Джерело: Ксенія Кирилова, для Деловой столицы
Поки Кремль намагається м’яко дистанціюватися від білоруського диктатора і переконати Захід у тому, що не збирається вводити війська на його прохання, всередині самої Росії сформувався прошарок щирих прихильників Лукашенка.
На тлі більш ніж тижневого героїчного опору білорусів диктатурі Лукашенка лідери провідних політичних партій Європарламенту нарешті виступили зі спільною заявою, у якій офіційно оголосили про своє невизнання Олександра Лукашенка обраним президентом і вказали, що розглядають його як персону нон грата в Євросоюзі. Тим часом остаточна позиція Москви щодо Батьки досі залишається незрозумілою.
«Наш сучий син»?
Формально Володимир Путін був одним із перших, хто привітав білоруського диктатора з так званою «перемогою» на виборах. Однак, схоже, що на даний момент його підтримка з боку Кремля обмежилася тільки цією формальністю. Складається враження, що Москва сама не може вирішити, чи варто їй заступатися за одіозного лідера, який стрімко втрачає легітимність як у зовнішньому світі, так і в очах власних громадян.
Якщо уважно вивчати заяви російських пропагандистів і навколовладних політологів, складається враження, що Росія розглядає як мінімум кілька варіантів дій. Це може бути як збройне вторгнення (притому необов’язково на боці Лукашенка, але і в рамках «цхінвальського сценарію», тобто введення «миротворців» під приводом захисту людей і припинення кровопролиття), так і спроби «посередництва» при мирному врегулюванні конфлікту білоруського суспільства з владою (як в поєднанні зі стриманою підтримкою Лукашенка, так і без такої).
Відразу після виборів у російському інформаційному просторі почала переважати точка зору, що Лукашенко – це «наш сучий син», і є «меншим злом» порівняно з «кольоровими революціями» і ризиком втратити Білорусь з орбіти російського впливу. При цьому втрата Батькою легітимності розглядалася як ефективний важіль впливу на нього. Найкраще зазначений підхід був сформульований журналістами навколокремлівської газети «Взгляд».
«Якщо Захід колективно не визнає, то вся багаторічна стратегія Лукашенка щодо нормалізації відносин із трансатлантичними державами задля балансу російському впливу опиниться під загрозою колапсу. До того ж сам Лукашенко після виборів вже не буде Батькою для значної частини населення країни. З цього випливає, що його можливості з протидії російському тиску будуть обмежені – і тоді, тільки тоді він повинен буде відповісти за те, що зробив і наговорив», – відверто розповідають автори.
Сам Лукашенко, зі свого боку, всіляко підтримував цю точку зору, намагаючись довести свою життєву важливість для Кремля.
«Я хочу сказати, що захист сьогодні Білорусі – це не менше, ніж захист всього нашого простору, Союзної держави, і приклад іншим. Якщо білоруси не витримають, покотиться ця хвиля туди. Тому за нас так вчепилися», – намагався він запевнити східного сусіда.
На користь цієї позиції говорило і органічне неприйняття російською правлячою верхівкою будь-яких форм протесту проти влади, що змушувало їх як мінімум несвідомо співчувати брутальним способам зачистки мітингувальників і виправдовувати звірячі побиття і катування. Більш того, деякі пропагандисти не приховують – білоруські силовики дійсно чинили немислимі злочини і знущання над власним народом, однак це було, на їхню думку, абсолютно правильним рішенням.
«Лукашенко домігся того, що вся ця поліцейщина не перейде на бік протестувальників після всього того, що вони накоїли. Відповідно, не відбудеться революція. Це ж найстрашніше – що вони об’єднаються, а в результаті цих дій вони ніколи не об’єднаються. Це дуже хитрий хід, я б навіть сказала, мудрий», – розмірковувала в ефірі центрального російського каналу одіозна ведуча Ольга Скабєєва, очевидно, потай сподіваючись на подібну ж «мудрість» російської влади. Їй вторила і головна редакторка RT Маргарита Симоньян, яка відзначає, що тепер, коли силовикам «дали карт-бланш мочити все, що рухається, і вони із задоволенням це роблять», вони ніколи не перейдуть на бік протесту.
Кремлівські метання
Однак, незважаючи на патологічний страх російських еліт перед будь-якими революціями, схоже, що лукашенківський шантаж і запізнілі загравання з Кремлем не переконали російське керівництво у необхідності його підтримки. Можна виділити два головних аргументи, які змушують Москву схилятися до «зливу» диктатора, який вже завдав чимало клопоту.
По-перше, Кремль вустами численних афілійованих спікерів дає зрозуміти, що головною умовою підтримки Лукашенка є фактичне приєднання Білорусі до Росії під виглядом «глибокої інтеграції» в рамках Союзної держави. Однак багаторічний досвід взаємодії з Батькою показує, що білоруський диктатор навіть в ослабленому стані і на піку погіршення відносин із Заходом не піддається на вмовляння Москви і не бажає розділяти повноту влади ні з ким, включно з Володимиром Путіним. Простіше кажучи, Кремль вже не довіряє Лукашенку.
По-друге, схоже, що цього разу Москва не поспішає повторювати свою помилку минулих років, роблячи ставку на непопулярного лідера і тим самим переймаючи на себе спрямований проти цього лідера громадський негатив. Саме така ситуація склалася в 2013-2014 рр., коли Кремль підтримав Віктора Януковича в Україні. Схожі наслідки виникли і в 2016 р, коли Росія не тільки втручалася в американські вибори на боці Дональда Трампа, а й відкрито раділа його перемозі, публічно відзначаючи її розпиванням шампанського в Держдумі. В результаті усе неприйняття чинного президента США демократами і частиною республіканців обернулося проти Росії, вилившись у нові санкції, закриття двох консульств, численні розслідування каналів російського впливу і збільшення американської допомоги Україні.
У цьому ж випадку, як справедливо зазначають експерти мінського Центру стратегічних і зовнішньополітичних досліджень, Москві невигідне перетворення антилукашенківського протесту на антиросійський, і тому Росія на поточний момент намагається дистанціюватися від Батьки, що став занадто токсичним як в очах світової спільноти, так і власного народу. На цьому тлі досить показовими є спроби російських політтехнологів представити масове невдоволення білорусів як «проросійський, а не антиросійський протест».
Що стосується російської пропаганди останніх днів, важливо зазначити, що топовий пропагандист Володимир Соловйов продовжує жорстко критикувати Лукашенка, пригадуючи усі його «антиросійські витівки», а вже згадана Маргарита Симоньян, яка ще недавно захоплювалися «мудрою» тактикою державного терору, репостнула у своєму телеграм-каналі пост журналіста кремлівського пулу Дмитра Смирнова, в якому той наводить нібито лист «проросійського білоруса» про те, що Лукашенко роками діє як ворог «русского мира», і що навіть білоруські націоналісти мріють про російське вторгнення.
Тим часом голова ради директорів і основний акціонер «Уралхіма» Дмитро Мазепин від імені російсько-білоруської ділової ради вже закликав створити Комітет порятунку Білорусі і закликав Лукашенка до переговорів з опозицією. Одним словом, складається враження, що, як ще до виборів передбачали експерти білоруського Центру політичної кон’юнктури, Лукашенко перестав бути незамінним для Росії. Аналітик Центру Олег Ігнатов припускає, що Москва навіть може вступити в переговори із Заходом, щоб узгоджено провести процедуру відсторонення Лукашенка від влади на кшталт того, як у 2019 р відбувалося відсторонення від важелів політичного впливу молдавського олігарха Володимира Плахотнюка. Можливості подібних переговорів не виключає і Центр стратегічних і зовнішньополітичних досліджень.
Несподівані союзники
Тим часом, поки Кремль намагається м’яко дистанціюватися від білоруського диктатора і переконати Захід у тому, що не збирається вводити війська на його прохання, всередині самої Росії сформувався прошарок щирих прихильників Лукашенка. Ключ до цього явища лежить в уже описаному раніше феномені, коли на тлі падіння рейтингу Путіна всередині Росії, зниження рівня життя і зростання недовіри до влади, пропагандистські конструкції Кремля почали повертатися проти нього. Простіше кажучи, багато представників так званого «глибинного народу» продовжують вірити у конспірологічні теорії щодо «ворожого Заходу», які насаджуються пропагандою, «змову глобалістів» та «Світового уряду, який прагне знищити російську ідентичність», однак на цьому тлі починають сприймати російські еліти як «занадто прозахідні» і «недостатньо патріотичні».
Спочатку це проявилося у зростанні популярності образу Йосипа Сталіна як одного з символів, які не стільки підтримують Володимира Путіна, скільки протиставляються йому. Наступним ударом по Кремлю стала коронакриза, коли з’ясувалося, що третина росіян не вірить у реальність епідемії. Причини цього значною мірою пов’язані з великою кількістю поширюваних пропагандою конспірологічних теорій (в тому числі явно розрахованих на західну аудиторію) про «змову глобалістів і створення фейкової пандемії».
Відповідно, російські можновладці, змушені, як і інші уряди, вдаватися до карантину і подальшої вакцинації, почали сприйматися в очах багатьох обивателів як «агенти Заходу».
Схожа ситуація склалася і навколо Лукашенка. Багаторічна пропаганда, що вселяє росіянам патологічний страх перед «кольоровими революціями», збіглася з кризою довіри до власної влади і зростанням популярності радикальних ідеологів, на зразок болгарського конспіролога Пламена Паскова. У своїх відео Пасков співає оди Лукашенкові, таврує «організований Заходом білоруський майдан», і з жалем відзначає, що «російська верхівка сприяє» цьому «майдану».
Як результат шанувальники подібних конспірологів готові стати на бік Лукашенка всупереч інтересам власних можновладців, і люблять білоруського диктатора набагато більше, ніж його люблять на батьківщині. Однак на практиці допомогти своєму улюбленцю, на щастя для багатьох, ці люди вже не зможуть.
Джерело: Ксенія Кирилова, для Деловой столицы
