Джерело: Ксенія Кириллова, для Крым.Реалии
«Придворний» кремлівський філософ Олександр Дугін закликав інституційно закріпити «путінізм» як державну ідеологію. Водночас в Росії вже не перший рік існує справжній культ Володимира Путіна, пише Center for European Policy Analysis .
Один із основних ідеологів сучасної Росії Олександр Дугін вже не перше десятиліття закликає до створення в Росії особливої, «євразійської» ідеології. На початку липня «філософ» пояснив, що має на увазі «інституціоналізацію курсу Путіна, а не просто лояльність особисто йому».
«Це передбачає утвердження нової ідеології, певного типу «путінізму», в якій основні принципи інтегрального суверенітету будуть закріплені. А далі під них мають бути підведені й інші політико-адміністративні механізми», – пропонує Дугін.
Насправді «путінізм як ідеологія» існує в Росії досить давно. Ще у 2014 році грузинський професор Олег Панфілов описував прийоми та стадії формування цього культу з боку медіа-пропаганди. За його словами, все почалося зі встановлення офіційної цензури та пропаганди. Потім було формування іміджу «вождя»: Путіна-дзюдоїста, супергероя, побожного християнина тощо. Сюди ж Олег Панфілов відніс створення прокремлівських молодіжних організацій на кшталт руху «Наші» та «Молода гвардія».
Втім, ще в 2011 році питання про те, чи існує в Росії культ Володимира Путіна, залишалося дискусійним. На той момент більшість аналітиків вважали, що «про «путіноманію» можна було говорити на початку його правління», але навіть вона принципово відрізнялася від культу Сталіна, заснованого на страху та повазі. Кореспондент ВВС Артем Кречетников зазначав, що позитивне ставлення до Путіна на початку його правління мало дещо іронічний і явно панібратський характер. Жіночі гурти співали, що «хочуть такого, як Путін» у порівнянні зі своїм попереднім хлопцем – п’яницею та бешкетником, а чоловіки бачили в ньому «свого мужика».
Імідж «свого хлопця» можна назвати ключовим у позиціонуванні Володимира Путіна перед росіянами до 2012 року. Він уже мав створити у свідомості росіян гідний захоплення образ «мачо» і справжнього, «народного» лідера, але водночас дозволяв певну іронію. На екранах на той момент ще були присутні нехай не гострі, але пародії на Путіна, а критика влади ще не сприймалася як злочин.
Наступним кроком у розвитку культу особистості російського диктатора стало позиціонування Путіна як «меншого зла». На тлі стихійних народних протестів 2011-2012 років проти фальсифікації парламентських виборів вже сформована державна пропаганда взялася активно грати на страхах. Пропагандисти запевняло росіян, що зміна влади в країні неминуче призведе до «розпаду Росії, кривавого хаосу та війни». Населення переконували, що сценарій «Болотної революції» було створено в ЦРУ, яке готує для Росії долю Лівії та Сирії.
На цьому тлі пропаганда намагалася виставити Путіна як нехай і не ідеальну, втім єдино можливу в поточних умовах людину, здатну запобігти цьому сценарію. Опозиційні журналісти відзначали в лютому 2012 року, що найбільш частим аргументом того часу стало питання «Хто, якщо не Путін?».
«НАЦІОНАЛЬНОГО ЛІДЕРА» ЩЕ МОЖНА БУЛО СТРИМАНО КРИТИКУВАТИ, АЛЕ ЗАКЛИКИ ДО ЙОГО Звільнення ВЖЕ РОЗЦІНЮВАЛИСЯ ЯК «РОБОТА НА ВОРОГА»
«Національного лідера» ще можна було стримано критикувати, але заклики до його звільнення вже розцінювалися як «робота на ворога». Мир, стабільність та суверенітет на той момент були настільки міцно прив’язані до особи Володимира Путіна, що люди почали вірити, ніби «без нього не буде Росії», а отже, боротьба з Путіним веде до загрози для існування країни.
Цікаво, що навіть Олександр Дугін у 2019 році називав Путіна «компромісним» варіантом, стверджуючи, що президент «врятував Росію», але «жоден із його успіхів не досяг точки незворотності». По суті, ця формула стала єдино допустимою формою невдоволення Путіним після 2012 року. «Вождя» дозволялося критикувати лише з ультрапатріотичних позицій, за недостатню жорсткість і за те, що він «не дійшов до кінця» у своєму розриві із Заходом.
ПУТІН ПОДАЄТЬСЯ ВЖЕ НЕ ЯК «МЕНШЕ ЗЛО», А ЯК «РЯТІВНИК РОСІЇ» ТА ЇЇ ЄДИНА НАДІЯ У МАЙБУТНЬОМУ
Втім, і ця критика швидко зазнала коригування. Зокрема, почали активно поширюватися конспірологічні теорії депутата Держдуми від «Єдиної Росії» Євгена Федорова, який заявляє, що сьогоднішня Росія частково окупована Сполученими Штатами за посередництва численних «американських агентів у владі». Впоратися з цими агентами, за словами Федорова, може лише «справжній патріот» Володимир Путін, і лише у разі, якщо населення Росії виявить йому всенародну підтримку. Таким чином, провина за продовження «американської окупації» покладалася на народ, який недостатньо підтримує свого «національного лідера».
Із 2014 року ця лінія починає домінувати. Путін подається вже не як «менше зло», а як «рятівник Росії» та її єдина надія у майбутньому. Його культ більше не допускає іронічності чи критики. «Патріотична» молодь у стилі гітлерюгенда просить Путіна віддати команду «фас», щоби розправитися з ворогами, а колишній опозиціонер, а нині радикальний пропагандист Антон Красовський запевняє, що єдиний спосіб щось змінити в країні – це «полюбити Путіна».
Особливо жорстко культ Путіна почав насаджуватись серед дітей. 23 лютого 2017 року діти з парамілітаристської організації для школярів «Юнармія» брали участь у концерті на «Первом канале», присвяченому святу російських збройних сил, де скандували: «Армія! Росія!». У березні 2021 року Кримінальний кодекс Росії було доповнено нормою, яка встановлює відповідальність за публічну образу або наклеп щодо президента з використанням інтернету. Станом на жовтень 2021 року понад чверть росіян за результатами соцопитувань визнавали, що в країні є культ особи Володимира Путіна.
Після початку повномасштабного вторгнення в Україну пропаганда остаточно створила з Путіна образ «царя», непогрішного «верховного головнокомандувача», авторитет якого в умовах «воєнного часу» має бути беззаперечним. Навіть пропагандисти з-поміж колишніх шпигунів, що десятиліттями жили на Заході, раптом заговорили про «споконвічно російську» політичну систему, в якій головну роль грає цар, котрий спирається на сподівання народу. Водночас початок війни з Україною в цій системі координат оголошується воістину «царським рішенням», на яке «народ чекав від влади».
Звичайно, аналогія Путіна з царем звучала і раніше, до того ж далеко не завжди іронічно. Приміром, ще у 2012 році президент Татарстану Рустам Мінніханов заявляв, що «керувати країною має мужній цар, і найкращим варіантом є Володимир Путін». Однак на той момент подібні теорії не отримали підтримки широких мас, тоді як сьогодні багато хто з тих, хто підтримує Путіна, вбачає у ньому саме царя. У документальному фільмі Андрія Лошака «Розрив зв’язку» росіяни, які підтримують так звану «спецоперацію», називають Путіна «нашим батьком», і не приховують, що його думка для них означає більше, ніж слова власних дітей.
Виходячи з усього цього, важко уявити, до якої ще інституціоналізації путінізму закликає Дугін. Цілком можливо, що йдеться не про посилення культу особи, який і без того досяг «сталінського» рівня, а навпаки, про інституціоналізацію наявної диктатури, щоб режим міг пережити Путіна і не впасти разом із його смертю. Якщо врахувати, що настрої та очікування російського суспільства за ці роки були гранично деформовані пропагандою, подібний ризик виглядає досить великим.
Джерело: Ксенія Кириллова, для Крым.Реалии
Стаття передрукована з дозволу Center for European Policy Analysis (CEPA)
