Кремль організовує для журналістів «пленерні» виїзди на окуповані території, до Маріуполя, Мелітополя, Херсону та частини Запорізької області. Вони додали ще один елемент до свого роду choris super ossa (лат.), свого моторошного танцю на кістках, який використовуючи численні святкування виконували підопічні кремлівської пропаганди на окупованих землях України. Серед російських журналістів можна помітити людей, які для потреб російської аудиторії повинні грати роль «іноземних журналістів». Грема Філліпса, аса серед «іноземних журналістів», описано у попередній статті, а тепер настав час для інших, можливо менш відомих, але не менш слухняних виконавців розписаних для них ролей.
Одну з таких поїздок організував та широко висвітлював російський державний пропагандистський «Пєрвий канал», назвавши її «десантом іноземних журналістів». Крім ретельно підготовлених декорацій, акторів і масовки, у репортажах російських державних ЗМІ ми мали можливість також спостерігати за самими «журналістами», яким російська держава «надала можливість» переконатися у «злочинах українського режиму». У цьому спектаклі «іноземним журналістам» також були підготовлені ролі, а саме ролі «іноземних журналістів», які повинні були переконати російських глядачів в тому, що не всі у світі одностайні в оцінці сучасних подій. Таким чином Кремль легітимізує війну в очах своїх громадян, створюючи у них ілюзію, що у світі є незалежні журналісти, які підтримують дії Росії. Однак вийшло як завжди, тобто ті, кого помпезно називали «іноземними журналістами», виявилися різноманітними русофілами, а часом і звичайними навіженим, яких Москва зібрала і привезла на розорену, окуповану територію України, щоб показати своїм співвітчизникам, як «західним ЗМІ відкриваються очі».
Однією з таких «журналістів» була Осука Токуяма, яку названо журналісткою японських засобів інформації, яка насправді під час цієї «подорожі» не представляла жодної японської редакції, а лише як фрилансер планувала написати статтю для японських новинних порталів. Однак правда полягає в тому, що пані Осука багато років навчалася в Росії, а зараз живе в Москві та працює в інформаційному агентстві з чудовою японською назвою «Россія Сєводня», яке очолює один з асів російської пропаганди Дмітрій Кісєльов. У складі цієї медіагрупи діє багатомовний портал «Спутнік», в «японській редакції» якого працює Осука Токуяма.
Нашій увазі запропоновано також ще одну представницю «іноземних медіа» – мова йде про Еву Бартлетт з Канади. Це блогерка, яка вславилася тим, що створювала і розповсюджувала фейки про війну в Сирії. Тож не дивно, що вона і в цій ситуації розповідала про тактику «українських нацистів» за зразком того, що вже транслювала з Сирії – тобто використання мирних жителів як живого щита, а також акторів, які видають себе за вбитих. У кожному випадку, нікого не повинно дивувати, що вона співпрацює з телеканалом RT (колишня Russia Today – ред.).
Були також європейські «журналісти». Наприклад, «німецькі медіа» представляв мешканець Санкт-Петербурга Томас Рьопер (на фото), творець сайту Anti-Spiegel, відомий завдяки поширенню конспірологічних теорій, у тому числі про пандемію Covid-19. З 24 лютого цього року Томас Рьопер спрямував весь свій ентузіазм на боротьбу з «українськими фейками». Дозвольте мені згадати тепер декілька тез, неодноразово озвучених у дописах Рьопера, які, як виявилося, ідеально вписуються в російський наратив: а) розбомблений росіянами Маріупольський пологовий будинок був базою Азова, а врятовані з руїн жінки на відеоматеріалах були акторками; б) росіяни нікого не вбивали в Бучі, бо їх там уже не було, а тіла вбитих це інсценізація виконана за допомогою переодягнених акторів; в) США організували в Україні мережу лабораторій, які працювали над біологічною зброєю; г) Польща запланувала анексію західних областей України. І це лише деякі з основних тез «німецького журналіста», але це тези, на які регулярно посилається російська пропаганда, перераховуючи їх як «результат незалежного журналістського розслідування німецького журналіста».
Афанасія Авгеріноса, який з 1986 року живе в Москві й закінчив там журналістику, представлено як «грецького репортера». Про його зв’язки з російським урядом свідчить не лише місце проживання, а й візити до одного з головних пропагандистських рупорів – Володимира Соловйова, спільні фотографії з міністром закордонних справ РФ Сергієм Лавровим і прессекретарем Марією Захаровою, чи перебування на російській військовій базі в Сирії. На жаль, до згаданого слід додати також «тури» на окупованих територіях України.
У ролі «журналіста США» нам показали Джона Марка Дугана, американця, який живе в Росії, де переховується від американського правосуддя. Окрім численних конспірологічних теорій Джон публікує інформацію про те, що вірус Covid-19 був створений американцями в українських лабораторіях. Зрештою Джон Марк Дуган взагалі став лише четвертим громадянином США, який отримав притулок у Росії.
Мушу визнати, що певною несподіванкою для мене стало те, що в цьому матеріалі я не помітив жодного «польського журналіста». А я був упевнений, що побачу принаймні Давіда Гудзьца чи Бартоша Бекєра. Відсутність представника «польської журналістики» може бути наслідком того, що Польща вже була названа російським істеблішментом «першою країною після України, яку треба денацифікувати». Тобто підтвердження наративу польським журналістом не мало сенсу.
Як бачимо, росіяни не переймалися більш прискіпливою підготовкою цієї акції «агітпропу». Підбираючи, наприклад, фігурантів на ролі «журналістів» таким чином, щоб їх не можна було перевірити двома кліками мишки. З цього виникає лише один висновок: усе це була вистава, спектакль орієнтований на російського глядача, або такого споживача інформації, який перебуває під впливом «русского міра». Проте в епоху інформаційного перенасичення навіть нам, тим хто діє в медіапросторі, керованому стандартами журналістської етики, варто звіряти подану інформацію з реальним станом речей.
Артур ЖакFot. https://www.psiram.com
