Джерело: Гала Скляревська, для Детектор Медиа
Оскільки показ чергового фільму про Україну, продюсером якого виступив Олівер Стоун, на каналі «112» скасували, то стрічку виклав на своєму каналі в Ютубі сам головний герой цього фільму — Віктор Медведчук. На момент публікації цього тексту його подивилися майже 160 тисяч разів. Більшість коментарів під цим фільмом — російськомовні, з подяками творцеві фільму, яким помилково вважають Олівера Стоуна. Насправді ж Стоун у фільмі — продюсер та інтерв’юер, а режисер стрічки — Ігор Лопатьонок, раніше відомий тільки своєю участю в розфарбовуванні старих радянських чорно-білих фільмів. Але останніх п’ять років Лопатьонок проявляє досить продуктивний інтерес до подій в Україні, де він народився.
У 2016 році він уже був режисером одного фільму про Україну — називається він «Україна у вогні», а продюсером і оповідачем у ньому також був Олівер Стоун. Музику й до першого, і до другого фільму Лопатьонка написала одна й та сама людина — якийсь Джон Бек Хофманн. Цікаво, що й сам Бек Хофманн теж знімав стрічку про Україну: в 2014 році вийшов його фільм «Бійня на Майдані», а консультантом був відомий екс-креативний продюсер каналу «112 Україна» Віктор Зубрицький. Зубрицький же значиться як один із продюсерів першого фільму Лопатьонка — «Україна у вогні». Всі три фільми пов’язані не тільки повторюваною в різних комбінаціях командою, а й спільними меседжами, які полюбляє й російська пропаганда: на Майдані відбувся державний переворот, протестувальників убили невідомі (або відомі) снайпери, усе було зроблено руками Америки заради того, щоб нашкодити Росії.
Останній фільм цієї команди нічим не відрізняється від попередніх — щоправда, з’явився новий герой. Ним є Віктор Медведчук, і його політичні погляди, політичні пристрасті й навіть бізнес-інтереси досить докладно представлені у фільмі. Та що там говорити: президент Росії Володимир Путін, по суті, тільки те й робить, що рекламує Медведчука і його політичну програму, усіляко даючи зрозуміти цільової аудиторії, що Медведчук — людина у всіх відношеннях приємна, дотримує слова, збирається налагоджувати дружбу з Росією — тож треба брати. Не відстає від Путіна і Стоун, який з увагою та співчуттям заокеанського мудреця й колишнього ветерана В’єтнамської війни вислуховує Путіна та Медведчука. Часом його бажання підтримати Медведчука доходить до смішного — наприклад, у сцені, де обговорюються особисті стосунки цих двох. В інтерв’ю Путін усіляко натякає, що дружби між Медведчуком і ним, якщо говорити загалом, немає, але є приязні відносини, якими скористався Медведчук, будучи очільником АП Кучми, і «запропонував стати хрещеним батьком його доньки». «Оскільки у православних відмовляти не прийнято в таких ситуаціях, я погодився», — говорить Путін. Але Стоун не зупинився на цьому й вирішив запитати, чи було для Путіна «великою честю хрестити дочку Медведчука». Путін відповів, що бути хрещеним батьком — завжди велика честь.
Крім цього, у фільмі немає нічого ні кумедного, ні смішного, а місцями він навіть нудний: особливо там, де йдеться про нібито втручання України в американські вибори, і там, де розповідається про компанію «Бурісма», яка так не подобається Медведчуку, також причетному до нафтогазового бізнесу, як і власники «Бурісми».
А загалом фільм зліплений за традиційними лекалами російських «документалок» про події в Україні: тривожний закадровий голос, маніпуляції й підтасовані факти, замовчування й натяжки. Головне посилання таке: до приходу «помаранчевих» — дивно, що фільм, нібито розрахований і на американську аудиторію, не роз’ясняє глядачам, хто вони такі, ці «помаранчеві», — Україна була процвітаючою країною. Демонструвала фантастичне зростання економіки, на момент розпаду СРСР взагалі «входила до десятки найсильніших економік світу», а до 2013 року навіть «претендувала на лідерство серед країн колишнього СРСР», але не змогла пережити, що Росія її обійшла. На той час, коли Україна була процвітаючою, один із ключових постів займав «успішний юрист і бізнесмен, власник адвокатської контори, футбольного клубу “Динамо”, що торгував на енергетичному ринку», а потім пішов у політику — і очолив у підсумку Адміністрацію президента. Ось тут би й настало в країні щастя, але підступний націоналістичний Ющенко із непояснених причин вирішив порвати відносини з Росією, яка завжди була опорою й надійним партнером «братнього народу». Про правління Януковича і його економічні успіхи у фільмі сказано вкрай мало, навіть незрозуміло, процвітала при ньому Україна, чи ні, але Медведчук виразно перебував у опозиції й до Ющенка, і до Януковича. При цьому абсолютно точно — і це впевнено заявляє Путін у фільмі — Янукович навіть подумати не міг про те, щоб віддати наказ стріляти в живих людей. З відповідей і Медведчука, і Путіна, яким Стоун ставить запитання про розстріл Майдану (чомусь у фільмі його називають «різаниною на Майдані») стає зрозуміло, що до розстрілу були причетні іноземні снайпери, дуже ймовірно — грузинські. А зроблено все це було, зрозуміло, за вказівкою Вашингтона, який іще з часів Бжезинського використовує Україну «як кнопку, важіль, щоб роздратувати росіян і тримати їх на гачку», — це у фільмі говорить сам Стоун, високоповажний режисер і, певна річ, знавець геополітичних інтриг США.
На доказ цієї тези наведено інтерв’ю з Кошулинським і Тягнибоком, дане невідомому «промайданівському» журналістові — насправді це фрагмент із книги братів Капранових «Майдан. Таємні файли». У ньому Тягнибок розповідає, що після перших чотирьох загиблих вони з Кошулинським нібито зустрічалися із представниками американського посольства й вимагали якоїсь реакції — наприклад, такої ж суворої, як заява Канади. Але ці люди нібито відповіли, що США не будуть реагувати, оскільки жертв менше ніж сто. На цій підставі — на «наукових дослідженнях» ще одного «розслідувача Майдану» Івана Качановського, — у фільмі стверджується, що протестувальників спеціально заманювали в ті місця, де їх убивали. А коли, мовляв, сто людей загинуло, американці нібито оголосили Януковича нелегітимним. І все це, звісно ж, було зроблено, щоб нарешті встановити «зовнішнє управління Вашингтона». Про зовнішнє управління Медведчук розповідає половину фільму — на його думку, Вашингтон і деякі неназвані люди «з Уолл-стріт» просто були зацікавлені в тому, щоб перетворити Україну в «звалище для сміття» і продавати нам своє вугілля, а також вкладати гроші в газовидобуток — власне, син Байдена, що входить до складу директорів «Бурісми», і є кінцевим вигодонабувачем, судячи з того, що говорить Медведчук. І допоміг Байдену-молодшому Байден-старший, «що підтримував ескалацію насильства» і так далі.
План цей, розповідається також у фільмі, сформувався, мовляв, давно, і не без допомоги Обами, демократів і Клінтон. У фільмі багато часу приділено скандалу з листуванням Клінтон, якимось домовленостям Обами й Путіна, про які сам російський президент говорить досить розмито. Так, Стоун запитує його, чи була домовленість між двома президентами про те, що на Майдані не буде стрілянини, — не уточнюючи, як саме вони могли це гарантувати (невже Путін теж зовні управляв Януковичем?) Путин відповідає, що вдаватися в деталі домовленостей не буде, але «американська сторона свої обіцянки порушила», тож у глядачів складається враження, що саме Обама дав добро на розстріл людей на Майдані.
Певна річ, не обійшлося без Джорджа Сороса — про те, як на гроші американського Держдепартаменту його фонди в усьому світі нібито проводять кольорові революції, улаштовують перевороти й так далі, у фільмі говорять досить довго. «Де у всьому цьому Джордж Сорос?» — патетично запитує Стоун. «На жаль, скрізь», — відповідає Медведчук. Далі йде моторошне накопичення фактів про нібито не доведене втручання Росії в американські вибори, але «доведене» втручання України в ті ж самі вибори: з’являються «амбарна книга регіонів», Манафорт, Сергій Лещенко, який за вказівкою американських демократів викриває потрібних їм людей, та його приспішники Ситник, Чалий і Чалупа, «рішення українського суду», на яке посилається Медведчук (днями апеляційний суд Києва ухвалив рішення про те, що Лещенко й Ситник не втручалися в американські вибори, але фільм було знято раніше). Зрештою цей вінегрет із десятків імен, скандалів, виступів і «досьє» Трампа, прокурорів і американських журналістів всіх мастей остаточно перестає бути зрозумілим глядачеві. Всю цю лінію про втручання у вибори озвучує ще один герой фільму «Нерозказана історія України» — американський громадянин Лі Странахан. Його у фільмі представляють як «журналіста-розслідувача», забувши згадати, що він є співробітником американського бюро Sputnik, тобто одержує гроші з держбюджету РФ. А крапку в цій лінії фільму ставить Путін такими словами: «Я не втручався, не втручаюся й у майбутньому не збираюся цього робити». Сказав — як відрізав.
Попутно у фільмі розповідається, яких гонінь зазнав за ці п’ять років Медведчук: його дачу спалили, його дружину звільнили з роботи (хоча раніше вона заявляла, що пішла сама) — нелегке життя опозиційного політика і його дружини. А він, між іншим, один «фактично виправляв пасивність української влади» у сфері гуманітарної політики на Донбасі й займався обміном полоненими. Про війну в фільмі сказано багато, як і про Майдан, але про причини її не говорять зовсім: Революція гідності в ньому почалася «після розстрілу 21 лютого». Про асоціацію з ЄС і події, що передували розстрілу, — жодного слова. Про Донбас і Крим говорять тільки як про «втрату контролю над територіями». Хто саме їх контролює, яким саме чином Крим став «непідконтрольним» — про це у фільмі взагалі не згадується. Про катастрофу «Боїнга» теж — але, звісно, є історія про «провокацію української влади» у Керченській протоці. Закадровий голос розповідає, що моряки «увійшли в територіальні води Росії, хоча українці вважають, що були у своїх водах», але Путін відразу додає, що це передвиборний хід Порошенка в надії здобути підтримку електорату. Ані слова про рішення міжнародного трибуналу — зате багато слів про те, що Медведчук, хоч його про це й не просили, полетів у Москву на переговори з Медведєвим, щоб домогтися звільнення українських моряків. Чому він полетів, чим закінчилися перемовини й чому це питання обговорювалося із прем’єром Росії, у фільмі не уточнюється. Як не уточнюється й те, чому саме Бойко й Медведчук знову літали в Росію, щоб «укласти угоду» про поставки газу в Україну безпосередньо з Росії — скидається на те, що за наявності цілком законно обраного українського президента й діючого Кабміну Медведчук проводить самостійну зовнішню політику від імені України.
Він взагалі дуже багато висловлюється від імені країни та її жителів: наприклад, стверджує, що Україна була й залишається розділеною (цю історію про поділ країни ми чуємо вже п’ятнадцять років як мінімум), і що ідеологію вже колишньої влади України підтримують «тільки три області» — Івано-Франківська, Львівська й Тернопільська. Інші ж жителі України (що виросли вже в незалежній України, як з певним жалем говорить Медведчук) просто повелися на «пропаганду», й тому більшість із них вірить «штампу про те, що Росія — це агресор». Насправді ж, говорить Стоун, «Путін просто намагається втримувати баланс і не допустити війни». Напевно, він не бачив мапи, на якій за підтримки Росії виникли як мінімум п’ять квазідержавних утворень — після того, як «миротворець» Путін організував свої «переможні маленькі війни» з сусідами. До речі, про мапу: поки Медведчук просторікує про необхідність налагодити ефективні й дружні відносини з Росією, говорить про 2300 кілометрів спільного кордону, на карті показують Україну цілком, із Кримом і Донбасом; приємно, що американські та російські глядачі мають нагоду ще раз переконатися, що й Донбас, і Крим — це Україна.
У фільмі й сам Медведчук, і Путін, і оповідач неодноразово підкреслюють, що Медведчук виступає за незалежність України, вважає українців окремим народом (Путін з ним не погоджується, але по-батьківськи м’яко, з мудрим всепрощенням). Хоча зміст однаково зводиться до того, що один без одного нам не жити: спільність наша базується на слов’янстві та православ’ї. У фільмі наголошується, що останнім часом, особливо після прийняття закону про мову, Рада «фактично заборонила половині громадян країни користуватися рідною мовою», а загалом прагне «викорінити всередині країни все російське, включаючи релігію, пам’ятки історії та спілкування». Що таке «російське спілкування», у фільмі не уточнили.
Замість епілогу в фільмі робиться прогноз, який можна вважати останнім попередженням: що буде далі, якщо Медведчука не виберуть. Тон знову задає Олівер Стоун, який раптом сам дає інтерв’ю. Відповідаючи на запитання Оксани Марченко про те, чого він боїться, Стоун промовляє: «Світової катастрофи».
Для тих, хто не зрозумів, звідки їй узятися при Путіні, що втримує баланс, наприкінці все роз’ясняється простою мовою: «іноді маріонетки починають жити своїм життям», і «перший тривожний дзвіночок» — це втручання України у вибори. А далі, мовляв, усе піде ось за яким сценарієм: якщо Щуролов (США) продовжить і надалі «вести Україну в нікуди», то трапиться світова війна. Почнеться вона так само, як і «перше збройне зіткнення України й Росії» — тобто в Керченській протоці; саме так називають у фільмі напад на моряків, що повністю узгоджується із концепцією «їхтамнемає». «І не має значення, — говорить голос за кадром, — хто почне першим: одного разу українські катери порушать кордон, який Росія вважає своїм», — і російські моряки дадуть відповідь. А потім трапиться війна: «Ще вчора це було немислимим, а тепер це ймовірний сценарій». Потім в Україну ввійде угорська армія для «захисту прав угорського населення», далі Польща мобілізує свою — щоб «відвоювати анексовану в 1939 році територію». Нарешті, країни НАТО й Росія почнуть воювати, і «від України залишиться тільки випалена земля», а «світ охопить полум’я гігантської, ймовірно, останньої для нього війни». «Чи розуміє Щуролов, що Росія ніколи не змириться з тим, що поблизу її кордонів — підконтрольна геополітичному супротивникові держава?» — запитує закадровий голос.
Але в людства усе ще є шанс. Від Армагеддона нас може врятувати Медведчук — навіть всезнаючий закадровий голос вірить йому: «Можливість виправити ситуацію — це вибрати в парламент політиків, які здатні виконати свої обіцянки перед народом України» і встановити мир. І хоча те ж саме обіцяв і Зеленський, він, на думку закадрового коментатора, не поспішає виконувати свої обіцянки. Зате за обіцянки Медведчука може поручитися Путін — він підтверджує: Медведчук дотримує слова, а в історичній перспективі «зближення України й Росії неминуче». А тут якраз і останнє слово Медведчука, якому дуже важливо бути обраним у парламент: «В Україні — парламентсько-президентська (наголос на перше слово) республіка. На що ми й розраховуємо». І розрахунок видно в кожному кадрі цього рекламного ролика «ОПЗЖ»; він простий і нагадує старий анекдот про ДАІ: не знаю, хто такий Медведчук, але піарником у нього сам Путін.
Джерело: Гала Скляревська, для Детектор Медиа
