Джерело: Євген Середа, для Детектор медиаа
Нещодавно вийшов новий роман Віктора Пелевіна «Таємні види на гору Фудзі» («Тайные виды на гору Фудзи»). Рецензій на цю книгу в українських ЗМІ практично немає. Хіба що в прокремлівському виданні «Вести». Такий ігнор можна було б пояснити трендом на літературну сепарацію від усього російського (що можуть підтверджувати такі винятки, як «Вести»), якби не одне «але».
У березні цього року низка українських видань, начебто цілком патріотичних, досить активно цитували фрагменти з «інтерв’ю Пелевіна» про війну між Україною і Росією. Матеріал був розміщений на російських «Аргументах-live», однак на їхні запитання відповів не сам Пелевін, а хтось, хто веде від його імені сторінку в Фейсбуці. Наразі це «інтерв’ю» на «Аргументах-live» відсутнє, але публікації деяких українських ЗМІ про погляди «письменника» на російську агресію в Україні так і залишилися.
Як би там не було, новий роман Пелевіна заслуговує на увагу українського читача. Щонайменше, тим, як зображені у книзі реалії окупованого Донбасу; як максимум – черговими пелевінськими спробами пояснити, як влаштований світ в цілому і нинішній, інформаційний зокрема.
Втім, підводяться ці трактування до того ж, що й раніше, – проповіді буддизму. Якщо в попередніх романах Пелевін намагався вчити буддистському світогляду здебільшого опосередковано і ненав’язливо, то в «Таємних видах» він вдався до досить прямолінійної і розлогої апологетики, додавши неї ще й «бойовий фемінізм».
Російськомовний реп на Донбасі
В одній зі сцен роману двоє російських олігархів, які божеволіють від того, що їм більше нічого хотіти, розмірковують над культурними досягненнями Росії за останнє століття. Один з них ставить невтішний діагноз російській культурі: мовляв, єдине, що з нею сталося за минуле сторіччя, – це перехід із ламаної французької мови на ламану англійську. Тому що Росія, мовляв, традиційно черпала свої життєві соки і смисли не з себе, як, наприклад, Америка, Китай і Японія, а з інших культур, і схвалення вона теж шукає завжди зі сторони. А далі – донбаський приклад:
«Є цей Донбас. Нібито неофіційна лінія бойового зіткнення з підступним Заходом. І що вони там в Донецьку влаштовують для духовного самовираження? Фестиваль російськомовного репу. Репу! Це так, як би з того боку під’їхали “зелені берети” на “хаммерах” і організували конкурс англосаксонських балалаєчників. І переможець в бойовій бандані збацав би “Світить Місяць” під англійську речівку й гордо вивісив на ютуб».
На цей уривок обурено відреагував у своєму блозі інший російський письменник і відставний бойовик Захар Прилепін. Як з’ясувалося, саме він організовував донецький реп-фестиваль, висміяний Пелевіним.
«Старенький ваш Вітя. Як усі ми. І жарти у нього старенькі. А колись були молоденькі… Віктор Олегович, який живе нібито в потойбічному світі, насправді пасе за нашим порядком денним і ревниво відстежує нашу діяльність. Поки ми жили, він коментував… » – написав ображений письменник-бойовик.
Вочевидь, Прилепін так само ревниво відстежує літературну діяльність свого майже однофамільця. З огляду на те, що культовим російським письменником називають не його, а Пелевіна.
Всюдисущий «наратив» і «комунікаційні гріхи»
Ще один фрагмент із «Таємних видів», якому варто приділити увагу, може бути цікавий вже більше журналістам. Втім, не тільки їм. Герой роману виводить теорію, що таке насправді «фейк ньюз», відштовхуючись від поняття «наратив», яке дуже полюбляють сучасні інтелектуали.
Суть концепції така. Ми живемо не у світі, не в просторі, не в часі, не у відчуттях і переживаннях – а в «наративі», в казці. При цьому кожен з нас теж «наратив». Ті з нас, хто впевнений, що живе «тут і зараз», насправді живе в казці «тут і зараз». Частина «наративу» оповідає про нас, частина – про світ, ці частини переплетені між собою і створюють замкнуту систему, з якої людина не може вибратися до самої смерті.
«Наративний розум – це ніби вбудований в нас ЗМІ, який робить вигляд, що інформує нас про “події нашого життя”, але насправді просто занурює нас у глюк, де нам велено жити. А ще точніше – створює фейк, який називає себе нами. Так-так, я не випадково згадав це слово. “Фейк ньюз” – це не лайно, що булькає в інтернеті. Це ми самі», – робить висновок герой пелевінського роману.
Що ж, якщо вважати це буддистською варіацією на тему «фейк ньюз», то цікаво, що з цього приводу може сказати християнство. Папа Римський Франциск, наприклад, минулого року заявив, що до смертних гріхів можна віднести й «комунікаційні». Це – дезінформація, однобічне висвітлення подій, наклеп, дискредитація, копання в старих новинах, про які давно все відомо, уточнив понтифік.
Папа пройшовся по верхах, а ось який-небудь православний богослов міг би зануритися глибше. І пригадати, наприклад, вчення святих отців про стадії формування гріховної пристрасті, провівши паралелі з тим, як реципієнт потрапляє в мережі пропаганди. Аналогія могла б мати приблизно такий вигляд:
1) у свідомості людини, незалежно від її волі, виникає гріховне уявлення (реципієнт чує фейкову новину);
2) це враження викликає прихильний інтерес (неправдиве повідомлення захоплює увагу реципієнта);
3) людина схиляється до гріха (фейкова новина приймається на віру);
4) гріховний потяг захоплює волю людини, постійно штовхаючи її до вчинення гріха (пропаганда підпорядковує собі свідомість реципієнта, роблячи його своїм заручником і незмінним транслятором).
Джерело: Євген Середа, для Детектор медиа
