Джерело: Ксенія Кириллова, для Крым.Реалии
Наслідки війни стали дедалі виразніше проявлятися на території росії. Наприкінці лютого прикордонні райони країни-агресора зазнали масованої атаки дронів. 27 лютого чотири безпілотники впали або були збиті у Білгороді та Брянській області. Вночі на 28 лютого в результаті удару дрона стався вибух на нафтобазі в Туапсе, а потім впали ще два дрони: в Адигеї і в Московській області, пише Jamestown Foundation.
Ще більш помітна трагедія сталася 2 березня у Брянській області. Кілька людей обстріляли легкові автомобілі, внаслідок чого загинуло двоє чоловіків і було поранено десятирічного хлопчика. Відповідальність за те, що сталося, узяв на себе так званий «Російський добровольчий корпус», який очолює росіянин ультраправих поглядів Денис Нікітін. Генштаб ЗСУ і радник голови Офісу Президента України Михайло Подоляк, у свою чергу, назвали інцидент «кремлівською провокацією» і спростували будь-яку причетність до нього України, порадивши російській владі «боятися своїх партизанів».
Водночас усі російські офіційні спікери, включаючи керівництво ФСБ, називають перестрілку виключно «терактом українських диверсантів». Небажання Кремля навіть теоретично визнати, що на території країни можуть діяти партизани з числа громадян росії, а спецслужби не здатні їх виявити, цілком зрозуміле. Така версія не лише дискредитує поліцію та ФСБ, а й руйнує міф про те, що нібито практично все населення країни одностайно підтримує війну.
Втім, офіційно озвучена версія також не надто втішна для російської армії та спецслужб, які, як з’ясовується, не здатні забезпечити безпеку державного кордону. Навіть лояльні до Кремля ЗМІ зазначили, що проникнення та вихід групи з території росії непоміченими «свідчить або про злочинну недбалість… або про злочин у вигляді пособництва». «У будь-якому випадку доведено, що кордон з Україною прозорий», – бідкаються вони.
Незважаючи на очевидну демонстрацію нездатності російської влади захистити населення від наслідків розв’язаної нею війни, пропаганда намагається вичавити із ситуації максимум вигоди, знову намагаючись подати війну в Україні як оборонну. Важливо зауважити, що Кремль іще задовго до нападу намагався надати агресивній війні видимості «самозахисту». Якщо в перші тижні після вторгнення для цього використовувалися численні теорії про нібито «запобігання нападу» з боку Заходу та України, то потім пропаганда почала говорити про неіснуючий «напад на росію» як про реальний факт.
Дуже показово, як торік у розмові з нині покійною Дар’єю Дугіною пропагандист Микола Росов зізнався: «Було б чудово, якби не ми розпочали спецоперацію, а Україна реально напала б на нас». Росов не приховував, що в цьому випадку мобілізувати росіян на війну було б набагато простіше. Схоже, пропагандистська машина прислухалася до його поради.
Версії того, в чому саме полягав напад, дуже химерні. Частина пропагандистів запевняє, що він стався ще кілька десятиліть тому, і з того часу країна перебувала під західним неоколоніальним ярмом. Однак найчастіше пропаганда навіть не уточнює, хто саме і коли «напав на росію», натомість вигадуючи численні пояснення, чому це сталося. Найпопулярнішою версією прокремлівських «експертів» у цій частині є теорія про те, що Сполучені Штати «не можуть змиритися зі втратою становища гегемона», а росія нібито становила собою зручну мішень для агресії.
Ще одним способом зобразити війну як оборонну є розмитість сучасних російських кордонів. Експерти вже не раз наголошували, що одним з основних підсумків війни стало фактичне перетворення росії на «державу, що не відбулася», кордони якої не тільки не визнані на міжнародному рівні, а незрозумілі навіть для самих росіян, оскільки постійно змінюються в залежності від ситуації на полі бою.
Однак навіть ця надзвичайно небезпечна для будь-якої держави ситуація, схоже, вигідна Путіну, оскільки підтверджує його власну тезу про те, що «кордони росії ніде не закінчуються». Це дозволяє йому оголосити будь-яку спробу вибити російських окупантів із тієї чи іншої території «оборонною війною». Згадаймо, як зовсім недавно російське МЗС заявило, що будь-яка загроза російським миротворцям і військовим складам у Придністров’ї розглядатиметься «як напад на російську федерацію».
Проте практика показує, що такі прийоми, хоч і сприяють збереженню пасивної підтримки війни населенням, не зумовлюють його активної мобілізації. Єдине, що спричинило вступ до російських збройних сил деяких людей, які раніше дотримувалися дисидентських поглядів, стали обстріли Бєлгорода і страх того, що «війна може прийти в наш дім».
Очевидно, пам’ятаючи цей ефект, російська пропаганда намагається максимально використати трагедію для втягування населення в «народну» війну. У ЗМІ постійно присутні порівняння із захопленнями терористами заручників у школах і лікарнях, викликаючи асоціації з чеченськими польовими командирами і почуття страху та нестабільності, що глибоко вкоренилося в 90-х роках.
На цьому тлі широкий спектр спікерів, починаючи від Рамзана Кадирова і закінчуючи військовими кореспондентами та членами президентської «Ради з прав людини», закликають завдати по Україні нищівних «ударів відплати». Прикордонники, у свою чергу, заявляють про необхідність залучати до захисту кордонів «народні дружини», оскільки особового складу ФСБ для цього не вистачить. Створення таких дружин також означає втягування цивільних людей у війну.
Ще одним способом використовувати трагедію в пропаганді стало створення культу з постраждалого хлопчика, Федора, який, будучи пораненим, допоміг двом дівчаткам, що були разом із ним, дістатися до школи. Пропагандисти всіляко наголошують на тому, що дитина була поранена нібито з «натовської зброї», створюючи гучні заголовки на кшталт «Куля НАТО в спині російської дитини». Численні медіа порівнюють хлопчика з радянськими «піонерами-героями» і передруковують історію про те, що старші брати Федора «перебувають у зоні спеціальної воєнної операції», наголошуючи на його приналежності до «патріотичної сім’ї». Федору вручили медаль «За відвагу» і присвячують йому вірші, що справді нагадує культ «піонерів-героїв» у радянських школах.
Цілком можливо, що такий підхід може призвести до обмеженого мобілізаційного ефекту. Проте навіть прокремлівські соціологи наголошують, що поряд зі збереженням формальної підтримки війни у суспільстві зростає тривожність і запит на мирні переговори. Підтримка путінської війни в росії багато в чому визначається збереженням ілюзії мирного життя, і руйнація цієї ілюзії неминуче вдарить по рейтингу влади.
Джерело: Ксенія Кириллова, для Крым.Реалии
Стаття передрукована з дозволу Jamestown Foundation
