Теоретично я не повинний писати цього тексту. Теоретично, бо ж – як самі побачите – можна з того зробити висновки, що діяльність сервісу Stop Fake (проте й інших організацій, які борються з дезінформацією) не має сенсу. На щастя, теорія не завжди дорівнює практиці.
Про що йдеться? Отже, соціологи Александр Бор, Матіас Осмундсен, Стіг Расмуссен, Аня Бехман i Майкл Петерсен з факультету політичних наук Університету в Аархус (Данія), а також Школи комунікації та культури при цьому ж університеті, придивилися до того, як поводять себе отримувачі змісту поширюваного суб’єктами, які перевіряють факти (такі, приміром, як Stop Fake, хоча нас дослідження не торкалось). З цією метою користувачам Twitter показано матеріали, видрукувані „приборкувачами фейків” i перевірено, що саме і чи взагалі це щось змінить в їхньому підході до інформацій, якими вони діляться в Twitter.
Тест здійснено на групі 1600 осіб, які мали випадки в копіюванні і розповсюдженні неперевірених інформацій. Після того, як вони оглянули фільми, які мали допомогти їм в розпізнаванню дезінформації перевірено, як досліджувані поводяться під час користування Twitter.
Загалом виміряно кількість дезінформації, якою поділилися респонденти протягом трьох місяців перед дослідженням і дев’яти тижнів після дослідження. Результати виявились тривожними. Особи, які оглядали навчальні фільми, поширили на 55 % більше дезінформації, ніж припускали науковці на підставі їхньої попередньої активності. Висновок дослідників є таким: „Немає доказів того, що оглядання фільмів, які навчають перевіряти факти фактично зменшує правдоподібність поширення дезінформації”.
Що ж це означає? Автори припускають, що взагалі не доведено, що розпізнавання правди і поширення дезінформації якось пов’язані між собою. Дослідники вказують, що люди – навіть на рівні пересічного користувача – використовують „зручну” для них брехню аби – на їхню думку – досягати власних цілей. I хоч знають, що мають справу з брехнею, передають її далі. Що ж, багато хто з нас спостерігає це щодня, коли наші знайомі, яких не підозрюємо у недоліках інтелекту, публікують чергові висмоктані з пальця нісенітниці.
– Не знаходимо жодного зв’язку між розпізнаванням правди і поширенням фальшивих повідомлень. Наші висновки припускають, що “фальшиві повідомлення” поширюються на порталах спільнот тому, що пересічні громадяни охоче діляться ними, – читаємо у звіті. Це означає, на жаль, що можна змінити стан знань, але переконання – вже важче.
Отже, якою є добра новина? Ну, такою, що це не стосується всіх. Адже не бракує людей, які „зіштовхуються” з байдужою для них ідеологічно фейковою новиною, не здаючи собі з того справи. Або таких, які, однак, не є циніками, які використовують брехню для – як їм здається – своїх цілей. Ці останнi мають пам’ятати, що дістатися до джерел дезінформації часто є практично неможливо, і може так статися, що за нею стоїть хтось зовсім інший, ніж той, кому хочемо в своїй свідомості допомогти”.
А що з перевіркою фактів? Що ж, як зауважують автори з сервісу dw.com: „Незалежно від того, чи перевірка безпосередньо змінює думку людей, ті, що перевіряють факти працюють над притяганням еліт до відповідальності, вчать користувачів відповідного поводження із сумнівними інформаціями та сприяють присвоєнню доброї журналістської практики. Їхня праця сприяє відповідальності, ставить під сумнів дезінформацію і сприяє вмінню користуватися медіаресурсами”. А це теж неабищо.
Опрцьовано ВМ. Джерела: pri.org, events.ceu.edu, dw.com
