Ні для кого не секрет, що російська пропаганда та дезінформаційна діяльність охоплює дуже широкі території – вона справді глобальна за своїми масштабами. Не викликає сумнівів і те, що, незважаючи на глобальність, вона є насамперед інструментом стратегічного протистояння із Заходом. Навіть якщо ця діяльність спрямована на південноамериканські чи африканські держави і суспільства, вона слугує послабленню глобальних позицій Заходу.
Москва усвідомлює, що не може перемогти Захід ні економічно, ні військово, ні навіть демографічно. Тому вона намагається розділити і дестабілізувати Захід зсередини – хоча про це, в контексті російської пропаганди, багато говорять, ми менше бачимо дій Росії на так званому глобальному півдні, наприклад, в африканській інфосфері (в економічній сфері, втім, росіяни поступилися в Африці китайцям, з якими вони не в змозі конкурувати). Це показує, наскільки Захід все ще дивиться на світ крізь призму власної “західноцентричної” перспективи. Це призвело до розчарувань і несподіванок: у лютому 2022 року, після вторгнення Росії в Україну, стало очевидно, що не весь світ одностайно і однозначно засуджує цю агресію так само, як Захід, і не обов’язково має намір приєднатися до санкцій проти Росії, запроваджених Заходом.
Тим часом, Росія дуже добре грає на цьому, експлуатуючи 1) спадщину СРСР, який зображав себе захисником пригноблених африканських народів, гноблених імперіалістичними західними капіталістами – щоправда, де-факто йшлося про ідеологічне суперництво часів холодної війни із Заходом і ведення з ним маріонеткових війн – але важливим було (і певною мірою є) не це, а риторика “захисту пригноблених” соціалістичною державою “трудящих міст і сіл” 2) антизахідні настрої, пов’язані з колоніальною епохою, на яку покладаються (нібито) всі проблеми Африки – і це зараз модно і підхоплюється, зрештою, і на Заході; 3) військову позицію – як постачальника зброї, “радників” і воєнізованих сил (з “вагнерівцями” в авангарді), що підтримують африканські режими (часто під виглядом, теж модним, “боротьби з тероризмом”); 4) міграційні процеси і пов’язане з ними наростання конфліктів і напруженості між “Північчю” і “Півднем” як привід для звинувачень Заходу в расизмі, порушеннях прав людини і т.д., що в Африці знаходить дуже благодатний ґрунт.
Крім того, вторгнення в Україну стало для Росії засобом посилення свого впливу в Африці. До 2022 року Україна експортувала 70-80% всієї сільськогосподарської продукції, що було достатньо для того, щоб прогодувати близько 300-400 мільйонів людей по всьому світу щороку. Африканські країни були важливими одержувачами цього експорту, особливо зерна. Агресія Росії спричинила не лише різке падіння сільськогосподарського виробництва в Україні, а й блокування транспортних шляхів через українські чорноморські порти. Це, в свою чергу, призвело до дефіциту продовольства в Африці та зростання цін. Росія використовувала цю пропаганду, звинувачуючи Україну і Захід, який розпочав (на думку Москви) цю війну і ввів санкції проти Росії, у створенні цього дефіциту. Однак, в той же час, Росія експортувала зерно до Африки – не тільки своє, але й зерно, награбоване в Україні. Основний меседж, адресований африканській аудиторії, був таким: причиною бід Африки, як завжди, є Захід (і в цьому випадку також Україна, яка є лише інструментом Заходу), в той час як допомогу і підтримку, як завжди, надає Росія. Тому не дивно, що африканські держави ставляться до війни Росії з Україною у кращому випадку стримано, здебільшого декларуючи нейтралітет, а в гіршому – займаючи антизахідні, а отже, й антиукраїнські позиції (тим більше, що російські ЗМІ, такі як RT, можуть вільно транслюватися в Африці). Росія, з іншого боку, відповідає не лише військовою підтримкою африканських режимів, але й політичною парасолькою на міжнародному рівні, наприклад, як постійний член Ради Безпеки ООН.
Якуб Ольховський
