Джерело: Лівий берег
Ще в радянські часи КДБ послідовно шукав можливості для проникнення в західні ЗМІ, щоб проводити операції впливу.
Викриття журналіста німецького видання Der Spiegel Клааса Релотіуса, який роками підробляв матеріали для своїх статей, стало справжнім шоком і поставило руба питання про наявність дієвих інструментів контролю за дезінформацією в медіа-співтоваристві.
Про це пише International Policy Digest.
У справі Релотіуса вражає не тільки те, що він зміг роками обманювати своїх читачів і колег, а й те, що, поширюючи неправду й вигадки, він зробив блискучу кар’єру й досягнув широкого визнання у професії. Лауреат Премії європейської преси в 2017 році, премії CNN – в 2014 році, премії «Німецький репортер» у 2013, 2015, 2016, 2018 роках, Клаас Релотіус визнав, що фейковими було не менше ніж 14 його репортажів, частина з яких також була номінована й удостоєна журналістських премій.
Цікаво, що навіть після викриття Релотіуса редакція Der Spiegel підтримувала його, заявляючи, що журналіст став жертвою наклепу. І тільки після появи незаперечних доказів була змушена визнати факт обману. У грудні 2018 Релотуіс був звільнений з Der Spiegel і позбавлений своїх численних журналістських нагород.
Скандал набув геополітичного забарвлення після того, як посол США у ФРН Ричард Гренелл у своєму відкритому листі обвинуватив Der Spiegel в анти-американізмі й фактичному придумуванні Релотіусом негативних історій про США, які становили істотну частину його репортажів. Посол також закликав провести незалежне розслідування порушення журналістських стандартів редакцією Der Spiegel, яка не проводила жодної перевірки фактів у матеріалах Релотіуса й інших журналістів.
Головний редактор журналу в своїй відповіді визнав порушення стандартів, однак заперечує наявність у редакції будь-якої антиамериканської упередженості.
Варто зазначити, що в історії Der Spiegel раніше вже були гучні, а сьогодні трохи призабуті політичні скандали. На початку 60-х років журнал опублікував серію розслідувань журналіста Конрада Ахлерса, у яких гостро критикувався, обвинувачувався в непрофесіоналізмі й корупції тогочасний міністр оборони ФРН Франц Йозеф Штраус, який також був головою Християнсько-соціального союзу – провідної німецької правоцентристської партії. Піком протистояння стало оприлюднення журналом у жовтні 1962 року документів Міноборони, згідно з якими ФРН нібито не була готова до радянської агресії. Наслідками скандалу, що набув резонансу як Spiegel-Affare, стали переформатування парламентської коаліції й відставка Штрауса.
За свідченнями офіцера зовнішньої розвідки КДБ Іллі Джирквелова, який втік на Захід, конфлікт між Штраусом і Der Spiegel був частиною радянської спеціальної операції, покликаної дискредитувати Штрауса, що мав високі шанси стати наступним канцлером ФРН. Про наявність яких-небудь формальних відносин між Конрадом Ахлерсом і радянськими спецслужбами невідомо, однак він вочевидь мав власну політичну зацікавленість у скандалі, оскільки був активістом опозиційної Соціал-демократичної партії. Після приходу до влади соціал-демократів він спочатку очолив прес-службу канцлера Віллі Брандта, а потім став державним секретарем преси й інформації.
Ситуація з Der Spiegel не була винятковою. СРСР послідовно шукав можливості для проникнення в західні ЗМІ, які були конче необхідні для проведення ефективних операцій впливу — так званих «активних заходів». У КДБ був також спеціальний відділ, що займався вербуванням та інфільтрацією власних агентів у ЗМІ, створених на Заході російськими й радянськими іммігрантами.
Однак головним пріоритетом радянських спецслужб, зі слів екс-керівника зовнішньої розвідки КДБ генерала Олега Калугіна, була інфільтрація власної агентури в американське «Радіо Свобода». Кількість навіть розкритих радянських агентів серед журналістів «Радіо Свобода» свідчить про промислові масштаби цієї інфільтрації.
Найбільш успішним серед розкритих був агент КДБ Олег Туманов, який до 1986 року працював головним редактором російської служби «Радіо Свобода» і мав безпосередній вплив не тільки на редакційну, а й на кадрову політику служби. Впродовж восьми років він відповідав за призначення кожного співробітника російської служби радіо. На радянські спецслужби також працювала його дружина Ольга Туманова, колишня журналістка британського BBC, що пізніше стала викладачем російської мови в американській розвідшколі в Європі.
Показово, що Олег Туманов, як і інший радянський агент Юрій Марін, який також працював у «Радіо Свобода», не були викриті американською контррозвідкою, а про їхню співпрацю з КДБ стало відомо тільки після втечі цих людей в СРСР.
Для інфільтрації в інші підрозділи «Радіо Свобода» активно використовувалися співробітники спецслужб країн-членів Варшавського блоку. Серед відомих радянських агентів на радіо можна особливо відзначити Анджея Чеховича, Павла Менаржика й Христана Христова, що працювали відповідно на радянську розвідку Польщі, Чехословаччини й Болгарії. Після повернення до країн радянського блоку їхні показання про шпигунську й маніпулятивну природу діяльності «Радіо Свобода» стали основою широкої міжнародної кампанії з дискредитації радіо.
Незважаючи на популярну в 90-х роках думку, що з розвалом СРСР практика засилання й використання агентури на «Радіо Свобода» та в інші західні ЗМІ завершилася, російські спецслужби не тільки не відкликали вже наявну агентуру, а й із високою ймовірністю продовжували нарощувати там власні сили. Цьому також сприяло ослаблення уваги західних контррозвідок, які й у роки «холодної війни», як ми бачимо, були не надто успішними у виявленні радянської агентури у власних медіа.
На користь цієї версії свідчить досить регулярні скандали, пов’язані з раптовою зміною цінностей журналістами західних медіа в колишніх радянських країнах. Наприклад, екс-керівник київського бюро «Радіо Свобода» Ганна Герман після довгих років роботи в демократичних західних ЗМІ в 2004 році, за кілька місяців до президентських виборів, несподівано приєдналася до команди авторитарного проросійського політика Віктора Януковича, де швидко стала одним із лідерів.
Така ж трансформація відбулася з іншим керівником «Радіо Свобода» Володимиром Малинковичем.
Серед свіжих прикладів варто згадати російського журналіста Андрія Бабицького. Він працював з «Радіо Свобода» з 1989 року, а з 2009 року став редактором «Эхо Кавказа» (російськомовного проекту «Радіо Свобода», що транслювався в Грузії). «Эхо Кавказа» практично відразу стало об’єктом гострої критики за використання російських наративів у оцінці грузинсько-осетинського та грузинсько-абхазького конфліктів, а також російської агресії проти Грузії у 2008 році.
Незважаючи на це, Андрій Бабицький продовжував працювати й був звільнений з «Радіо Свобода» лише в 2014 році – після публічної підтримки російської агресії проти України. Після звільнення Бабицький допомагав створювати телеканал на території окупованого Росією Донбасу, а потім почав працювати на відомому російському пропагандистському каналі LIFE.
Звісно, можна вважати збігом обставин як ці випадки, так і історію з Клаасом Релотіусом. Однак в умовах гібридної війни, де для формування суспільної думки і якісного втручання у вибори Росії надзвичайно необхідні авторитетні й респектабельні західні ЗМІ, важливістю інфільтрації в такі ЗМІ завербованих журналістів і редакторів не можна нехтувати.
Головним питанням сьогодні має стати не питання порушення Релотіусом журналістських стандартів, а питання його мотивації їх порушувати, а також мотивації членів журі різних журналістських премій так високо оцінювати його «фейк сторіз». Певна річ, у журі таких премій, як правило, входять шановні й визнані журналісти. Та якраз таким був до викриття і сам Релотіус.
Джерело: Лівий берег
