Джерело: Дмитро Волчек, для Радіо Свобода
Дружина не розуміє чоловіка, брат посварився з сестрою, донька сперечається з матір’ю. Війна розколола Росію, і Андрій Лошак у документальному фільмі «Розрив зв’язку» демонструє цей розкол. Лунають голоси людей, для яких війна – це катастрофа і руйнація світу, та їхніх родичів, упевнених, що все нормально, Путін має рацію, а провина лежить на Україні та західних русофобах.
Протягом двох місяців Андрій Лошак досліджував динаміку стосунків у семи родинах. Режисер, який залишив Росію в березні і живе зараз у Грузії, працював дистанційно. Він вислуховував аргументи всіх сторін, нікого не намагався переконати, розпитував прихильників та противників війни про те, як сформувалися їхні погляди та як позначилися на сімейних стосунках.
ФІЛЬМ – ПРО МЕНТАЛЬНИЙ ГЕНОЦИД НАЦІЇ. ЦЕ НАВІТЬ СТРАШНІШЕ ЗА ФІЗИЧНЕ ЗНИЩЕННЯ
Відповідаючи на найпростіші запитання про ціну та сенс війни, її прихильники часто потрапляли в логічну безвихідь. Вони не здатні пояснити, чому величезна Росія, яка живе так нужденно, вирішила кинути виклик усьому світу, захоплювати чужі території, а не займатися внутрішніми проблемами. Інші рішення Путіна, на кшталт підвищення пенсійного віку, їм не подобаються, вони стурбовані зростанням цін, але щойно мова заходить про Україну, виникає непереборний блок. Вони не готові визнати, що армія РФ вчиняє воєнні злочини, вбиває мирних жителів, руйнує міста. Вони не здатні повірити, що обґрунтування «спецоперації», які лунають з телеекрану, є вигадкою. Пропаганда позбавляє розуму людей, які походять із різних соціальних страт, належать до різних поколінь та навіть живуть за межами Росії.
«Фільм приголомшливий. Страшний. Безнадійний. Жодних ілюзій у цьому тунелі мороку немає. Жодної надії там немає. Цей шлях, яким двадцять років тягне Росію її лідер, країна має пройти до кінця, але пройти з колосальними втратами. Втрати вже обчислюються сотнями тисяч, а то й мільйонами – і мова не йде про вбитих і поранених на війні… Фільм – про ментальний геноцид нації. Це навіть страшніше за фізичне знищення. Фінал моторошний. Звичайний фашизм у своєму буденному ритуальному дійстві. Із рум’яними дітьми в нових гімнастерках та літніми людьми, які хрестяться на нову свастику. І жодного закадра, жодного мораліте від автора. Автор ніби сам закляк у жаху від побаченого», – пише журналістка Ксенія Ларіна.
Прем’єра «Розриву зв’язку» пройшла на телеканалі «Настоящее время».
Андрій Лошак розповів Радіо Свобода про роботу над фільмом.
ДЛЯ МЕНЕ ЦЕЙ ВІД’ЇЗД БУВ ДУЖЕ БОЛЮЧИМ
– Я дивився ваші репортажі з різних закутків світу і ви видаєтеся мені космополітом, якому байдуже, де жити. Це так чи все ж незатишно без Москви?
– Я чомусь не спав 24-го, о 5-й ранку побачив – почалася війна. Рішення валити відразу спало на думку. Відразу зрозумів, що «тут життя немає і не буде», як про те кажуть у відомому мемі. Потім з’явилася інформація про те, що буде ухвалено пекельні закони щодо дискредитації армії, війну не можна називати війною, плюс про мобілізацію пішли чутки. Просто в істериці повкидав перші речі до валізи і заскочив у якийсь чартерний літак, який мої друзі організовували.
– Коли ви поїхали до Грузії?
– Насправді всі мої активні пересування світом обмежувалися репортажами, зйомками. Я не те щоб затятий мандрівник і космополіт, у мене завжди був дім у Москві. Звичайно, я останніми роками розглядав можливість від’їзду. Але мені ніколи цього не хотілося навіть не стільки із сентиментальних причин, якогось зв’язку з берізками, а просто тут моя робота. Я присвятив життя дослідженню феномену загадкової російської душі. Це досить азартне заняття – намагатися розібратися. Мені здавалося, що на це якось можна вплинути; тепер, звісно, у мене таких ілюзій немає. Для мене цей від’їзд був дуже болючим. Я думав, що буде щось інше: моя підтримка Навального якось відгукнеться, якісь політичні переслідування, від яких доведеться тікати. Але перспектива війни… Я не думав, що все зайде так далеко. Але зайшло, і я поїхав.
– Сучасні технології надають неймовірні можливості для дослідження феномену російської душі, і ви це продемонстрували у своєму фільмі. У мене під час пандемії біля будинку знімали голлівудський фільм про зомбі, режисер сидів у Каліфорнії і давав вказівки з масштабування, а його помічники передавали інструкції акторам. Я одразу згадав цю історію, коли дивився ваш фільм, бо він теж знятий приблизно таким чином.
– Так, але, чесно кажучи, не найкласніша ситуація знімати дистанційно. Для деяких це нормально, я дивлюся популярних ютюб-блогерів, вони давно все роблять, не виходячи з дому, інтерв’ю беруть по зуму. Але для мене завжди був дуже важливим тактильний контакт із героєм. Раніше був жанр «фізіологічний нарис», ось фізіологізм моєї присутності на місці був важливим.
– Один ваш герой таки живе у Тбілісі…
Я НЕ МОЖУ ПРИЇХАТИ ДО РОСІЇ, БОЮСЯ НЕ ПОВЕРНУТИСЯ ЗВІДТИ
– Один із чотирнадцяти – поганий результат. Із Савелієм у Тбілісі ми походили, познімали. Але загалом мені доводилося керувати зйомками дистанційно. Мені пощастило: не всі талановиті хлопці виїхали з Росії. Я працював із двома дуже класними операторами, один із них поставив своє ім’я у титрах, інший взяв псевдонім. Той, хто поставив своє ім’я у титрах – це Діма Кубасов, режисер, оператор, документаліст. Вони і без моєї присутності зробили все, що треба. Хоча це важливо бути поруч із людьми, встановлювати з ними особистий контакт і взагалі керувати знімальним процесом. Я не можу приїхати до Росії, боюся не повернутись звідти, тому доводилося робити так. Але мені здається, що фільм від цього не надто постраждав.
– Фільм називається «Розрив зв’язку», але можна назвати його і «Гіпноз», тому що прихильники війни буквально загіпнотизовані пропагандою, але при цьому впевнені, що то їхні опоненти знаходяться під гіпнозом. Я чув від людей, які працювали на російських телеканалах, що там використовуються різні технології програмування глядачів. Є відомий міф про 25 кадр. Кажуть, що і дизайн студій спеціально так зроблено, що діє на підсвідомість, і таємні звукові сигнали існують. Ви працювали на НТВ і, напевно, теж такі байки чули. Вірите в те, що це справді гіпноз?
Я НЕ РОЗУМІЮ, ЯК МОЖНА ЦЬОМУ ВІРИТИ. У МОЄМУ ФІЛЬМІ ПІДТРИМУЮТЬ ВІЙНУ АБСОЛЮТНО НОРМАЛЬНІ ЛЮДИ
– Коли я йшов із телевізора, точніше, мене пішли, я зробив останній проєкт, макьюментарі-серіал «Росія, сповнена затемнення». Остання серія там була про телезомбі. Як відомо, процес зомбіфікації на Карибських островах відбувається за допомогою порошку перетертої риби фугу, який чаклун задуває у очі. І в нас була історія про те, що біля Останкинського ставка якісь рибалки сидять, здають цю рибу, потім цей порошок через ефір в Останкінській вежі потрапляє в очі глядачам, триває буквальний процес зомбіфікації населення. На диво, все це підтвердилося. Якщо серйозно, то я не розумію, як усе це працює. Я не розумію, як можна цьому вірити. У моєму фільмі підтримують війну абсолютно нормальні люди. Ми бачимо освічених, притомних людей. Я думаю, що багато наших слухачів мають таких родичів та друзів. Це не лише соціальне питання, це не лише справа освіти, і справа не лише в тому, що людина дивиться телевізор чи не дивиться. Там є хлопець-програміст із Лейпцига, який говорить словами телевізора, при цьому він його не дивиться.
– Є дуже просте пояснення: кожен обирає свій бік у конфлікті. Важко вимагати від обивателя, щоб він неупереджено аналізував повідомлення з усіх боків. Він просто вибирає сторону і залишається на ній, ігноруючи повідомлення з іншого боку. Зрозуміло, простіше обрати бік своєї країни. Ми теж якусь інформацію, яка нам не подобаються, несвідомо відсікаємо.
ВОНИ НАВІТЬ НЕ ПРИПУСКАЮТЬ ДУМКИ, ЩО В ЦЬОМУ ХОЧА Б ЧАСТКОВО ВИННА РОСІЙСЬКА АРМІЯ
– Безперечно. Втім, здатність не бачити очевидного, називати біле чорним, а чорне білим вражає. Усім цим жінкам, матусям, які дивляться телевізор і говорять словами з телевізора, я ставив одні й ті самі питання: як ви ставитеся до того, що зруйновано міста, загинули мирні люди? Це ж факт, який вони не заперечують. Проте вони навіть не припускають думки, що в цьому хоча б частково винна російська армія. Вражаючі блоки, які стоять у них у голові, ця зашореність, вузький коридор бачення. Питання вже не до журналіста, а до антропологів, психологів. Усе це вивчатиметься згодом, писатимуться книги про таке явище, як рашизм, так само як написано багато розумних книг про психологію обивателя за часів Третього Рейху. Як ви слушно зауважили, нагадує фільм про зомбі. Дуже не хочу знецінювати своїх героїв, якось їх принижувати, але мене вражає, як люди вміють ставити ці блоки, не бачити перед собою очевидного, не вірити своїм родичам, які в Україні живуть, шлють їм фото з руйнуваннями, крики про допомогу, крики жаху, а вони відповідають: ви все брешете. Для мене ця історія останніх трьох місяців – досить серйозне розчарування у людях.
– Невзоров говорив, що ми не повинні вимагати від простої людини, аби вона аналізувала події такого масштабу, формувала власну думку – це робота, якою мають займатися професіонали. Дуже зарозуміла точка зору, звичайно.
– Я ніколи не відокремлював себе від народу, хоча розумів, що дуже відрізняюся від середньостатистичного росіянина просто через те, що народився в Москві, мої батьки мають вищу освіту, вони митці, та сама «гнила інтелігенція». Але мені неприємне таке ставлення, коли ти себе відокремлюєш, воно дуже непродуктивне. Ти дійсно виглядаєш зарозумілим ідіотом. Такий снобізм мені ніколи не був близьким. Я завжди вірив у те, що, як говорив Кропоткін, люди кращі за установи, загалом люди кращі, ніж соціум, в якому вони існують. Але зараз коїться щось дуже страшне. Вбивають людей, причому у кожного з нас є близькі в Україні, кожен бував там хоча б раз. І ось це небажання вдивитись у цю ситуацію трохи глибше, ніж про неї розповідають Соловйов із Симоньян – це мене вбиває. Я пригнічений цим усім. Я не розумію, як далі працювати, для кого працювати. Мені здавалося дуже важливим прорватися до цих людей, які сидять в Однокласниках і дивляться телевізор. Але тепер я навіть не розумію, я демотивований, це начебто марна справа.
– Одна з ваших героїнь каже, що це секта, і потрібно до них ставитись як до сектантів, яких слід депрограмувати.
ЗВІСНО, ЗОМБІ, АЛЕ, З ІНШОГО БОКУ, ВОНИ ЖЕРТВИ
– Можливо, це жорстко звучить, але загалом так і є. Є фігура гуру, месія запрограмував населення, вони живуть у його матриці, і вибратися з цієї матриці дуже складно. Звісно, зомбі, але, з іншого боку, вони є жертвами. Це дуже важливо зрозуміти. Чудова художниця Аліса залишається в Нижньому Тагілі, бо їй важливо показувати, що росіяни – не якісь злостиві орки. Це дуже складно, коли справді із людей роблять орків – це тепер політика держави. Важливо чинити опір цьому, показувати, що ви бачите людей, у них люблячі серця, вони так само страждають від того, що не можуть спілкуватися зі своїми дітьми. Я читаю українські телеграм-канали та бачу повне розлюднення росіян. І їх можна зрозуміти, важко їх у цьому звинувачувати. Але, на мою думку, важливо показати, що ці люди – жертви масованої нещадної пропаганди, яка багато років б’є по них з усіх лайнометів на повну потужність. Напевно, так і працюють тоталітарні секти. Просто уявіть собі секту із масштабом найбільшої країни світу. Витягувати їх треба. Але я не розумію, як це можна зробити. Юрій Дудь для мене був таким кумиром у професії, тому що йому вдалося прорватися до масової аудиторії. «Колиму» подивилося 30 із чимось мільйонів людей – це ж очманіти скільки. І що? Де плоди просвіти?
– Ви сказали, що ці люди не можуть спілкуватись зі своїми дітьми, але ваш фільм розвінчує міф про конфлікт поколінь. Багатьом здається, ніби радянські покоління за Путіна, а молодь проти. А тут ми бачимо, що розкол проходить по інших лініях. Ви вже згадали програміста з Лейпцига. Молода людина, яка живе в Німеччині, його дружина категорично проти Путіна, а він у всьому за. Це покоління тих, хто народився після розпаду СРСР, їх ніяк не звинуватиш у тому, що мізки промиті радянською пропагандою.
МЕНІ НЕЗРОЗУМІЛО, ДЕ ЦЕЙ РОЗКОЛ ПРОХОДИТЬ, У ЯКИЙ МОМЕНТ
– Більше того, там багато цікавих подробиць не влізло. Він, наприклад, підтримував Навального до певного моменту. Мені незрозуміло, де цей розкол проходить, коли. Колись була дуже тупа ідея, що є Росія шансону, а є Росія айфону – це все, вочевидь, не так, все набагато складніше. Зрозуміти, як люди опиняються у тій чи іншій бульбашці не було завданням цього фільму, але це дуже цікаве питання.
– Причому у цій сектантській бульбашці опиняються й інтелектуали.
– У мене друзі-буддисти, вегетаріанці, мир у всьому світі, пахощі якісь палять, і раптом вони зигувати починають, я їх відфрендив звідусіль. Чому, де, звідки це? Як коронавірус: незрозуміло, де ти його підчепиш.
– Днями помер відомий перекладач із китайської мови Ігор Єгоров, переклав зібрання творів Нобелівського лауреата Мо Яня. І перевірте його Фейсбук – які дикі речі він транслював після 24 лютого. Як таке може бути?
– Фантастика. Люди, які мислять, яким відкритий світ, які бачать, як там живуть, як тут живуть… Я не розумію цього.
– Слід віддати належне сміливості ваших героїв із цього табору. Не знаю, чи розуміли вони до кінця, з ким розмовляють, що ви є політемігрантом, що ви дотримуєтеся протилежних поглядів, але вони говорили з вами абсолютно відверто. Зараз навіть дискутувати на цю тему – це вже вчинок, на який не всі здатні наважитися.
МОЖНА БУЛО Б СПРОБУВАТИ ЗАКІНЧИТИ НА ЯКОМУСЬ ПОЗИТИВІ, АЛЕ ЦЕ НЕПРАВДА, НЕМАЄ ЖОДНОГО ПРОСВІТкУ
– А чого їм боятися? Вони озвучують мейнстрімну позицію, яка заохочується державою. Інша річ, що вони називають спецоперацію війною. Цікаво, що й у їхніх головах це, звісно ж, війна. Їхня мужність полягає в тому, що вони розуміють, у якому контексті опиняться, але вони погодилися. Мотивація у всіх своя. Пам’ятайте, там є мама дівчинки з Петербурга, дівчинка страждає, як ми страждаємо, від того, що відбувається, а мама живе в Калінінградській області у військовому місті Балтійську, там, певна річ, відповідний рівень патріотизму. Гарна жінка, якщо не розмовляти з нею про це, просто чудова людина. Вона погодилася зніматися, і про це говорить у фільмі, просто щоб у доньки була можливість висловитися. Вона розуміла, що у нашому фільмі конструкція така, що вона може висловитися, тільки якщо висловиться друга сторона. Це такий вчинок люблячого і змученого материнського серця.
– А з ким було найскладніше мати справу?
– Із чоловіками у сімейних парах. Скажімо прямо, ніхто з них не палав бажанням брати участь. Якось нам вдалося взяти цю фортецю штурмом і натиском, взяли в облогу разом із дружинами, і вони погодилися. Я їм за це вдячний, бо ми зафіксували разом із ними, як це виглядає у парах.
– Психотерапія, начебто вони прийшли на подружню консультацію.
– Такий момент теж був, так. Варто зауважити, що ініціаторами є ті, хто не приймає війни. Їх трясе від усього, що відбувається, а коли вони бачать, що близька людина на боці ворога, тут, звичайно, руйнуються і відносини, і близькість. А у тих все нормально по ідеї, тому в певному сенсі вони здивовані, а що, власне, відбувається: все ж ніби за планом йде.
– Глядач може дійти висновку, що конфлікт між Росією та Україною схожий на конфлікт у сім’ї. Ця ідея в Україні не вітається, спекуляції про братній народ і тим більше Росію як старшого брата здаються там радянською дикістю, якої Україна давно намагається позбутися.
– Я такої метафори не закладав, хоч у нас справді є брат і сестра, сестра живе в Україні, брат у Росії, природно, у них все пішло до чортової матері з початком війни. Якщо українці вирішать образитися, то мені здається, фінал має все це спокутувати, бо в нас каже ця дівчинка з України, що ми вже не брати. Я довго думав, чим закінчувати, бо були історії примирення між родичами, можна було б спробувати закінчити на якомусь позитиві, побачити просвіток. Але мені здалося, що це буде по-єзуїтськи, лицемірно і неправда, бо насправді немає жодного просвітку. Тому я закінчив найжорсткішими словами, які говорить наша героїня із Харкова, про те, що ніяких більше родинних зв’язків бути не може.
– Ми розпочали розмову з питання про історію вашої еміграції. Після цього фільму, після спілкування з його героями, ваші уявлення про те, коли вам вдасться повернутися до Москви і чи взагалі вдасться, якось змінилися?
– Я ще до кінця все це не усвідомив, все це було надто нещодавно.
– Не почуваєтеся повноцінним емігрантом?
Я ГОТОВИЙ ДО ТОГО, ЩО ЕМІГРАЦІЯ МОЖЕ БУТИ НАЗАВЖДИ
– Поки що не відчуваю. Втрата батьківщини – це втрата чогось особистого, близького. Найбільша втрата у моєму житті – смерть батька у 2014 році. Я три місяці не розумів, а потім накрило розуміння, що це назавжди. І це було страшно. Я думаю, що мене теж, мабуть, трохи згодом накриє. Зараз біля метро «Аеропорт», де я жив, встановили фігуру Байдена, по якій будь-хто може вдарити, вона спеціально для биття там встановлена, і ось на фото якась ефектна брюнетка ногою по ньому мочить. Я не розумію, як у цьому існувати. Це, звичайно, дуже допомагає при ностальгії. Я готовий, що це може бути назавжди. Я робив серіал про Березовського, дуже докладно вивчив архіви, бачив, як він із Лондона, аж до суду з Абрамовичем у 2007-му, казав, що ми зараз трішки зберемо сили і скинемо Путіна, бо ж він слабкий. Зараз ще закину кудись гроші, і все, йому кінець: я тебе породив, я тебе й уб’ю. Але скінчилося навпаки. І це дуже повчальна історія.
Джерело: Дмитро Волчек, для Радіо Свобода
