Питання дезінформації, маніпуляцій та пропаганди, особливо в контексті їх використання як інструментів досягнення політичних цілей або навіть як зброї, що впливає на противника, вже багато років є предметом зацікавлення фахівців: науковців, дослідників, аналітиків, медіаекспертів. У народній свідомості його практично не існувало.
А якщо й було, то лише як другорядна проблема порівняно з «традиційними» викликами, пов’язаними з геополітикою, військовою боротьбою, економікою чи ідеологічним суперництвом. Інформаційний вимір, зрештою так само як питання, пов’язані з національно-культурною ідентичністю, стратегічною культурою та цивілізаційними умовами, сприймалися як функціонуючі «на задньому плані», «додатково».
Коли не так давно, фактично лише на межі ХХ та ХХІ століть, почали помічати, що інформація/дезінформація має дедалі більший вплив на соціальні відносини, включно з міжнародними відносинами та всілякими конфліктами, це зазвичай недооцінювалося та ігнорувалося. Основним аргументом було: зрештою, в цьому немає нічого нового, у політиці та на війні люди завжди обманювали, маніпулювали та використовували хитрощі. Врешті-решт, про це знали вже стародавні китайці, як наприклад писав Сунь Цзи, якого, до речі, (як і Карла фон Клаузевіца) досі із задоволенням і впертістю, гідною кращої справи, згадують автори численних теоретичних досліджень і стратегічних міркувань.
Крім того, коли почали з’являтися чіткі сигнали про те, що Росія послідовно і систематично використовує дезінформацію та пропаганду для реалізації своєї стратегії, і коли застереження проти цього почали з’являтися все частіше і частіше, з’явилися аргументи (звичайно, інтенсивно пропаговані, чисто випадково, проросійські), що це перебільшення і, звісно, русофобія – адже всі користуються такими інструментами, то чому тут Росія має виділятися.
Віра в те, що інформаційний вимір безпеки сьогодні не набагато важливіший, ніж кілька десятиліть тому, і той факт, що російська дезінформація та пропаганда нічим не відрізняються від аналогічної діяльності інших країн, є помилковими переконаннями.
Міф перший: дезінформація – це не новина, вона існувала завжди
Людство вступило в етап розвитку цивілізації, який називають «інформаційним віком». Інформація стала одним із найважливіших ресурсів, товарів та інструментів. Водночас відбувалося перевиробництво інформації, що фактично перевищує когнітивні можливості людини. Таким чином, величезна кількість інформації, що надходить до нас, не тільки спричиняє інформаційний хаос, але й збільшує нашу сприйнятливість до дезінформації та маніпуляцій – ми не в змозі перевірити всі дані. Крім того, маніпуляції сприяють такі фактори, як людська схильність шукати афірмації та підтвердження чи когнітивні упередження. Тому тим легше вплинути на поведінку людей, як індивідуальну, так і колективну, використовуючи інформацію, в тому числі неправдиву або фальсифіковану. Це може бути прямо чи опосередковано пов’язане з питаннями безпеки, оскільки наразі майже кожен рівень функціонування держав і людських спільнот пов’язаний із цими питаннями. Це, у свою чергу, призводить до свого роду «мілітаризації» або «озброєння інформації» – в інформаційну еру ми використовуємо її як зброю, так само, як використовували м’язи людини і тварин в аграрну еру, а машини в індустріальну еру. Інформація «озброюється» за певними механізмами і закономірностями, відомими всім політтехнологам, які ведуть виборчу кампанію. Очевидним є прагнення до емоцій, які домінують над раціональністю, особливо якщо вони належним чином підкріплені (негативні емоції та упередження особливо легко посилюються за допомогою расових, національних, етнічних, релігійних та історичних аргументів). Використовуються згадані вище когнітивні упередження, а також, так звані, «рідні ілюзії», засновані на вродженій людській схильності шукати мету та порядок, – що значною мірою пояснює популярність різноманітних типів теорій змови, що дають прості відповіді на складні питання та помилкове відчуття «знання», особливо в часи невизначеності та кризи.
Звичайно, це не нове явище. Інформація та дезінформація використовувалися впродовж століть у політичному, дипломатичному та військовому протистоянні. Інформаційні операції, інформаційна війна, операція впливу – ці поняття існують давно. Проте лише після бурхливого технічного розвитку у сфері масової комунікації, що відбувався у ХХІ столітті, інформаційний вимір безпеки перестав бути доповненням і «додатком» до «повноцінної» політичної, дипломатичної чи військової діяльності, і став автономною сферою як за поняттям, так і за діяльністю, активно використовуваною для досягнення стратегічних цілей – так само, як інформаційна сфера стала одним із головних факторів, що визначають напрямки розвитку нашої цивілізації. Таким чином, у цьому відношенні з’явилася своєрідна «нова якість», тобто кількісне збільшення інформації, що виробляється, передається і поширюється, супроводжується змінами якісного характеру, породжуючи в результаті нову категорію викликів і загроз. І слід зазначити, що інформаційний вимір безпеки важко аналізувати ізольовано від інших вимірів, оскільки вони доповнюють один одного. Цей вимір також настільки багатогранний, широкий і різноманітний, і в той же час неосяжний, що досі немає дослідницьких можливостей для ретельного та вичерпного аналізу та кількісної оцінки всіх видів діяльності в інфосфері, їх наслідків, суб’єктів, впливу на соціальні процеси тощо. Зокрема, їх слід розглядати в ширшому контексті цивілізаційних процесів, за якими ми, як люди, «встигаємо» зовсім різними темпами.
У цьому контексті варто пригадати термін, який використав професор Ришард Тадеусєвич більше двох десятиліть тому, коли писав про інформаційне суспільство, яке формувалося в той час (на рубежі століть). Він зазначив, що побічним ефектом цієї цивілізаційної зміни, ймовірно, будуть нові форми загроз. Одну з них, що виникає внаслідок зростання кількості джерел інформації та самої інформації, водночас такою, що має сумнівну цінність, а то й шкідливість, він назвав інформаційним смогом. У цьому підході різноманітна та розпорошена інформація це не лише великий об’єм (що створює ефект туману), але також вона може бути небезпечна та шкідлива, оскільки створює ефект задушливого та отруйного смогу. Одним із механізмів утворення цього смогу є, наприклад, функціонування «Інтернету 2.0» – кожен реципієнт контенту може бути й адресантом. Це має свої незаперечні переваги, але також і фундаментальний недолік: абсолютно будь-який контент може потрапити в обіг на рівних умовах, практично необмежений у просторі та часі, він дуже важко піддається ефективному контролю (у демократичних країнах), – зокрема, радикальний, жалюгідний, небезпечний або просто безглуздий. Крім того, відносно легко залишитися анонімним або утруднити ідентифікацію вашої особи. Це дає змогу не лише безкарно поширювати дезінформацію та пропаганду, а й здійснювати операції під «фальшивим прапором» (видавати себе за інший суб’єкт), уникати міжнародно-правової відповідальності тощо. Картину доповнюють: надлишок інформації, відсутність бажання та здатності фільтрувати та критично аналізувати інформацію, характерні для зростаючого відсотка населення, а також когнітивні обмеження та механізми Інтернету (наприклад, пошукові системи та алгоритми соціальних мереж) внаслідок чого виникають тенденції замикатися в, так звані, «інформаційні бульбашки» (або бульбашки фільтрів). Одним словом, сьогодні дезінформація є явищем і інструментом, який є якісно зовсім іншим і має набагато істотніше значення, ніж у «доінформаційну еру».
Міф другий: дезінформацією та пропагандою користуються всі, а не лише Росія
Певною мірою можна погодитися з наведеним вище твердженням. Проте з невеликим застереженням: Росія звела дезінформацію в ранг (стратегічного) мистецтва. У зовнішньому вимірі головною метою цих заходів є послаблення цілісності та згуртованості Заходу та збереження/відновлення впливу на «своїй» території. З іншого боку, у внутрішньому вимірі ці дії служать консолідації суспільства навколо влади, особливо шляхом створення дихотомії «ми» проти «них», тобто агресивного та декадентського Заходу, який загрожує Росії та її цінностям. Специфіка російської дезінформації зумовлена кількома умовами.
По-перше, маніпулюванням можуть користуватися авторитарні держави, які зазвичай прагнуть якщо не монополізувати, то контролювати інформаційну сферу. Відсутність свободи слова, а отже, відсутність громадської думки, яку слід брати до уваги, а також можливість генерувати та просувати єдиний наратив дають перевагу перед демократичними державами, які за визначенням допускають різноманіття та какофонію думки. Немає сумніву, що Росія є де-факто авторитарною системою, коріння якої сягає не лише періоду Радянського Союзу та царизму, але й моделі влади, яку принесла на руські землі Золота Орда.
По-друге, історичні умови вплинули на формування російської стратегічної культури, яка сьогодні істотно впливає на уявлення російських еліт про безпеку та способи її забезпечення. Важливо, що в контексті інформаційного виміру безпеки для Росії типовою є традиція, так званого, «двоємислення», хоча дещо відмінна від Джорджа Орвелла: ліберальні, антипутінські росіяни, які одночасно підтримують анексію Криму та наратив Великої Вітчизняної війни, не є ані ізольованим, ані несподіваним явищем. У ширшому розумінні це означає не лише значне прийняття офіційного наративу, а й брехні та маніпуляцій – що є не стільки «провиною» російського суспільства, скільки є результатом природи російської національної та державної ідентичності та форми моделі правління – незмінної за своєю природою впродовж багатьох століть. Однією з характеристик російської стратегічної культури є також синдром перманентного конфлікту, пов’язаний із згаданим вище синдромом «обложеної фортеці», де необхідним є зовнішній противник, а Росія знаходиться в стані постійної «війни». Що також важливо, російська стратегічна культура багато в чому посилається на міфи і на мислення в ідеологічних, а не раціональних термінах – адже, наприклад, чи можна назвати раціональним рішення про вторгнення в Україну?
По-третє, з точки зору Росії, її основним опонентом є умовний («колективний») Захід та його інституції (зокрема, ЄС і НАТО). Тут маємо багато площин до суперництва: геополітична, політична, ідеологічна, військова, культурно-цивілізаційна, символічна. Проте Росія усвідомлює, що за своїм «твердим» потенціалом (економічним, військовим) вона значно поступається Заходу, а залежність багатьох країн, у тому числі західних, від російських енергоресурсів зменшуватиметься, в міру диверсифікації джерел постачання та переведення економіки на відновлювані джерела енергії – цей процес уже прискорився внаслідок російської агресії проти України. Отже, відповіддю на питання, як ефективно конкурувати із Заходом в умовах асиметрії потенціалів, є активізація діяльності в інформаційній сфері. Тут Захід явно слабший, що випливає з природи ліберальної демократії, тобто її відкритості, плюралізму думок і роздробленості ЗМІ – усі ці елементи західної інфосфери дозволяють легко проникати в неї ззовні.
По-четверте, Росія має великий досвід проведення «інформаційних операцій» і реалізації політики «розділяй і володарюй». Дезінформацією, маніпуляцією та пропагандою займалися всі спецслужби, у всіх їхніх метаморфозах – від Таємної канцелярії, служби безпеки, ВЧК, ОГПУ, НКВД, КДБ, ГРУ, СВР до ФСБ. Під час холодної війни, хоча такі методи використовувалися й раніше, з’явився термін «активні заходи» (рос. активные мероприятия) – це широке поняття, яке стосується багатьох різноманітних форм впливу на міжнародне середовище. Їх головна мета – спонукати ворога до бажаної з точки зору Росії (раніше СРСР) поведінки та дій. Після закінчення «холодної війни» характер заходів, що проводилися в рамках «активних заходів», не змінився, але з’явилися нові інструменти – комунікаційні технології скасували існуючі бар’єри в потоці інформації, що створило нові можливості і полегшило діяльність не лише служб, а й інших суб’єктів, які беруть участь у здійсненні інформаційних операцій (наприклад, підконтрольні державі ЗМІ).
Вплив на суспільство також був одним із інструментів розбудови імперії (як царської, так і радянської) – за кілька сотень років імперського панування Росія виробила ефективні методи реалізації політики «розділяй і володарюй», що слугувало для підтримки конфліктів і напруженості між народами та етнічними групами, що населяють імперію, і таким чином полегшуючи управління багатонаціональною державою та зменшуючи ймовірність повстань і відцентрових тенденцій. Розпад Радянського Союзу не змінив порядку, і сьогодні в рамках інформаційних операцій ця стратегія реалізується, про що свідчать неодноразові спроби вплинути на польсько-українські відносини, дестабілізувати євроатлантичні відносини, розпалити історичний ревізіонізм і напруженість навколо «делікатних» питань у суспільстві тощо.
Підводячи підсумок: Росія – не лише одна з багатьох суб’єктів, які використовували та використовують дезінформацію, підривну діяльність, операції впливу, пропаганду тощо для досягнення своїх цілей. Для Росії цей набір інструментів є основою і сполучною ланкою для інших («кінетичних») видів діяльності, що принципово відрізняє Росію від інших країн. Не тільки в цьому плані.
Доктор Якуб Ольховський
