Джерело: Ксенія Кириллова, для Крым.Реалии
У рамках Петербурзького міжнародного економічного форуму, що пройшов цього літа, російські аналітики представили доповідь, присвячену соціальній згуртованості та стійкості суспільства. На думку кремлівських експертів, головним чинником, який забезпечує стійкість режиму, є уникнення так званих «слабких комбінацій». Прикладом такої комбінації, за словами промовців, може стати поєднання різкого падіння зайнятості населення разом із падінням рейтингу влади та ослабленням контролю над інформаційним простором, тобто нездатністю влади знайти пояснення того, що відбувається, яке задовольнило б населення, пише CEPA.
Один із авторів аналізу, колишній російський розвідник Андрій Безруков визнав, що схожа ситуація виникла під час оголошення владою «часткової мобілізації». Як позитивний чинник він назвав байдужість і високий больовий поріг російського народу, при якому суспільство здатне ігнорувати навіть дуже сильні стресові ситуації. В цьому випадку йдеться про вже згаданий раніше фаталізм, при якому люди готові прийняти абсолютно будь-яке рішення влади, не осмислюючи його критично. Можна виділити кілька чинників, які вплинули формування такої свідомості.
По-перше, протягом багатьох десятиліть росіян привчали до того, що вони не можуть вплинути на те, що відбувається у своїй країні. Відсутність чесних виборів і незалежного правосуддя дійсно призводить до того, що звичайні люди не мають можливості змінити ситуацію. Це формує синдром «вивченої безпорадності», коли єдиною захисною реакцією людей стає прийняття будь-якого рішення влади та спроба переконати себе у правильності цього рішення.
По-друге, у росії багато років зберігається почуття загрози, єдиним захистом від якої є держава. Усередині країни це загроза цілком реальна: не маючи жодних правових механізмів самозахисту, середньостатистичний росіянин повністю залежить від чиновників і силовиків. Дуже показово, що, згідно з даними соціологічного опитування 2019 року, росіяни боялися свавілля влади більше, ніж смерті. Єдиним способом уникнути цього свавілля стає вибудовування особистих «договірних» відносин із представниками держави або, як мінімум, збереження лояльності.
Поза межами країни ілюзія загрози підтримується штучно за допомогою пропаганди. Не варто забувати, що як мінімум з 2014 року російське суспільство звикло відчувати себе у стані фортеці в облозі й постійно відчувати загрозу як з боку Заходу, так і сусідньої України. При цьому Володимир Путін усі ці роки позиціонує себе як єдиний захист від зовнішньої загрози. На цьому тлі його постать в очах російської більшості постає як абсолютно необхідна умова збереження країни – навіть при тому, що росіяни болісно сприймають втручання держави в їхнє приватне життя.
По-третє, постійне штучне культивування зовнішньої загрози створює спотворене сприйняття реальності, у якому інші країни непросто загрожують Росії, а мріють знищити її за сам факт існування. Пропаганда запевняє, що в цій екзистенційній війні противник використовує будь-які засоби, включаючи ядерну та біологічну зброю, причому робить це постійно, незалежно від поведінки Москви.
З одного боку, така картина світу дає змогу підтримувати у суспільстві необхідний рівень антизахідних настроїв і відчуття загрози, з іншого – вона допомагає нормалізувати у свідомості людей абсолютно ненормальні речі. Російські обивателі, які звикли жити в цьому агресивному мілітаристському світі, впевнені, що Захід мислить тими ж самими категоріями, і вже просто не можуть уявити собі інше мислення.
По-четверте, у російському менталітеті історично вкорінилася ідея про необхідність сильної держави як основи національного самовизначення. Ця ідея, з одного боку, породжує страх перед будь-якими протестами та потенційними революціями через загрозу «втрати державності», а з іншого – привчає населення в екстремальних ситуаціях покладатися на державу та довіряти її рішенням.
Виходячи з усього сказаного вище, найімовірніша «слабка комбінація» для путінського режиму – це нездатність держави виконати функцію захисника у поєднанні з різким зростанням його втручання у приватне життя людей (як це було, наприклад, під час пандемії коронавірусу, коли дії влади викликали різко негативну реакцію насамперед серед лояльних до держави груп).
Потреба у правдоподібних поясненнях того, що відбувається, у російської більшості дещо знизилася порівняно з першими місяцями війни, однак у разі серйозного втручання в приватне життя людей вона також може виявитися критичною. Різке падіння рівня життя росіян, безумовно, здатне зробити цю комбінацію ще більш загрозливою для режиму. Що ж до поточної ситуації, то на сьогодні вона ще не досягла рівня «слабкої комбінації» з таких причин:
По-перше, на сьогодні в суспільстві немає широкого усвідомлення того факту, що держава не виконує функції захисту людей. Навіть при тому, що путінський режим фактично приніс війну на територію росії, реальні наслідки цієї війни відчувають лише жителі прикордонної Білгородської області й туристи, що відпочивають у Криму, а це незначний відсоток населення. Що ж до родичів загиблих контрактників і мобілізованих, то цю проблему російській владі поки що вдається заливати грошима. Падіння рівня життя також поки що не досягло критичних значень. В підсумку середньостатистичний росіянин не відчуває на собі наслідків війни і, відповідно, не має відчуття незахищеності.
По-друге, надія на соціальну справедливість, запит на яку традиційно високий у суспільстві, не вичерпана остаточно. Більше того, репресії в елітах і постійна загроза розширення цих репресій підтримує в суспільстві ілюзію майбутньої розправи зі «зрадниками та корупціонерами у владі» та відчуття, що тепер еліти будуть набагато ближчими до народу.
По-третє, незважаючи на високий рівень репресій, для російських обивателів зберігається певний мінімум внутрішньої свободи. Незважаючи на посилення практики доносів, на сьогодні людина може опинитися у в’язниці за публічну критику влади в соцмережах або, як мінімум, у публічних місцях, наприклад, у кав’ярні, тоді як за часів Сталіна для репресій достатньо було доносу про приватну розмову. Наразі обиватель ще має можливість критикувати владу «на кухні», у розмовах із друзями та близькими, і навіть донос про такі розмови поки не тягне покарання автоматично, якщо він не підкріплений іншими доказами «неблагонадійності».
Однак існують явні ознаки того, що російська влада дедалі більше звужує цей простір свободи і вторгається у приватне життя людей. Найгострішим вторгненням може стати новий виток мобілізації – з огляду на те, що приготування до цього вже ведуться. Так, нещодавно влада розширила призивний вік, піднявши його верхню планку і, всупереч власним обіцянкам, не ставши піднімати нижню. Наразі призовний вік визначено з 18 до 30 років, а не до 27, як це було раніше.
Ще одним втручанням у приватне життя людей може стати заборона абортів. Російський міністр охорони здоров’я Михайло Мурашко запропонував заборонити приватним клінікам проведення абортів і встановити суворий контроль над препаратами для медикаментозного переривання вагітності. Велика ймовірність, що такі заходи рано чи пізно викличуть суспільне невдоволення. Усе питання полягає в тому, чи будуть російська опозиція та Захід готові до чергової появи «слабкої комбінації».
Джерело: Ксенія Кириллова, для Крым.Реалии
Стаття передрукована з дозволу Center for European Policy Analysis (CEPA)
