Джерело: The Insider
Після скандалу, спричиненого загибеллю двох жителів Польщі від вибуху невстановленої ракети (найвірогідніше, української ракети ППО, яка випадково потрапила на польську територію при спробі відбити російську ракетну атаку), «Вести недели» показали «історичний» сюжет про те, що Польща одвічно поводилася агресивно, намагаючись насаджувати на сусідніх землях католицизм, і завжди була ворогом Росії. У сюжеті, зокрема, сказано:
«„Ми повинні розуміти, що це цілеспрямована польська ментальність: ополячування, окатолічування і вирівнювання всіх під один гребінець. І найголовніший поляк – це шляхтич. Він пан. А решта – люди другого сорту”, – сказав Олексій Плотніков, доктор історичних наук, член Асоціації істориків Другої світової війни.
Кульмінація польської експансії на Схід припадає на початок XVII ст. Скориставшись російською Смутою, польський король Сигізмунд III вирішив повністю підпорядкувати собі землі Московської держави і захопити російський трон. Благословляючи його хрестовий похід, Папа Римський надіслав польському королю меч, освячений у Ватикані. Завдяки зраді частини московської знаті, яку народ назвав Семибоярщиною, восени 1610 року польсько-литовські війська увійшли до Москви і захопили Кремль. Вибити їх звідти вдалося лише через два роки силами Народного ополчення, зібраного Мініним і Пожарським. <…>
Напередодні Другої світової війни керівники Польщі не лише взяли якомога активнішу участь у розділі Чехословаччини, а й пропонували Гітлеру військову допомогу у поході на Радянський Союз і навіть мріяли про спільний парад із німцями на Красній площі.
„Поляки через якусь особливість польського менталітету, який їх дуже часто в історії підводив і, гадаю, ще підведе, чомусь робили ставку абсолютно не на тих людей. Вони чомусь вважали, що Польща – це пуп Європи. Вона найчесніша, найжертовніша, найблагородніша. Шляхетська гордість. Польща – гієна Європи. Згадаймо, хто це сказав. Чи не ми сказали. Це сказав Черчілль. Він уловив цю внутрішню якість польської душі. Нічого не хочу сказати про весь народ, але ось душа шляхти дуже погана, така підла. Урвати потихесеньку шматок, щоб усі були тобі винні”, – сказав Олексій Плотніков».
Фраза про «гієну Європи» — насправді спотворена цитата з «Військових мемуарів» Черчілля:
«І тепер Велика Британія виступає вперед і веде за собою Францію, щоб гарантувати цілісність Польщі – тієї самої Польщі, яка з апетитом гієни лише шість місяців тому приєдналася до пограбування та руйнування чехословацької держави».
Вона стосується одного-єдиного ганебного історичного епізоду, коли Польща в 1938 році, скориставшись слабкістю Чехословаччини, анексувала невелику Тешинську область, де компактно проживали етнічні поляки. Пізніше президент Польщі Лех Качинський, просячи вибачення у чеського народу, назвав це гріхом, після якого «навряд чи можна розраховувати на прощення». Трактування цієї фрази як оцінки всієї історичної ролі польської держави – явно творчість численних російських пропагандистів пропагандистів.
А історія «хрестового походу» Сигізмунда ІІІ ось така. У 1603 році, коли на Русі перервалася династія Рюриковичів і правив призначений Земським собором цар Борис Годунов, у Польщі в оточенні православного князя Адама Вишневецького з’явився авантюрист, який видавав себе за дивом врятованого сина Івана Грозного Дмитрія, насправді убитого в 1591 році. Вишневецькому вдалося переконати короля Сигізмунда, що вигідно було б підтримати Дмитрія, який має більше прав на московський престол, ніж Борис. Отримавши від Лжедмитрія обіцянку передати Польщі Смоленськ і Чернігово-Сіверську землю, у 1605 році Сигізмунд розпочав похід на Москву.
Лжедмитрій прийняв католицизм, мабуть, заради одруження з дочкою воєводи, польського сенатора Мариною Мнішек. Навряд чи це могло бути політичним рішенням, оскільки рід Мнішеків був недостатньо знатним як для претендента на престол. Після цього він звернувся до папи римського з листом, про якого видатний російський історик Микола Костомаров писав так:
«Димитрій написав листа папі, але так спритно, що в ньому не було ні явного прийняття католицтва, ні позитивної обіцянки за свій народ: все обмежувалося двозначними проявами приязні. Отже, якщо католики могли тлумачити його слова на свою користь, то Дмитрій залишав за собою можливість тлумачити їх у сенсі терпимості римсько-католицького сповідання поряд з іншими сповіданнями у своїй державі».
У квітні 1605 року вкрай непопулярний Борис Годунов помер, царем став його 16-річний син Федір, але більшість вважала, що престол має дістатись «Дмитрію», у правах якого мало хто сумнівався. У липні внаслідок боярської змови Федора та його матір, вдову Бориса, вбили; бояри звернулися до «законного царя», запросивши його на престол. Московське військо, яке й до того не чинило серйозного спротиву загонам Лжедмитрія, що складалися переважно з поляків і донських козаків, присягнуло йому, і 30 липня православний патріарх Ігнатій вінчав його на царство. Під час свого недовгого правління Лжедмитрій підтримував добрі стосунки з папою римським, але, за твердженням Костомарова, «у листах Дмитрія до папи, що дійшли до нас, немає навіть натяку, схожого на обіцянку запровадити католицтво в російській землі», а папа критикував його за те, що він «оточує себе єретиками і не слухається благочестивих мужів».
Після вбивства Лжедмитрія у травні 1606 року царем став очільник змовників, фактичний організатор вбивства боярин Василій Шуйський. Він намагався боротися з польськими загонами, що прийшли на Русь із Лжедмитрієм, але війська розбили прихильники нового самозванця – Лжедмитрія II. У цей же самий час Сигізмунд III взяв у облогу Смоленськ. У 1610 році царя Василія повалили, влада без законного претендента на престол ненадовго перейшла до уряду на чолі з Федором Мстиславським, відомому як Семибоярщина. Боєздатних військ у Семибоярщини практично не було, а з боку Калуги на Москву наступали загони Лжедмитрія ІІ. У цій ситуації Семибоярщина вирішила заручитися підтримкою поляків і розпочала переговори з Сигізмундом про покликання на московський престол його сина Владислава. Сучасний російський історик, головний науковий співробітник Санкт-Петербурзького інституту історії РАН Євгеній Анісімов так описує ці події:
«Ідея про запрошення королевича Владислава стала завойовувати дедалі більше прихильників. Семибоярщина, йдучи назустріч громадській думці, уклала 17 серпня 1610 року із полководцем польського короля Сигізмунда гетьманом Жолкевським договір про покликання на російський трон сина короля, 15-річного королевича Владислава. Російські бояри хотіли, щоб Владислав прийняв православ’я, одружився з росіянкою і зняв облогу Смоленська. Жолкевський цього не обіцяв, але зобов’язався відправити для переговорів до короля представницьке російське посольство. Сім тижнів у Кремлі присягали москвичі у вірності цареві Владиславу. Присяга стала справжнім народним волевиявленням: по 8–12 тис. чоловік москвичів на день входили до Успенського собору, промовляли клятву вірності цареві Владиславу, цілували хрест і Євангеліє. І так через Кремль пройшло 300 тисяч людей! Тим часом сам Кремль та інші важливі центри Москви почали займати регулярні польські війська. Незабаром столиця виявилася фактично окупованою польською армією. Це сталося 20–21 вересня 1610 р. <…>
Чому ж бояри так квапилися із присягою Владиславу, навіщо пов’язали священними клятвами сотні тисяч людей, зобов’язавши їх підкорятися невідомому володарю? Вони, як часто буває в історії, дбали передусім про себе. У смутну епоху міжцарства бояри найбільше побоювалися примхливої московської черні та Лжедмитрія II, який, надихнувшись поразкою російської армії під Клушиним, здійснив кидок до Москви. Будь-якої миті він міг прорватися до столиці й „сісти на царство” – у самозванця в Москві знайшлося б чимало прихильників. Словом, Семибоярщині не можна було зволікати. Польські ж сили здавалися боярам надійним щитом проти розбійників Тушинського лиходія та невірної московської черні. Після принципової згоди поляків на обрання Владислава боярам здавалося, що решта проблем не такі важливі, їх легко вирішити при особистій зустрічі з Сигізмундом».
За іншими відомостями, домовленості про перехід Владислава в православ’я все ж таки було досягнуто. Видатний російський історик першої половини ХХ століття Сергій Платонов писав:
«Коли царя Василія було поваленио, [польський полководець, коронний гетьман] Жолкевський, прийшовши до Москви, негайно повідомив москвичам про тушинський договір [тобто домовленість частини прихильників Лжедмитрія II з поляками] і вимагав визнання Владислава царем. Московські бояри самі хотіли воцаріння Владислава і думали було скликати виборних міст для його обрання царем. Але чекати з’їзду виборних не можна було, оскільки Лиходій [Лжедмитрій II], стоячи під Москвою, піднімав московську чернь на свою користь, і йшлося до відкритої міжусобиці. Зібравши на соборі тих, кого можна було швидко знайти в самій столиці, бояри собором обрали Владислава, склали особливу грамоту, що визначала його права і обов’язки, і вступили в переговори з Жолкевським. За умовами, складеними боярами, Владислав мав прийняти православ’я і правити державою за допомогою бояр, збираючи у найважливіших випадках земський собор. Московська держава забезпечувала собі цілковиту незалежність і відособленість від Польщі та Литви, осібно вела зовнішню політику та зберігала свій колишній внутрішній устрій. Жовкевський прийняв усі умови і присягнув за Владислава, а москвичі цілували хрест королевичу. Так поспішно і нашвидкуруч відбулося обрання Владислава (у серпні 1610 р.)»
У цій ситуації, побоюючись захоплення московського Кремля Лжедмитрієм, семибоярщина запросила туди польські війська. Деякі сучасні російські історики розцінюють це як зраду, але фактично це було зроблено для підтримки законно запрошеного та досить популярного претендента на престол, якому багато хто вже присягнув. Втім, домовленість зірвалася; Владислав, якого чекали у Москві, так і не приїхав на церемонію хрещення у православ’я та вінчання на царство. Сигізмунд не погодився на вінчання сина і натомість запропонував свою кандидатуру як регент-правителя Русі, але це була явно нереалістична ідея. У підсумку Семибоярщину було повалено, а царем обрали Михайла Романова. Пізніше, 1617 року, Владислав намагався повалити Михайла, якого вважав узурпатором, і повернути собі московський престол, але зміг лише захопити Смоленську, Чернігівську та Сіверську землі.
Так чи інакше, всі ці події найменше схожі на спробу поляків навернути Русь у католицизм і тим більше «ополячити» її. У смутні часи, після того як перервалася династія Рюриковичів, і підтриманий Польщею Лжедмитрій I, і польський королевич Владислав сприймалися на Русі як популярні претенденти на престол; про наміри приєднати Русь до Речі Посполитої і тим паче насадити там польські порядки ніяких достовірних відомостей немає.
Джерело: The Insider
