Джерело: Костянтин Подоляк, спеціально для Крым.Реалии
Початок червня в Криму цьогоріч відзначився особливо активною організацією усіляких свят та нібито «дискусій». Їхні учасники, кажучи прямо, часом не знали, на який захід бігти. Тут і День народження Пушкіна, і форуми «про користь російської мови», і День Росії, і «Велике російське слово», і Лівадійський клуб на тему «Рускій мір на зламі», і багато інших. Навіщо така насиченість російської пропаганди на такому маленькому п’ятачку?
Все просто: рускій мір, не здобувши легкої перемоги у війні проти України, показавши свою, як стверджують українські вчені та політики, фашистську сутність, тепер почав зазнавати поразок в ідеології та пропаганді. Зруйновані міста, сотні тисяч убитих мирних людей, величезна економічна та екологічна шкода на території України, і, нарешті, підрив греблі Каховської ГЕС, що створив планетарну гуманітарну катастрофу, навіть у фанатів «руского міра» не викликає ані любові, ані довіри. Тому опір остогидлим російським міфам, що поширився по всьому світу, російські ідеологи називають «русофобією» та силяться «осмислити» і «пояснити». До дискусії з цієї теми приєдналися відомі пропагандисти російської ідеї – керівник Інституту країн СНД Костянтин Затулін, вже російський професор Дмитро Табачник (ексміністр освіти України – ред.), представник російської адміністрації Криму при президентові Російської Федерації Георгій Мурадов, соціолог Євген Копатько, кінорежисер Нікіта Міхалков, випускники українського Таврійського національного університету, які зробили кар’єру «вчених» і нині є «доцентами» Андрій Нікіфоров, Олександр Мащенко, Сергій Кисельов та інші, зокрема й представники «нових російських територій».
Перед початком пленарного засідання учасники та гості Лівадійського клубу ознайомилися з виставками «Російська Таврида: територія, влада, суспільство» та «До ґудзика російського солдата». Як не дивно, але всі матеріали виставок, особливо останньої (виставка «…До ґудзика російського солдата» сформована ще 2021 року музеями півострова та присвячена походу на Крим під командуванням Василя Долгорукова – авт.) суперечили змісту самої конференції.
Її учасники затято товкмачили про історичну приналежність Криму Росії, про розквіт Криму під владою Росії, а зі змісту виставки та її назви, взятої з відомого вірша Максиміліана Волошина «До ґудзика російського солдата» випливало, що все навпаки.
Але російські пропагандисти забули про «римські бляхи» та «еллінські монети» й запам’ятали лише «ґудзик російського солдата», а твердження поета про те, що «Здесь, в этих складках моря и земли, / Людских культур не просыхала плесень – /Простор столетий был для жизни тесен, / Покамест мы – Россия – не пришли…». («Тут, у цих складках моря і землі, / Людських культур не просихала плісень – /Простір століть був для життя затісний, / Аж поки ми – Росія – не прийшли…» – укр.)
ВЕСЬ ДАВНІЙ ЖАХ ПІДНЯЛИ іЗ глибин.
Ці слова поета сприймаються як попередження про повторення: «За полтораста лет – с Екатерины – / Мы вытоптали мусульманский рай, / Свели леса, размыкали руины, / Расхитили и разорили край…». («За півтораста років – з Катерини – / Ми витоптали мусульманський рай, / Звели ліси, розмикали руїни, / Розкрали й розорили край…» – укр.).
А слова «Опять вином и кровью напились / В недавние трагические годы. / Усобица и голод и война, / Крестя мечом и пламенем народы, / Весь древний Ужас подняли со дна…» («Знову вином та кров’ю напилися / У нещодавні трагічні роки. / Усобиця і голод і війна, / Хрестили мечем і полум’ям народи, / Прадавній Жах був підійнятий із дна…» – укр.) звучать як опис анексії 2014 року.
Учасники «Великого російського слова» розуміли, що хоч як би вони не теоретизували, але «”рускій мір” вже переломився», що й винесли в тему Лівадійського клубу. На ньому Георгій Мурадов визнав, що «ніколи ще Рускій мір не був у такій скрутній ситуації». А Костянтин Затулін змушений був виправдовуватись за його необережні слова про те, що Україна все одно залишиться. Він тільки додав, що він цього не бажає, і тому, на його думку, його й критикувати нема за що, мовляв, він реаліст.
Виступ спікера російського парламенту Криму Володимира Константинова був програмною промовою. Насамперед він розповів, як сучасне російське керівництво уявляє собі кордони Росії. «Росія має повернути свої позиції в Причорномор’ї у масштабах своєї присутності в цьому регіоні наприкінці XVIII – на початку XIX ст… Російським тоді, у 1783 році, став не лише наш півострів, а й вся територія Кримського ханства – значна частина Північного Причорномор’я… Росія протягом наступних років забезпечила контроль за всім північним берегом Чорного моря: від гирла Дунаю до Кавказу. Саме в таких межах Рускій мір взявся за освоєння нового для себе простору … Він стрімко перетворювався на Новоросію … »
КРИМСЬКЕ ХАНСТВО БУЛО АНЕКСОВАНО
Отже, Константинов визнає, що Кримське ханство було анексовано, а те, що він називає Новоросією, далеко не завжди було російським. «Дуже швидко тут виросла мережа міст…» каже він, хоча Максиміліан Волошин називав цей процес «Витоптали мусульманський рай…».
І головне невдоволення нинішнього часу полягає в тому, що «Російській Федерації, станом на 1991 рік, дістався незначний та слабко обладнаний вихід до Чорного моря…». Фактично це неправда, оскільки Росія, як і за СРСР, володіла Чорноморським флотом у Криму, тобто у Феодосії, Севастополі, Євпаторії та інших базах.
Проте висновок спікера цього не враховує: «Нам необхідно відновити зовнішній контур безпеки вздовж наших західних кордонів… Таким, безперечно, є повоєнні кордони СРСР… Вони не просто були значно винесені на захід та південь порівняно із сучасними російськими. СРСР практично по всьому периметру своїх державних кордонів був оточений зовнішнім контуром із союзних держав. На заході – членами Організації Варшавського Договору, на сході – союзними Монголією та Північною Кореєю. Уздовж лінії протистояння ОВД з найбільш вірогідним противником пролягала мережа нейтральних держав, що не приєдналися, таких, як Австрія, Югославія, ті ж Швеція і Фінляндія, які сьогодні прямують у НАТО. Під час розпаду СРСР ми втратили зовнішній контур безпеки. Разом із зовнішнім контуром впав і внутрішній, який формували союзні республіки. В результаті російські кордони на початку XXI століття відкотилися до рубежів початку XVII … Одним словом, в ідеалі нам слід прагнути до відновлення втрачених позицій – до виходу на західні кордони СРСР і створення навколо них зовнішнього контуру безпеки … Але це, без сумніву, завдання на тривалий історичний термін… В ідеалі між нами та Європою не повинно залишитись жодних україн, ні великих, ні маленьких. Це довгострокове завдання, але саме до нього слід прагнути…».
Тобто Константинов визнає, що і Варшавський договір, і СРСР створювалися на користь однієї Росії, і аж ніяк не на користь республік, а тим більше країн Варшавського договору, на які, до речі, СРСР здійснював збройні напади. Наприклад, на Угорщину та на Чехословаччину. Дивовижно, що Варшавський договір окупував країни… Варшавського договору. Константинов при цьому посилає меседж усій Європі: незважаючи на можливу поразку у війні проти України, з неминучістю якої в Росії вже майже погодилися, Москва ніколи не зупиниться. Вона прагнутиме реваншу і претендуватиме на землі європейських держав навіть через роки.
Щодо кордону з Україною, то Константинов вважає, що «… будь-яка Україна – потенційно ворожа Росії, і може бути використана проти неї нашими геополітичними супротивниками. Програма-мінімум на сьогодні очевидна: звільнення всієї території нових російських регіонів та їхнє включення до складу Російської Федерації повністю у колишніх адміністративних кордонах. Але для мене очевидно, що збереження у складі України Чорноморського узбережжя, таких міст як Одеса, Харків, Дніпропетровськ (російське місто Катеринослав) неможливе. Це не дозволить досягти цілей, поставлених перед СВО нашим президентом… Вкрай важливо було б винести південно-західний рубіж Росії на лінію Київ – Одеса. На захід від неї не залишиться ані великих індустріальних центрів, ані резервуарів природних ресурсів, ні навіть значного демографічного потенціалу. Якщо там і сформується якась постСВОшна Україна, загроза з її боку Російській державі буде суттєво ослаблена. Звісно, плацдармом для різного штибу русофобських сил може стати (і обов’язково стане) і така Україна. Але не виключено, певний час доведеться з нею сусідити. А тому ми маємо отримати надійні гарантії її демілітаризації, вільного розвитку в її межах російської мови та російської культури, канонічного православ’я, поваги місцевої влади до наших цивілізаційних святинь. Одним словом, слід повернути всю територію колишньої України до лона Руского міра або підготувати політичні умови для такого повернення…».
Імперські апетити Москви – а Константинов на цьому етапі, безсумнівно, висловлює саме їх – простягаються не лише до повернення всього імперського минулого і СРСР, і Російської імперії, якого вона набула у постійних війнах, а навіть перевершують їх. Заради цього Москва готова воювати і сьогодні, що й робить в Україні.
Безперечно, Володимир Константинов бачить хронічне відставання Росії від рівня життя і здобутків у європейських країнах та США. Але він слідом за Миколою Данилевським називає «європейництво» задавненою хворобою росіян. Він вважає, що Росія багато разів рятувала Європу. Він каже: «Лише після того, як російські переможні полки увійшли до Парижа, для неї відкрився шлях до побудови вільного ринку та національних держав. Через півтора століття, знову загравшись у суспільно-політичні експерименти з фашизмом і націонал-соціалізмом, Європа аплодувала Червоній Армії, яка позбавила її перспективи опинитися в печах і газових камерах…».
Перемогу над наполеонівською Францією він присвоює росіянам, хоча у битві за Париж, основній військовій кампанії 1814 року, брали участь війська Пруссії, Австрії, Англії, Швеції. Перемога ця була пірровою, тому що в боях за місто загинуло понад вісім тисяч солдатів, а з них понад шість тисяч були з російської армії. Та й Наполеон зрікся престолу не відразу, і не через страх перед росіянами, а на вимогу своїх маршалів. Так само Росія воює і сьогодні. Ба більше, і в Європі 40-х років, як відомо, Червону Армію не завжди зустрічали оплесками, оскільки східноєвропейські країни замість гітлерівської тиранії отримали тиранію сталінську. Радянський ГУЛАГ був взірцем концентраційних таборів. У ньому побувало багато представників Східної Європи. Сьогодні багато країн не аплодують, а будують музеї окупації та зносять пам’ятники російським воєначальникам.
Але Константинов досі чекає подяки від Європи: «Звісно, ніякої подяки за ці порятунки ми не дочекаємося. Наші благодіяння не виліковують їх від русофобії. Навпаки, вони цю русофобію підживлюють…».
Константинов водночас «не має жодних сумнівів, що, знову опинившись у черговій безвиході, Європа, ніби нічого й не сталося, знову благатиме нас про порятунок. І не виключено, що ми знову її врятуємо, аби іще раз переконатися у її невдячності…». Так розуміти історичний процес може лише російський будівельник Володимир Константинов.
Він робить дивний висновок із нинішнього стану відсталої Росії та цивілізованої Європи. Він вважає, що «сьогодні Європа не може нам дати НІ-ЧО-ГО (так в оригіналі – авт.)». Водночас очевидним є відставання російської зброї від усіх західних зразків, у зв’язку з чим російський президент, як відомо, дав вказівку своєму ВПК «вивчати ці арсенали», «якісно наростити» можливості Росії і вдосконалювати своє озброєння, «виходячи з досвіду, що отримується», і «робити це водночас необхідно максимально швидко і ефективно». При цьому Костянтин вважає, що «Вперше за останні 300 років склалася ситуація, коли Захід нам нічим не цікавий. Адже міф про західну перевагу продовжує впливати на суспільну свідомість та на політичну орієнтацію еліт. Але корінний перелом у наших відносинах із Заходом уже настав…». Виходить, що й Путіна зачепив «міф про Західну перевагу»?
Щодо України Володимир Константинов виступає таким собі маленьким Наполеончиком, який чомусь думає, що він може вирішувати долю України і що саме він це робитиме. Прагнення українського народу до створення своєї держави він називає «українською хворобою». Він вигадав нову теорію про Україну, в якій по-своєму інтерпретує вчення Володимира Леніна про право націй на самовизначення.
Коріння її «бачиться в наслідках українізації – процесу, запущеного в ранньому СРСР рівно 100 років тому. У квітні 1923 року на XII з’їзді РКП(б) було взято курс на коренізацію національних околиць. Найбільш відверто про принципи нової національної політики більшовиків висловився на з’їзді один із їхніх лідерів та визнаних ідеологів – Микола Бухарін. На його думку, російський народ «має купити собі довіру раніше пригнічених націй». Навіщо: «Побути у нижчому становищі порівняно з іншими націями».
Ба більше, Константинов доповнює Леніна своєю теорією про те, що «рівно сто років тому в Радянському Союзі було запущено процес формування етнократій». Водночас він не згадує російський шовінізм, про який говорив Ленін, і не вважає, що в умовах російського шовінізму першою сформувалася етнократія саме російська, яка паразитувала на всіх інших націях. І Ленін, як і говорив Бухарін, хотів просто тимчасово знизити це паразування російської етнократії для того, щоб національні республіки пішли у ріст, і коли це сталося, більшовики припинили коренізацію і розстріляли всю національну інтелігенцію у всіх республіках. Константинов приписує республікам «паразитування на тілі російського народу», хоча насправді вже арифметично доведено, що Росія здебільшого жила за рахунок республік.
ЗА ЩО ВОНИ НАС ТАК НЕНАВИДЯТЬ?
Якщо аналізувати не лише сферу економки, а вийти за її межі, ми побачимо і репресії, і війни, і насильницьку русифікацію. Це і є відповідь на запитання Константинова: «За що вони нас так ненавидять? Чому почали цуратися всього російського?». Ось і виходить, що Росія разом із Європою взяла Париж, але Франція після цього пішла шляхом «побудови вільного ринку та національних держав», а Росія цього не зробила, і досі не дає можливості зробити це своїм «національним околицям». Не дарма Росію прозвали «в’язницею народів».
Константинов вважає, що «всі ці нації виросли з XII з’їзду РКП(б) – з упевненістю, що Росія їм завжди щось винна». Хоча навіть карта, принесена Путіну Зорькіним, свідчить про те, що був час, коли Україна вже існувала, а Росії ще не було. Така сама історія і з іншими народами колишнього СРСР, наприклад, казахами, азербайджанцями, балтійцями, грузинами, вірменами, які багато в чому старші за Росію, а не виросли з якогось там партійного з’їзду.
Константинов вважає, що «всі ці етнократії спочатку були заражені русофобією. Українська відрізнялася від решти лише тим, що формувалася виключно на російському етнічному субстраті. Тобто віддані їй «у перековку» росіяни виховувалися у запереченні власної ідентичності, своєї історії та культури…» Хоча насправді все було навпаки.
УКРАЇНЦІ ПРАЦЕЮ І РОЗУМОМ СТВОРЮВАЛИ РОСІянам ЇХНЮ ІМПЕРІЮ
Не росіян віддавали «на перековку» в Україні, а українці своєю працею та розумом створювали росіянам їхню імперію, майже завжди заперечуючи свою ідентичність. Прикладів маса – це й ідеолог реформ Петра І Феофан Прокопович, і дипломат Андрій Разумовський, і «орговик» Олександр Безбородко, реформатор освіти Петро Завадовський, міністр Віктор Кочубей, знаменитий воєначальник Іван Паскевич. Росію створювали українські поети, письменники, драматурги, економісти, полководці, освітяни, лікарі, інженери. Навіть російський космос існував за рахунок українців та України. Втім, для перелічування усіх українців на російській службі навіть книги замало. А Константинов при цьому опускається до неприпустимих принижень: «Там із відвертої людської мразоти ліпилися «свідомі українці», які потім, як тифозні воші, розповзалися по всьому тілу Малоросії». Схоже, будівельника Константинова, який звик мати справу із камінням та бетоном, ніхто й ніде не вчив етиці стосунків між культурними людьми.
І всі ці історичні міфи та безпідставні фантазії вигадані для того, щоб наукоподібно заперечувати за українцями найважливіше право всіх народів на створення своєї держави. Коли Константинов запитує «Що нам робити з Україною?» він усе підлаштовує під один висновок: «України як держави не існує». Він ображає українських політиків і лається на адресу української влади. Тому, на його думку, Україну необхідно окупувати, усі території забрати до Росії, українців знищити як нинішніх і потенційних нацистів, русофобів. На щастя українців, це питання вирішуватиме вже не Константинов.
Джерело: Костянтин Подоляк, спеціально для Крым.Реалии
