Джерело: Гала Скляревська, для Детектора Медіа
Росія використовує будь-які шпаринки, аби просунути на західну аудиторію власну пропаганду. Одна з таких — «французьке» видання Donbass Insider.
Влітку 2016 року у твітері Тетяни Єгорової, працівниці так званого міністерства інформації ДНР, з’явився дивний твіт: вона писала, що є працівницею «МГБ ДНР», втомилася брехати й не може дозволити це іншим людям. Вона також затегала акаунт СБУ й виклала посилання на дамп поштової скриньки, який містив листування за два роки, тисячі листів та дані 6000 журналістів, які намагалися приїхати та працювати на окупованих територіях Донеччини.
Ймовірно, її акаунт зламали: відтоді ані твітер, ані інші сторінки в соціальних мережах Єгорової не оновлювалися. Твіт доступний досі, а саме посилання на дамп згодом було деактивоване. Але його скачали багато журналістів. Із нього, наприклад, «Детектору медіа» стало відомо про затвердження каналом «Інтер» матеріалів про події на окупованій території з працівниками «МГБ ДНР». Були й інші матеріали з аналізом цього дампу, зокрема стаття двох розслідувачів французького видання Street Press Матьє Молара та Поля Ґоґо. Street Press має виразний лівий нахил, і зацікавленість журналістів у цьому дампі пояснювалася тим, що вони писали про участь французьких ультраправих у війні на Донбасі. Вони знайшли серед листування те, чого не сподівалися: що «фільтрацією» журналістів, їхнім розподіленням на «бандерівців», «русофобів» та «прихильників» в «МГБ ДНР» займається француз. Його ім’я — Лоран Брайяр.
Спочатку, писали розслідувачі, «перевірку» журналістів, які хотіли приїхати на окуповані території Донеччини (станом на 2014-15 роки) проводило саме «МГБ ДНР». Але швидко виявилося, що місцеві працюють не надто ефективно, й «фільтрацію» віддали на аутсорс — у Москву. Там пошуком «правильних» журналістів займалося швидко створена «міжнародна інформаційна агенція DONI», яку очолював фінський проросійський пропагандист Янус Путконен. Фінансував медіаресурс, як повідомляли медіа, російський бізнесмен Андрій Степаненко. Завданням агенції було «відстеження та запобігання прибуттю іноземних агентів та пропагандистів, ворогів, що прикриваються міжнародною журналістикою, та припинення їхньої діяльності в умовах інформаційної війни» — таку цитату з листа Путконена наводять розслідувачі. Саме таким виявленням «ворогів» серед французьких журналістів займався Брайяр. Розслідувачі вважають, що його «завербувала» мешканка Донецька Світлана Кисильова, яка після 15 років життя у Франції вирішила повернутися на історичну батьківщину. Розслідувачі вважають, що саме вона зустрілася з Брайяром у Москві, де він тоді жив, та запросила його поїхати на «антифашистський конгрес» у Донецьку в середні травня 2015 року. Чи має Кисильова стосунок до спецслужб Росії, достеменно не відомо. Пропагандистські ресурси пишуть, що за фахом вона перекладачка з французької, з початку 2000-х і до 2015 року жила у Франції, потім повернулася на Донеччину. Зараз її представляють як фотографку та «незалежну» журналістку, яка співпрацює з каналом «Звезда» та іншими державними ресурсами Росії. З 2015 року вона живе в Донецьку, але «допомагати на інформаційному фронті» (звісно ж, суто на волонтерських засадах) окупантам вона почала з 2014 року. Наприклад, була «президенткою Novopole» — проросійської організації у Франції, до якій входили маргінальні ультраправі французькі активісти, що організовували «антимайдан» у Франції. Саме Novopole було самопроголошеним «представництвом Вільної Новоросії» у Франції, але довго не протягнуло. Згодом і вона, і Лоран Брайяр почали працювати в редакції видання, що мало назву Novorossia.today, та його підрозділі NovorossiaTV.
На цьому відео візиту Брайяра до Донецька Світлана Кисильова представлена як перекладачка Брайяра — але, як видно з відео, він обходився без перекладу. І хоча на відео він розповідає, що не знав нічого про росіян, а у Франції всі в полоні стереотипів, що росіяни — пияки та дикуни, насправді цей чоловік на травень 2015 року був непогано обізнаний про життя в Росії. Бо жив у Москві щонайменше з 2010 року. В мережі досі є його оголошення на сайті, де він шукає роботу в столиці Росії репетитором французької мови. На сайті також можна знайти його документи. З них та його інтерв’ю можна зробити висновок, що за фахом він історик, народився у 1972 році в місті Клермон-Ферран, працював на фірмі, що виробляє вино, а пізніше викладав у коледжі. У 2010 році емігрував у Росію, жив у Москві, бо одружився з росіянкою, і вже за два роки став перекладачем та літредактором французької версії російського державного закордонного радіомовлення «Голос России», де і працював до його офіційного закриття у 2013 році. Відтоді він почав називати себе журналістом, а в резюме вказує, що модерував сайт іномовлення та писав для нього статті — перевірити зараз ці твердження неможливо, бо сайта більше нема.
Наприкінці 2013 року за наказом Путіна ресурси «Голоса России» передали в новоутворене МІА «Россия сегодня», а згодом замість «Голоса России» запрацювали агенція та радіо «Спутник». Їхньою головною редакторкою є Маргарита Сімоньян, а очолює структуру разом із RT та іншими підрозділами «Россия сегодня» Дмитро Кисельов. Тому Лоран Брайяр, скажімо так, не зовсім чужий не тільки росіянам, а й російським державним медіа.
І про Україну, як з’ясувалося, він теж устиг багато наслухатися. Тому ще у травні 2015 року вийшла його 275-сторінкова книжка, яка досі доступна на Amazon і має назву «Україна, царина дезінформації». В описі книжки сказано, що вона була написана у 2014 році і що він жив декілька років у Росії та «проїхав Україну зі сходу на захід у 2009 році», тому розуміється на «українцях та їхніх братах росіянах». Брайяра також представляють автором «декількох книжок з історії» (гугл знаходить єдину іншу книжку цього автора — художній роман про радянську родину під час війни) та «редактором великого російського громадського ЗМІ».
Це більш-менш зрозуміло: у 2015 році пропагандисти на Донеччині починають титрувати його як редактора Novorossia.today. Хоча, звісно, називають це видання «французьким». Про зміст книжки можна зробити висновки з його інтерв’ю у вересні 2015 року, де він розповідає, що «Україна — це неіснуюча країна», а насправді українці — це «малороси», й так їх і потрібно називати. Ну, і ще, звісно, що це підступне НАТО використовує неіснуючу державу проти Росії.
Крім того, що писав книжку, у 2014 році Брайяр встиг навіть позніматися в кіно —документальному: він фігурує у фільмі про росіянина, який був учасником французького Спротиву, знову ж таки, в ролі «журналіста» та вже «воєнного історика». А ще — «голови французської редакції “Голоса России”», якої вже не існувало на той час.
Далі ця багатогранна особистість попросила «громадянства ДНР», — на жаль, невідомо, чи отримав він його, — і почав, разом з однодумцями, працювати на Novorossia.today. При цьому він пояснював свій переїзд до Донецька «неможливістю виконувати свої професійнї обов’язки у Франції через цькування людей з іншими поглядами на події в Донбасі», хоча ніколи не працював у Франції журналістом. Але тут він розгорнувся на повну: писав статті про «нацистів в Україні», про «фосфорні бомби», якими вбивають «мирне населення Донбасу», організовував «телемости між школами Франції та Донбасу». Але, як часто буває у ентузіастів, у нього згодом виникли складнощі: замість 200 євро на місяць, які Брайяру обіцяла Кисильова, він отримував менше; в нього виник конфлікт із місцевим куратором Novorossia.today, «депутатом ДНР» Владиславом Бердичевським, а також із колегами, які відлучили від керування соцмережами та оголосили його «шпигуном» та обвинуватили в привласенні пожертв. Достеменно не відомо, що саме відбувалося в цьому потойбіччі, але про схильність Брайяра до конспірології писали і французькі розслідувачі: він був членом маргінальної французької правої партії, яка, серед іншого, поширювала ідею про «глибинну державу» та «маріонетковий французький уряд», яким начебто керує США. Саме тому вони називають його «посередником» між французькими правими та «адміністрації» окупованого Донецька, але, судячи з листування, він не справляє враження важливої фігури.
Після конфлікту в Донецьку Брайяр почав працювати в пресцентрі DONI, де відбирав «правильних» французьких журналістів та надсилав доповіді про неправильних якомусь московському «офіцерові» (це видно з листування зламаної пошти Єгорової). Але і тут йому не пощастило: проєкт закрився — останні оновлення сторінок DONI в соцмережах відбулося в серпні 2017 року, сайт узагалі зник. Так само й сайт Novorossia.today перестав відкриватися, а сторінки в соцмережах ледь жевріють. Але у 2018 році в Москві зареєстрували новий ресурс, Donbass Insider (французькою мовою), куди Брайяр пішов працювати. Цей ресурс був не дуже популярним на початку свого існування, але після 24 лютого 2022 року знадобився.
Зараз Donbass Insider працює на повну. Телеграм-канал має 30 тисяч підписників, що непогано для франкомовного каналу. Майже сорок тисяч має ютуб-канал, але останні два місяці він перестав оновлюватися. Попри численні обіцянки гугла блокувати російську пропаганду, ютуб-канал спокійнісінько існує. Як і твітер-акаунт із 13 тисячами фоловерів, де йдеться про «зігуючих українських дітей» та «щасливих маріупольських дітей», які пішли в російські школи. І сам Брайяр знову затребуваний: він тепер «голос» цього видання і веде подкасти. Там, як і в інших своїх матеріалах, розповідає, що українці обстрілюють Донецьк 600 (шістсот!) разів на день. Він їде до Маріуполя, аби розповісти про «злочини нацистів» і, звісно, планує про це написати ще одну книжку. Російські та проросійські ЗМІ, зрозуміло, представляють його «французьким журналістом». Після його поїздки в Маріуполь іще один пропагандист на службі в Путіна, британець Ґрем Філіпс, називав Брайяра колегою — виявилося, що вони спілкуються.
Видання Donbass Insider має три мовні версії: англійську, французьку та російську, але остання явно не дуже потрібна: в ній матеріали з’являються зрідка, а новини подовгу не оновлюються. Останнім часом усі сили російськомовної версії кинуті на розкрутку історії про Фаїну Савенкову — тринадцятирічну дівчину з Луганська, яка вважає себе письменницею. Вона всюди пише про укрофашистів і тому подібну російську пропаганду, тому її дані внесли на сайт «Миротворець». Що, звісно, викликало неабиякий галас пропагандистів та численні звернення від імені дівчини в усі міжнародні організації — від ЮНЕСКО до Amnesty International — із вимогою притягнути до відповідальності «нацистів, що утискають мирну дитину з Луганська». На сайті Donbass Insider десятки її звернень, інтерв’ю та розмов із дорослими пропагандистами; на російськомовній версії, крім Фаїни, майже нічого нема. А ось французька версія сайта, як і телеграм, активна. Зокрема, активний сам Брайяр — останнім часом він пише про українські підрозділи, наприклад, «Київську Русь», «Збруч» та «Гарпун». Ці «добробати», пише Брайяр, нібито складаються або з декласованих елементів, або з нацистів. Він також пише про історичних діячів, — звісно ж, про Бандеру, про «неонациста зі зв’язками в ІДІЛ» Яроша та про тортури, яких мирні мешканці Донеччини зазнали від СБУ й «нацистів». Ці історії він розповідає зараз, але завжди йдеться про 2014-2015 роки. Є також портрети мужніх та самовідданих донеччан, які то волонтерять, то захищають, то будують — іноді здається, що Брайяр виріс не у Франції, а в редакції радянської районки.
Пропаганда ця посередньої якості, завжди зводиться до обіцянок «загибелі нацистів, які отримають кару небесну за те, що підняли руку на народ Донбасу» чи критики «української ідеології, повної фантастичних та хворобливих вигадок про те, що неіснуюча Україна дала початок культурі Росії». При цьому його статті, хоч як це парадоксально, доволі часто з’являються на лівих ресурсах — наприклад, американському соціалістичному Monthly Review, яке існує з 1949 року. Очевидно, що американські ліві ненавидять «капіталістичний імперіалізм», але у своїй боротьбі не гребують нічим, навіть низькопробною російською пропагандою.
Також Брайяр бере участь у ролі «експерта з Донбасу» в програмах RT France, яку хоч і заборонили у Франції 1 березня, але вона не припинила виробляти програми для франкофонів із власним логотипом. Ось, наприклад, Брайяр розповідає про «злочини київського режиму», підкріплюючись заявами із сумнозвісної доповіді Amnesty International. Програма знята, очевидно, в Москві, бо ведучий Ксавье Моро живе там і має російське громадянство.
Брайяр — не найвпливовіший пропагандист, але проблема в тому, що вплив російської пропаганди на англомовну та німецькомовну аудиторію доволі добре відстежується, а намагання просунути ті самі кремлівські тези на французьку аудиторію привертають менше уваги аналітиків і не дістають адекватної реакції з боку адміністрації соцмереж. Тим часом і старі, й нові кремлівські проєкти, в яких працює Брайяр, активні на соціальних платформах і поширюють свої фейки в країні, яка ледь не обрала на останніх виборах Марін Ле Пен.
Джерело: Гала Скляревська, для Детектора Медіа
