсько-хорватський конфлікт. Зазвичай вчені пояснюють цей феномен психологічним компенсаторним механізмом.

Вбивати – емоційно важко. А вбивати схожих на  себе – ще важче. Тому комбатант, вимушений пояснювати самому собі, з якої причини йому необхідно вбивати таких схожих на нього людей, наділяє противника воістину демонічними властивостями, дегуманізуючи його набагато сильніше, ніж якби ворог був представником не близької культури. Відтак він проявляє до супротивника набагато вищий рівень агресії, нібито компенсуючи своєю ненавистю подібність об’єкта агресії до самого себе. Погодьтеся, щоб кинутися з кулаками на близького родича, треба розлютитися набагато сильніше, ніж якби це була стороння людина.

Щось подібне сталося і з українським суспільством. Мільйони українців свідомо чи несвідомо сприймали російський народ як споріднений, а Росію – як близьку державу. Анексія і війна стали «ударом у спину» з боку близького родича. Глибоке емоційне ставлення не може змінитися за одну мить. Тому, незважаючи на те, що за «Ніколи ми не будемо братами» послідувало «Ніколи й не були братами» і «Вони брехали, що були нам братами», насправді логічна структура українського міфу про братній російський народ має такий вигляд: «Ми брати, а вони нас зрадили, наплювавши на всю уявну й реальну спорідненість». «Братерство» не зникло, як вважає багато людей, воно перетворилося на братерство зраджене і зневажене. А це, в свою чергу, викликає набагато сильніші негативні почуття. Не тільки злість, як до жорстокого ворога, а й подив, обурення, нерозуміння причини (але ж ми брати!), досаду. І, як наслідок всієї сукупності емоцій, сильнішу ненависть. Погодьтеся, що якби Україна зазнала агресії з боку далекої культурно відмінної держави, ваша реакція була б не такою емоційною. Чужі нічого не винні один одному, а родичі завжди ранять сильніше.

Тож якщо до конфлікту міф про братерство працював на зближення між нашими народами, зближення до нерозрізненості, то тепер цей же самий міф працює у зворотному напрямку – на посилення нерозуміння, ненависті та ворожнечі. Аргумент про те, що ми, як і раніше, братні народи, лише посилює етичну неприйнятність дій Росії. Цікаво, чи припускали автори концепції триєдності російського народу, що коли-небудь їхня зброя вистрілить у протилежний бік?

Джерело: Денис Мацола, для Крым.Реалии

Денис Мацола, кримчанин, політолог, соціальний активіст, вимушений переселенець