Джерело: Микола Семена, спеціально для Крым.Реалии
Засоби масової інформації Криму сприйняли появу статті Володимира Путіна «Про історичну єдність росіян і українців» як новий привід виставляти Росію, що воює з нами, другом і соратником, а на Україну та українців валити геть усі і реальні, і вигадані гріхи.
Фактично на матеріалі статті в Криму розв’язана нова інформаційна війна з Україною і з українством в цілому. На думку спікера кримського парламенту Володимира Константинова, стаття «в Криму обговорюється активніше, ніж в інших суб’єктах Росії». Через те, що «ми ніколи не сумнівалися, що росіяни та українці – один народ». Він підкреслює, що українці на західній Україні «вони дійсно інакші», але з незрозумілих причин, слідом за Путіним, відмовляє в інакшості всім іншим українцям, хоча й вони інші – у них своя мова, своя ментальність, своє поняття батьківщини, нарешті, своя кулінарія та свої відносини в родині.
Найбільшим нещастям і Володимир Путін, і його коментатори в Криму вважають розпад СРСР в 1991 році, і звинувачують вони в цьому Україну та українців. Але не можна водночас забувати, що тригером цього розпаду стала Російська Федерація, яка оголосила свою незалежність 12 червня 1990 року, на честь чого і був встановлений день незалежності Росії, нині переназваний у День Росії. Із цим актом союз розпався, тому що як після виходу Росії в ньому могли залишатися інші республіки?
І В УКРАЇНІ, І В РОСІЇ ЛЮБЛЯТЬ ФРАНЦУЗЬКУ ЕСТРАДУ, ФРАНЦУЗЬКИХ ВИКОНАВЦІВ І ФРАНЦУЗЬКУ МОВУ, АЛЕ ЦЕ Ж НЕ ПРИВІД ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ОГОЛОШУВАТИ РОСІЯН І ФРАНЦУЗІВ ОДНИМ НАРОДОМ
Володимир Константинов пише: «я переконаний, що більшість людей в Україні – частина Русского міра. Вони дивляться російське ТБ, слухають російську естраду, стежать за новинами з Росії».
Можна було б продовжити, що і в Росії люблять концерти українських виконавців, особливо пісні українською мовою, і захоплюються українською мовою, якої, за твердженням коментаторів, не існує. Але і в Україні, і в Росії настільки ж люблять французьку естраду, французьких виконавців і французьку мову, але це ж не привід для того, щоб оголошувати росіян і французів одним народом. Так що такий аргумент – не доказ.
Але справа не тільки в логічній та ідейній неспроможності статті, в її псевдоісторизмі. Насправді це не стаття, а маніфест антиукраїнства, оголошення політичної, інформаційної війни Україні та висунення конкретних погроз Україні як країні і українцям як народу.
Володимир Константинов користується статтею президента, щоб оголосити реванш Україні. Він, як і президент, ігнорує визнаний усім світом факт, що в Україні не було перевороту, що народ на демократичних виборах обрав чинну владу. За всім, що в Україні зроблено корисного для будівництва української держави, він вбачає «антиросійські сили». Він пише: «питання, яким чином цим антиросійським, антируським силам вдалося захопити владу на Україні – предмет для серйозного аналізу. Чому в них вийшло? Ми повинні дати відповідь у всіх деталях. Це питання нашого самозбереження як народу, як цивілізації. Виходячи саме з інтересів збереження нашої цивілізації, ми не маємо права віддавати Україну на поталу русофобам і клептократії. Адже що буде, якщо ми здамо їм Україну? Хто буде наступним? Білорусь? Регіони Російської Федерації? Ці пани самі не зупиняться. Їх можна тільки зупинити. Впевнено і жорстко. Як вермахт у Сталінграді».
І це не пуста погроза. Далі Константинов переходить до конкретних планів знищення української держави – створення фронтів, формування «уряду у вигнанні» і «анти-української платформи». Він каже: «необхідно сформувати широкий фронт співвітчизників, як у самій Росії, так і в межах наших історичних територій … тоді вже краще вести розмову про майбутнє України з урядом у вигнанні … настав момент для створення Української платформи, діяльність якої була б спрямована на порятунок залишків України: її суверенітету, державності, громадянського суспільства. Основою для консолідації повинно стати категоричне невизнання державного перевороту 2014 року і законності всіх дій узурпаторів, що мали місце після нього, правочинності всіх запущених ними процесів».
Нічогенький собі «порятунок»!
У статті Володимира Путіна багато наклепів, які коментатори майстерно знаходять та із задоволенням розширюють. Політику Української держави вони абсолютно безпідставно називають «нацистською», Революцію Гідності – «переворотом», звинувачують еліту України у прагненні до якихось «прибутків». Володимир Путін свідомо стверджує, що Росія ніколи не буде «анти-Україною», хоча насправді вона вже «анти-Україна», оскільки веде проти нас і гарячу, і холодну війну, окупувала дві частини території, та й вся ця риторика має одну мету – виправдатися за всі російські злочини проти України. Дописувачка газети «Крымские известия» Зінаїда Голець внесла пропозицію «статтю нашого лідера непогано було б прочитати в школі. Я взагалі пропоную присвятити їй Урок знань першого вересня».
Усій антиукраїнської риториці, слідом за автором статті, коментатори надають історичного сенсу і розгортають історичне обґрунтування поняття українства взагалі як «російського сепаратизму». У замітці «Українство як хвороба російського народу» депутат російського парламенту Криму, доцент кафедри гуманітарних дисциплін Кримського університету економіки та управління Валерій Лавров написав, що «Історія української хвороби російської нації тягнеться не одне десятиліття і була яскраво виражена ще за часів Олександра II. Згадаймо виникнення Кирило-Мефодіївського братства, численні гуртки, в яких пестувалася хвороблива ідеологія українства. Недуга гостро проявила себе і в роки Першої світової війни. Знадобилася ціла плеяда російських вчених – лінгвістів, літературознавців, істориків, етнографів, які досить багато написали про те, що є загрозою єдності російського народу».
Так і є. Але тільки Лавров замовчує, що знадобилася також ціла плеяда українських філософів і соціологів, щоб тоді ще розвінчати і спростувати російську шовіністичну писанину, а тепер російські історики знову чіпляються за давно спростовані концепції і думають, що це хороші докази.
Свою концепцію Валерій Лавров присмачує здогадками і фейками. Так, він приписує Дмитру Донцову «перший переклад на українську мову книги «Майн Кампф», хоча ця інформація вже перевірялася і не знайшла підтвердження. «Повний переклад Майн Кампф українською вийшов тільки в 2016. Переклад, про який йде мова, включав тільки 2 розділи другої частини. Звідки Долинський взяв, що це переклад Донцова, не зрозуміло. Судячи зі змісту передмови В. Обуховича, видавці аж ніяк не схвалювали ідеї автора. «Український нарід не потребує хватати до рук бритви расизму, український нарід надто здоровий, щоб розуміти життя як спочинок на лаврах та відкидати природній світовий змаг націй. Український нарід воліє бачити себе як вартість між націями, ніж на безлюдній пустині, де навіть надурніша людина, як людина, може й мати вартість, коли вже ніякого критерія вартостей не буде. Віддаючи цей переклад до рук читачів, сподіваємося, що укріпиться в них віра в Україну, єдина українська відповідь»). Тобто, ці два розділи з основними ідеями Гітлера («Світогляд і партія» та «Держава») були видані з тією ж метою, з якою і сьогодні видається ця книга в Росії або Німеччині… для ознайомлення і спростування, а аж ніяк не для пропаганди…»
Валерія Лаврова, який вважає себе вченим, звичайно, можна зрозуміти – він намацав такий гарний новий привід для ще одного оголошення українців фашистами, тільки не врахував, що можуть перевірити і виявити, що це фейк.
Валерій Лавров, як і Володимир Путін, також не пропускає нагоди згадати про такі собі «територіальні подарунки» Україні з боку Росії. Ось тільки обидва не перевірили цей факт, а він полягає в тому, що в двадцятих роках територія України була куди більшою, ніж нині, тому що до неї тоді належала Кубань, місто Таганрог з його околицями, частини нинішніх Ростовської, Курської і Воронезької областей , які згодом були відірвані Росією від України. Більш того, вони обидва забувають, що якщо затвердити принцип «виходь із тим, з чим прийшов», тоді й Росія повинна виходити з СРСР із тим, з чим прийшла – а в її складі на початку ХХ століття не було ані багатьох регіонів Сибіру, Далекого Сходу, нинішнього Півночі, Кавказу, Кенігсбергу, ані інших територій. Тому можна сказати, що звернення до фактів, звернення до територіальних проблем вимагає особливих знань і особливої коректності. А саме їх у статті Президента Росії Володимира Путіна якраз і немає.
Джерело: Микола Семена, спеціально для Крым.Реалии
Микола Семена – кримський журналіст, оглядач Крым.Реалии
