Історія в Росії вже давно стала полем політичних баталій і засобом кремлівської пропаганди – особливо на пострадянському просторі. Втручання Росії у справи України, анексія Криму та війна на сході України продемонстрували, що воєнні дії відбувається не тільки в полях і окопах, а й у символічній та ідеологічній сферах. Боротьба за розум людини може набувати найбільш різноманітних форм і, безумовно, історія займає тут одне з найважливіших місць. Адже вона – головне джерело легітимації політичного насильства Росії щодо інших країн. Тут ми будемо говорити не просто про окремі історичні фейки російської пропаганди, яких не злічити, а про небезпечні ігри Кремля з історичною свідомістю, створенням історичних міфів і конструюванням нової символічної реальності.
Кремль на постійній основі фінансує видання за кордоном «історичних» пропагандистських книг, конференції й навіть цілі «наукові» установи, які активно використовуються у веденні гібридної війни, – наприклад, Російський інститут стратегічних досліджень у Польщі. Головними об’єктами таких досліджень є події Другої світової війни, польсько-українські відносини, діяльність націоналістичних організацій на заході України в повоєнний період – тобто теми дражливі, що залишаються каменем спотикання у відносинах між Польщею та Україною. Саме з діяльністю цієї установи пов’язують висилку з Польщі російського історика Дмитра Карнаухова. Тоді польська влада аргументувала це тим, що він «діяв проти державних інтересів Польщі, ініціював елементи гібридної війни проти Польщі, а також підтримував контакти з російськими спецслужбами».
Діяльність таких інститутів, як і самі «історичні погляди», заохочуються і спускаються владою з самого верху політичної ієрархії. Президент Росії не раз заявляв про те, що історики повинні відстоювати російські позиції в інформаційному просторі. Лояльні до влади «історики» транслюють ці ідеї, в той час як «незручні» для влади дослідження забороняються і маргиналізуються. За останніх 10 років правозахисники нарахували близько 100 випадків обмеження свободи слова, де в тій чи іншій мірі присутній історичний елемент. 41 випадок пов’язаний із забороною книг та інтернет-публікацій.
Росія, використовуючи історію як інструмент пропаганди, ставить перед собою кілька цілей: мобілізація громадської підтримки, створення атмосфери сприйняття своєї агресивної політики, штучне провокування конфліктів. Для цього застосовуються різні методи: заперечення фактів, маніпуляція даними, використання мови ворожнечі, висвітлення тільки «зручних» тим тощо.
Історичні міфи, які транслює Росія, – це більше ніж просто чергові фейки кремлівської пропаганди; це певні вигадані Росією проекції спільного майбутнього пострадянських країн, системи взаємозв’язку і спільних цінностей. Міф Великої Вітчизняної війни і культ Перемоги – це, напевно, єдині історичні моменти, які мають консенсус як серед влади, так і в середовищі російського суспільства. Водночас цей наратив стає одним з головних і для російської пропаганди в Україні, особливо в 2014-2015 роках – у розпал війни на сході України. Крім цього, базисними міфами стають «Крим – споконвічно російська земля» і «Москва – єдина спадкоємиця Київської Русі». Безумовно, можна знайти ще безліч історичних міфів російської пропаганди, але це ті три кити, на яких вибудовуються інші наративи.
Війна на сході України як продовження Великої Вітчизняної війни
Міф про Велику Вітчизняну війну залишається центральним стовпом національної політики Кремля. Сконструйований він був іще в Радянському Союзі – коли стало зрозуміло, що план побудови комунізму провалився. Ідея «спільної перемоги над фашизмом» – ідеологема, на якій була побудована легітимація комуністичного режиму, а зараз, в наші дні, нею успішно продовжує користуватися Кремль для відновлення та посилення свого впливу. Підтримка міфу про Велику Вітчизняну війну потребує великих ресурсів – це і поширення відповідних дискурсів у суспільстві («перемога над фашистами», «братні народи», «Росія – країна-визволитель» тощо), ворожої риторики («Хто проти нас – той фашист», «На Берлін», «Можемо повторити!»), коммеморативні практики (покладання квітів до пам’ятників радянським командувачам армії; перейменування Санкт-Петербурга і Волгограда на Ленінград і Сталінград на 9 травня, акція «Безсмертний полк», паради, концерти) і таке інше.
Все це робиться з метою зміцнити морально-політичну єдність російського суспільства, а також легітимізувати дії влади у сфері міжнародної політики. Міф про Велику Вітчизняну війну ретельно охороняється від фактів, які можуть підірвати довіру до трансльованої ідеї або ж взагалі поставити під загрозу її існування. У цьому ключі й було прийнято у 2016 році «Закон Ярової», що передбачав покарання за поширення «неправдивих» відомостей про діяльність СРСР під час Другої світової війни і «реабілітацію нацизму» з використанням службового становища або ЗМІ. Правозахисники насамперед вбачають у цьому законі загрозу для істориків, журналістів, що відступили від офіційної версії подій Другої світової війни.
«Росія воює тільки з фашистами», – говорить історик Нікіта Соколов, пояснюючи образ головного ворога Росії. Використання «наративу Великої перемоги над фашизмом» давно стало головним інструментом гібридної війни Росії по відношенню до її сусідів. Ще в 1991-1992 роках під час війни у Грузії в російському медійному просторі велися розмови про фашистську грузинську владу і абхазьких ополченців. Грузія і Міхеіл Саакашвілі знову стали фашистами в 2007 році. У 2014 році прибічниками фашистів стали Україна та прихильники її євроінтеграції.
«Фашист» – образ, що викликає жах: фашист вбиває без найменшого сумніву і жалю, він виступає проти всього людського, тому й нічого людського в фашисті немає. Чому так важливо у воєнному дискурсі «знелюднити» образ ворога», – пояснює у своїй книзі «Фрейми війни» Джудіт Батлер: «Без наступу на почуття держава не могла б вести війну… Почуття є першою мішенню війни». Використання таких дискурсивних слів, як «фашисти», «нацисти», «есесівці», «нелюди», які російська пропаганда часто застосовує для позначення українців, має на меті знелюднити, забрати людське обличчя у ворога, а таких не шкода і навіть «правильно» вбивати.
Давайте розберемо основні елементи дискурсу про «війну на сході України як продовження Великої Вітчизняної» на прикладі загальновідомого сюжету Першого каналу про «розіп’ятого хлопчика».
Сюжет вийшов у прайм-тайм 12 липня 2014 року. Нагадаємо, йдеться про історію про нібито знущання над дитиною з боку українських військових в місті Слов’янську – тоді, зі слів «героїні» сюжету Галини, солдати розіп’яли трирічного хлопчика на дошці оголошень, а його матір прив’язали до танка і возили по площі на очах місцевих жителів. Тоді цей фейк дуже швидко викрили. Деякі журналісти і блогери спеціально їздили у Слов’янськ, щоб опитати місцевих жителів і подивитися на місце подій. Але нікому так і не вдалося знайти хоча б одне відео або фото цього «розп’яття», свідка чи навіть описане в сюжеті місце події. В авторстві історії запідозрили російського політолога, прихильника режиму Путіна Олександра Дугіна, який за кілька днів до цього опублікував у себе на сторінці в соцмережах дуже вже схожу історію. Журналістка Ен ВандерМей у статті Ukraine’s fight against fake news goes global: Countering Kremlin disinformation is one area where Kiev has the upper hand пише, що ця фейкова історія з хлопчиком найбільш точно показує стратегії російської пропаганди – заперечення, відволікання уваги, спотворення фактів, залякування.
В анотації до сюжету ведучий телепрограми підкреслив, що дуже складно повірити в те, що такі «публічні страти» відбуваються «в наші дні у центрі Європи». Сам троп «публічні страти» в людини пострадянської викликає аналогії з показовими стратами нацистів під час окупації. Слід зазначити, що паралельно з реальними історіями в формі народних розповідей існує багато історій про публічні страти, які нібито влаштовували фашисти. Часто ці історії викликають сумнів істориків Другої світової війни, оскільки вони не знаходять підтвердження в достовірних джерелах.
Для позначення українських військових у сюжеті використовуються відповідні слова: «фашисти», «нацисти», «силовики», «карателі». З іншого боку – «звичайні роботяги», «шахтарі», «трудівники». Галина, героїня сюжету, говорить про українських солдатів: «Фашисти так не робили, а ось це повстали правнуки СС «Галичина». Я сама із Закарпатської області. У нас розповідали бабусі старі, що фашисти так не робили, як ця група СС «Галичина». Вони місцеві, вони над місцевими знущалися, жінок ґвалтували, дітей вбивали. І ось це повстали їхні правнуки, відродилися з пекла».
У сюжеті дуже чітко простежуються дві сторони конфлікту: з одного боку – «правнуки СС «Галичина», з іншого – ополченці й мирні жителі. Самі ж ополченці всіляко підкреслюють свою спадкоємність із радянською армією і військом часів «Великої Вітчизняної» війни. Допомагає цьому і відповідна символіка – георгіївська стрічка, радянські нагороди, специфічна лексика, і відповідні практики – виконання радянських військових пісень, переможні паради тощо. Наприклад, сепаратисти не раз використовували радянські танки-постаменти. Щоправда, ці танки так і не стріляли, але це не має значення, адже головне – символ.
«Крим – споконвічно російська земля»
Виправдання анексії Криму – одне з головних завдань російської пропаганди. Як переконати світ, що Крим є «споконвічно російською землею»? Звісно, за допомогою історії.
«Щоб зрозуміти, чому було зроблено саме такий вибір, досить знати історію Криму, знати, що значила і значить Росія для Криму і Крим для Росії. У Криму буквально все пронизане нашою спільною історією і гордістю… Всі ці роки і громадяни, і багато громадських діячів неодноразово порушували цю тему, говорили, що Крим – це споконвічно російська земля, а Севастополь – російське місто», – фрагмент «Кримської промови» президента Російської Федерації Володимира Путіна 18 березня 2014 року.
Міф про Крим як «споконвічно російську землю» базується на таких міфах:
- Крим – місце проживання слов’ян, а отже, росіян;
- Крим – місце доблесті й слави російських солдатів;
- Севастополь – російське місто-герой, батьківщина чорноморського військового флоту;
- Крим – колиска російської духовності.
Саме ці ідеологеми були озвучені Володимиром Путіним під час виступу в Кремлі перед депутатами Державної Думи та членами Ради Федерації.
«У Криму буквально все пронизано нашою спільною історією і гордістю. Тут древній Херсонес, де прийняв хрещення святий князь Володимир. Його духовний подвиг – звернення до православ’я – визначив спільну культурну, ціннісну, цивілізаційну основу, яка об’єднує народи Росії, України й Білорусії. У Криму – могили російських солдатів, мужністю яких Крим в 1783 році був узятий під Російську державу. Крим – це Севастополь, місто-легенда, місто великої долі, місто-фортеця і батьківщина російського чорноморського військового флоту. Крим – це Балаклава і Керч, Малахів курган і Сапун-гора. Кожне з цих місць святе для нас, це символи російської військової слави і небаченої доблесті». (Фрагмент «Кримської промови» Володимира Путіна).
Український історик Сергій Громенко пояснює, що аргумент про слов’янський Крим в основному використовується прихильниками маргинальних теорій про «слов’ян-скіфів», «слов’ян-арійців» і «слов’ян-гіперборейців». Тут слід нагадати, що міф «росіяни – це скіфи» було сконструйовано ще в царській Росії часів Катерини ІІ як частина її «грецького проекту». Автори цих текстів про слов’ян-арійців / скіфів / гіперборейців звинувачують офіційну науку в тому, що вона нібито навмисно «перекручує і приховує» минуле російського народу.
Але навіть «офіційна» наука СРСР стверджувала, що скіфська культура Криму є джерелом російської культури. До цього доклали руку археологи Павло Шульц і Павло Надинський. Саме ці тези не раз можна було почути під час судового процесу в Нідерландах, де йшлося про майбутню долю скіфського золота.
Публіцист Аркадій Попов зазначає, що виправдання анексії Криму історичним правом Росії – дуже небезпечний хід. Таким чином реалізується ідея «збирання російських земель» – право Росії «вилучати російські громади (разом із територіями їх проживання) з «не національних» для них держав і забирати їх у «національні» обійми «русского мира».
Крим і Севастополь у російській міфотворчості займає особливе місце і з тієї причини, що ідея Севастополя як міста російської військової доблесті добре лягає у міф про Велику Вітчизняну війну. У російському медійному полі всіляко підкреслюється окремішність Севастополя. Наприклад, так званий губернатор Севастополя Дмитро Овсянников висловився про бачення Севастополя як третьої столиці Росії.
Насправді, як пояснює у своєму дослідженні «The City of Glory: Sevastopol in Russian Historical Mythology» гарвардський історик Сергій Плохій, міф про Севастополь – місто російської доблесті був сконструйований ще в XIX столітті, в роки Кримської війни (1853-1856 рр.). Міф «про місто російської слави» поєднує часи Російської імперії і СРСР, ну і, звісно, сучасність, – пише кримський історик Сергій Громенко.
«Сакральна» версія «історичного права Росії на Крим» – одна з найбільш часто трансльованих російською пропагандою на Заході. А ще – це міф, що народився на наших очах, і його автор – Володимир Путін. Під час свого виступу в грудні 2014 року Президент Росії зазначив, що «для Росії Крим, древня Корсунь, Херсонес, Севастополь мають величезне цивілізаційне і сакральне значення». Таким чином Володимир Путін поєднав Херсонес-Корсунь-Севастополь воєдино: «І Херсонес – це ж що? Це Севастополь. Ви уявляєте, який зв’язок між духовним джерелом і державною складовою, маю на увазі боротьбу за це місце: і за Крим у цілому, і за Севастополь, за Херсонес? По суті, російський народ багато століть бореться за те, щоб твердою ногою стати біля своєї історичної духовної купелі».
По-перше, йдеться про те, що і Президент Росії здійснює подвиг для країни, повертаючи колиску батьківщині.
По-друге, боротьба за Крим – це боротьба за повернення до своїх джерел, а це, за логікою Путіна, справедливо.
По-третє, возз’єднання із Кримом – це успішне втілення ідеї «збирання російських земель».
Невдовзі ідею «купелі» почали закріплювати через різні коммеморативні практики. Наприклад, у квітні 2014 року було внесено пропозицію про спорудження в центрі Москви пам’ятника князю Володимиру. І головна символічна складова також ретельно продумана – саме камінь із Херсонеса ліг в основу пам’ятника.
Джерело: Автор: mos.ru, CC BY 4.0, https://ru.wikipedia.org/w/index.php?curid=6646749
Історик Сергій Плохій пояснює, що таким чином у Кремлі намагаються змінити парадигму – Росія хрестилась не в Києві, а в Криму.
Російський філолог, професор Вищої школи економіки в Москві Гасан Гусейнов вважає, що кримське питання добре демонструє, наскільки безвідмовно спрацьовує гра на людських емоціях; цьому сприяє і позиція самих росіян щодо кримського питання: розумом вони розуміють, що включення Криму до складу РФ є анексією, але «серцем, почуттям, животом вважають Крим своїм».
Бої за київський спадок
Події останніх років тільки посилили претензії Росії на частину історії, яку Україна вважає своєю. Російські політики не пропускають нагоди, щоб десь на Заході не нагадати про те, що територія України та Білорусії (саме так вони вперто продовжують називати цю країну) все ж таки є культурною спадщиною Росії як «спадкоємиці Русі».
У липні 2017 року Володимир Путін на спільній із президентом Франції Еммануелем Макроном прес-конференції згадав про те, Франція і Росія мають глибокі й давні відносини. Президент Росії заявив, що «російська Анна, королева Франції, молодша дочка нашого великого князя Ярослава Мудрого… зробила суттєвий внесок у розвиток Франції». Тоді високопоставлені політики, включаючи Президента України Петра Порошенка, звернули увагу на неправдоподібність цієї заяви. Заява про «російську» Анну спровокувала не тільки «війну правок» у «Википедии» на сторінці «Анна Ярославна», а й кумедний твіттер-батл між офіційною сторінкою України та сторінкою Росії.
Реакція західних політиків на такі висловлювання Путіна або інших російських чиновників і їхні претензії й аргументи викликають тільки сарказм.
«Хрещення київського князя-вікінга Володимира в старогрецькому місті Херсонесі – слабке обґрунтування московських претензій на Крим», – написав у Twitter колишній міністр закордонних справ Швеції Карл Більдт після «Кримської промови» Путіна.
Фальсифікації відкритої енциклопедії «Википедия» – справа звична для російських пропагандистів. У квітні 2014 року з неї зникла стаття «Київська Русь», точніше, при пошуковому запиті користувачі перенаправлялись на статтю «Давньоруська держава». Нагадаємо, що назва «Київська Русь» було усталеною в історіографії назвою середньовічної держави на території сучасної України, Білорусі та Росії. У першій половині XIX століття історики Михайло Максимович, Сергій Соловйов, Микола Костомаров використовували цей термін у вузькому географічному сенсі – на позначення території «Київського князівства» поряд із Червоною Руссю і Суздальською Руссю. В середині ХХ століття назва «Київська Русь» почала позначати не тільки певну територію, а й набула державно-політичного сенсу.
Поняття «Давньоруська держава», на відміну від «Київської Русі», використовується в російській історіографії та дидактичній шкільній історії. Таким чином в Росії хочуть применшити роль Києва у розвитку Русі або ж взагалі нівелювати той факт, що Росія не може бути єдиною спадкоємицею Русі. До того ж використання поняття «Київська Русь» не співвідноситься з ідеєю про «старшого брата». Як Росія може бути старшим братом у великій слов’янській родині, в той час як у назві держави є пряме посилання на одного з «молодших братів»?
Уявлення про те, що Росія є єдиною історичною наступницею Русі, має досить глибоке коріння. Історик Павло Мілюков пише про перші спроби пов’язати «київську» Русь із «московською». Вперше цим перейнявся цар Іван III – із конкретною політичною метою. «Претензії Москви на «всю Русь» були заявлені, щоправда, російськими дипломатами обережно і не відразу, але з такою наполегливістю та послідовністю, які були б неможливими без заздалегідь обдуманої системи, – пише історик Павло Мілюков. – У 1493 році Іван III відкрито приймає титул, що відповідає його домаганням: «государ всієї Русі». «Російська вотчина» включала в себе «Київ, Смоленськ та інші міста»: «Таким чином, розширюючи свою програму далі за які б то не було межі безпосередньо здійсненного і надаючи собі можливість за першої-ліпшої нагоди розширити її ще більше, російські дипломати поставили перед російською політикою цілі, яких вдалося досягти через два з половиною століття». Іван IV витратив чимало зусиль, щоб закріпити в загальній свідомості ідею візантійського походження російської державної влади, і в середині XVI століття ця схема була остаточно готова.
Сергій Плохій у своєму дослідженні «The Origins of the Slavic Nations» пояснює причини конструювання московськими інтелектуалами XV-XVI століть ідеї Московської держави як єдиного історичного наступника Русі – потрібно було легітимізувати територіальні завоювання Московії на Заході. Він пише: «Київські зв’язки світської еліти нав’язала церковна еліта, яка намагалася дистанціювати нову державу Московію і правлячі кола від татарського минулого. Так чи інакше, але для московських еліт навряд чи існував кращий спосіб порвати з недавнім татарським минулим, аніж підкреслити римське, візантійське і, зрештою, київське коріння московської династії».
Ідея про російську націю або російський народ з’являється у XVIII – на початку ХІХ століття, коли росіяни починають думати категоріями нації. Київська історія також вбудовується в цей міф. Сергій Плохій стверджує, що росіяни продовжують думати категоріями націй ХІХ століття. Росіяни продовжуватимуть шукати межі Росії за межами Росії доти, поки українці та білоруси не скажуть, що хоча вони і є частиною спільних історичних та культурних процесів, але вже давно мають інші цінності й інституції.
Автор: Оксана Полулях для StopFake
