Старе євразійство як інструмент нової російської імперськості

Джерело: Микола Семена, спеціально для Крым.Реалии

Крым.Реалии  продовжують публікувати цикл статей Миколи Семени про політичні та соціально-економічні процеси 90-х років ХХ століття, які призвели до розпаду СРСР, і, відповідно, позначилися на подальшій долі Криму.

Днями у Криму відбулося засідання так званого «Лівадійського клубу», учасники якого стверджують, що  «Євразійство – ідеологія майбутнього»  та пропонують в основу розвитку руху «Русского мира» покласти концепції протистояння Росії і Європи, висунуті ще Миколою Данилевським, ідеологом панславізму, філософом позаминулого століття, похованого в Мшатці. Що ж змушує кримських і російських політиків, філософів проектувати майбутній розвиток Росії на простори Європи та Азії, говорити про нібито відтворення СРСР, з одного боку, а з іншого – повертатися у філософію двохсотрічної давнини, коли СРСР ще й у проєкті не було?

Проте лише один цей факт свідчить про головне: за двісті останніх років ані геополітичні устремління, ані психологія, на яких базується російська політика, не змінили своєї сутності. До цього додалися звичка до перекручування та підтасовування, перебріхування фактів, видавання бажаного за дійсне – і з усього цього загалом вони вибудовують прийнятну для себе картинку, яка рішуче розходиться з дійсністю.

Усі ці методи використані в резолюції зимової зустрічі «Лівадійського клубу»: ««Русскому миру», нашій цивілізації кинуто виклик. Йдеться не просто про конкуренцію на міжнародній арені. Перед нами поставлено вибір: бути чи не бути Росії… Ми маємо бути готові до відбиття будь-якої агресії проти «Русского мира». До всебічного захисту наших співвітчизників як від відвертого геноциду, так і від повзучої асиміляції. У боротьбі за нього важливою опорою є віковий ідейний багаж, накопичений визначними представниками вітчизняної суспільно-політичної думки. Такими були представники євразійського руху, що зародився півтора століття тому. До цієї плеяди, безперечно, належить і Микола Данилевський. Наукові розрахунки російських мислителів того часу пожвавлювали любов до Росії, дарували невичерпну віру у велич російського народу. Саме тому вони й сьогодні є актуальними і служать нам орієнтирами в русі до майбутньої величі та слави Росії».

Залишається загадкою, чому «лівадійці» певні, що «наукові розрахунки російських мислителів того часу пожвавлювали любов до Росії», якщо вже тоді ідеї Данилевського з книги «Росія і Європа» викликали аргументовану критику і заперечення. Та й чи можуть стимулювати любов до Росії пропаганда винятковості, «власного шляху», заперечення прогресивності європейських мислителів та неприйняття передових ідей свого часу? Більше того, на чому базується твердження, що вони «дарували невичерпну віру у велич російського народу», якщо наприкінці ХІХ і протягом ХХ століття в європейській філософії та соціології відбувалося становлення теорії про рівність народів, про відповідальність за свою долю, про право на самовизначення, що не узгоджується із твердженням про богообраність кого б там не було?

Сама констатуюча частина резолюції ґрунтується на хибному посилі: ««Русскому миру», нашій цивілізації кинуто виклик …» Насправді виклик у вигляді порушення міжнародного права та руйнування світопорядку, заснованого на базі Гельсінського акта про непорушність кордонів з 70-х років, кинуто не Росії, а самою Росією. І так, справді, «мова йде не просто про конкуренцію на міжнародній арені», а про віроломне зневаження законів з боку Росії.

РОСІЯ НЕ ХОЧЕ «ЯК УСІ», ПОЛІТИКИ РОСІЇ ВВАЖАЮТЬ СЕБЕ ВИНЯТКОВИМИ ТА БОГООБРАНИМИ

Твердження «перед нами поставлено вибір: бути чи не бути Росії» взято з нездорової голови російських політиків, оскільки ніхто не ставив перед Москвою такого вибору, та й загроз на кшталт «бути чи не бути Росії» також не існує. Питання стоїть зовсім інакше: бути Росії цивілізованою світовою країною, яка живе, як усі – згідно з міжнародним правом – чи вона порушуватиме міжнародне право, статут ООН, потрапляючи під світові санкції.

Але Росія не хоче «як усі», політики Росії вважають себе винятковими та богообраними. І ніхто в Європі не винен, що ця позиція суперечить здоровому глузду. «Лівадійці» нагнітають напруженість на порожньому місці: «Ми маємо бути готові до відбиття будь-якої агресії проти «Русского мира». До всебічного захисту наших співвітчизників як від відвертого геноциду, так і повзучої асиміляції». Але де геноцид? Де агресія? Де «повзуча асиміляція»? Російські експерти воюють з вітряками.

Тому твердження, ніби «Данилевський актуальний і сьогодні» є помилковим. Бо свого часу Микола Данилевський також, як і вони зараз, воював із вітряками. Філософська суперечка між «русофілами» та «європейцями», ініційована Данилевським, відшуміла давним-давно, а філософ так і не зумів довести сучасникам правоту своїх позицій. Тим більше, що зараз у цій давній суперечці багато аналітиків поставили остаточну крапку і не вважають за потрібне повертатися до неї сьогодні. То яка ж це «ідеологія майбутнього»?

Тим не менш, політолог  Сергій Кисельов  стверджує, що «Данилевський актуальний і сьогодні», а «його праці повною мірою спростовують намагання європейських «авторитетів» навіяти росіянам вторинність, підпорядкованість щодо «передових» ідей Заходу». Але де самі ці твердження? Росія сприймалася Заходом як сильна, але рівна країна. Політологи на кшталт Кисельова вигадали самі собі цю «вторинність» і самі собі доводять, що це не так. Це синдром власної меншовартості. Скільки мандрівників залишили дорожні нотатки про Росію, скільки філософів написали про Росію цілком адекватні дослідження, і ніде – про вторинність.

30 РОКІВ, ПРОЖИТИХ ПІСЛЯ РОЗВАЛУ СРСР, ПЕРЕКОНУЮТЬ У ТОМУ, ЩО СПРОБИ ПРОРИВУ У СВІТЛЕ МАЙБУТНЄ МАЛИМИ ГРУПАМИ, «НАЦІОНАЛЬНИМИ задвірками» РЕЗУЛЬТАТУ НЕ дали

Із резолюції «Лівадійського клубу»

На такому ж спотвореному уявленні історичного процесу ґрунтується і вся дискусія.

«30 років, прожитих після розвалу СРСР, переконують у тому, що спроби прориву у світле майбутнє малими групами, «національними задвірками» результату не дали», – стверджується на засіданні експертної ради «Лівадійського клубу».

Невже? Як же тоді побудували свою державність усі європейські країни, наприклад, Польща, Фінляндія, Угорщина, Чехія, Словаччина та й Німеччина, і Франція? Хіба не «малими групами» та не «національними задвірками», хоча така принизлива лексика не годиться для оцінки історичного процесу. Та й Україна, нагадаємо «лівадійцям», як могутня держава Русь існувала, коли Московії ще й на карті не було. Виходить, що це Росія будувала свою державність, прикрадаючи свою історію «національними задвірками» та присвоюючи саму назву України-Русі.

Не витримує критики і твердження про те, що «у незалежних державах інерція розпаду не зупинилася. Багато хто з них став аренами конфліктів на етнічному або територіальному ґрунті». Справа в тому, що конфлікти у цих державах мали один і той самий корінь – Росію. Візьмімо конфлікт у Придністров’ї – втягнута Росія, на Донбасі та в Криму – втягнута Росія, у Нагірному Карабаху – втягнута Росія, у Грузії – знову втягнута Росія. Росії б вийти з цих конфліктів, і вони б вичерпалися самі собою, однак «лівадійці» сповнені намірів «повернути процес просторового розвитку історичної Росії у бік інтеграції». Тобто Росія як учасник і як сторона цих конфліктів не має наміру дати їм спокій і зайнятися собою, але натомість і далі збирається нагнітати напруженість задля «просторового розвитку та інтеграції історичної Росії», тобто захоплення неросійських територій. Однак це вже не розвиток, це має іншу назву.

У засіданні клубу вперше брав участь політолог із Білорусі, директор Центру вивчення та розвитку континентальної інтеграції «Північна Євразія»  Олексій Дзермант. Він висунув дивну концепцію: «Росія має три шляхи розвитку: підкоритися одному з центрів сили – США та їхнім союзникам чи Китаю або займати центристську позицію».

Коли США чи Китай заявили, чи хоч би натякнули, що хочуть підпорядкувати собі Росію? На його думку, «третій варіант найточніше відповідає національним інтересам Росії та її союзників». Але якби ж було так, то ані претензій, ані санкцій щодо Росії і не було б.

Але ж білоруський політолог далі каже речі, що суперечать заявленій раніше центристській позиції Росії. Він продовжує: «І неминуче у РФ має бути свій євразійський порядок денний. Це стосується як зовнішнього контуру, так і внутрішнього. Азію не можна «віддавати», інакше туди зайде хтось інший і звідти створюватиме для Росії загрози. Що ж до внутрішньої політики, тут також є конкретні завдання, які потрібно вирішувати. Наприклад, нині спостерігаються демографічні тенденції – зростання кількості мусульманського населення, національних республік».

Виявляється, із «євразійської» точки зору «Азію не можна віддавати»? Але як не віддавати, якщо вона не російська? І хіба вона пусте місце, що «туди хтось зайде»? Там живуть такі ж народи, як і в Росії. Як же туди заходити? І навіщо? Хіба вдома мало роботи? З іншого боку – зростання кількості мусульманського населення національних республік теж сприймається як загроза Росії. Але що має Росія до внутрішніх проблем національних республік? Чи дощ в Азії – також загроза Росії?

УКРАЇНА – НАРИВ, ЯКИЙ ПРИНОСИТИМЕ МАСУ ускладнень… ВОНА СТАЄ ВІДВЕРТО ВОРОЖОЮ ДЛЯ НАС ДЕРЖАВОЮ

Олексей Дзермант

Так само Олексій Дзермант грубо втручається у внутрішні справи України. Він каже: «Україна – нарив, який приноситиме масу ускладнень… Вона стає відверто ворожою для нас державою, яка становить численні загрози у сферах геополітики, ідеології, соціальному аспекті (? –  авт. ). Вона наче чорна діра, яка й надалі негативно впливатиме на нашу стабільність. На мою думку, потрібні радикальні заходи протиборства, і їхню концепцію вже необхідно розробляти. Такий шлях неминучий, якщо ми не хочемо бачити подальшу деградацію України та вплив цієї країни, що деградує, на нашу безпеку».

Дивно, що Україна, здається, ніде й ніколи не загрожувала Білорусі, звідки ж «вплив на нашу безпеку»? Таке враження, що це Україна у Білорусі чи Росії забрала Крим і влаштувала війну на «білоруському» Донбасі? А може все навпаки? А реформи та будь-які перетворення всередині України – хіба це не внутрішня справа України? Політолог закликає до «радикальних заходів протиборства». Виходить, що старе євразійство – новий інструмент старої імперськості.

Словом, мир і стабільність у «лівадійців» лише на словах, а у закликах – війна. І ось що виходить: з якого боку не візьми цей «русский мир» – скрізь загрози: і зростання населення, і самостійність інших народів, і повсюдне «розширення простору», скрізь «радикальні заходи протиборства». Виходить з усіх боків: «русский мир» – це війна.

Микола Семена,  кримський журналіст, оглядач  Крым.Реалии