Джерело: Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки
В інформаційній боротьбі України велику роль відіграють волонтерські проєкти та самоорганізація, що, мабуть, закономірно для молодої демократії.
Як працює державно-громадське партнерство? Що слід враховувати у відстоюванні українських інтересів на дипломатичній арені, взаємодії з журналістами та громадськістю інших країн? Як і надалі нарощувати м’яку силу України?
Ми попросили поділитися своїм досвідом і розповісти про власні ініціативи після ї 24-го лютого трьох громадських активістів: Ганну Гопко, координаторку Міжнародного центру з української перемоги, Андрія Шевченка, співзасновника медіацентру «Україна» , та Растіслава Ріго, координатора роботи зі ЗМІ у Словаччині.
Усі експерти зійшлися на тому, що треба доносити інформацію до громадськості важливих для України країн світу. Вагому роль у цьому сьогодні відіграють соціальні мережі. Потрібно шукати та розказувати світу людські історії. Також усі створили свої бази даних для роботи з журналістами.
Коментарі Ганни Гопко та Андрія Шевченка читайте в попередніх публікаціях, натомість сьогодні даємо слово Ростиславу Ріго, громадянину Словаччини, фахівцю з комунікацій.
З початком війни я повернувся з України на свою батьківщину – Словаччину. Я почав розгортати допомогу в інформаційній роботі, співпрацюючи з аналітичним центром з України, щоб організувати надходження інформації в Словаччину, а також, частково, в Чехію. Я сконтактувався з колегами, які працюють в словацьких ЗМІ. Спочатку ми просто підключали український телемарафон на деякі словацькі та чеські сайти.
Зараз ми знаходимо вагомих та важливих українських спікерів і організовуємо їх виступити в медіа. Наприклад, на телеканалі TA3, інформаційно-аналітичному телеканалі Словаччини, який є аналогом BBC. Або на здебільше розмовній радіостанції «Експрес» тощо. І я допомагаю ЗМІ більш детально висвітлювати російсько-українську війну.
Добре, коли такі та міжнародні агенції чи мовники, як Reuters, France-Presse чи BBC – висвітлюють війну та дають всім бажаючим інформацію. Але проблема в тому, що якщо канали беруть в ефір лише те, що дають міжнародні агенції, а так робить десь 80% комерційних медіаструктур, то тоді для глядача за певний час з дуже жахливих і тривожних картинок все перетворюється на білий шум.
У перший день, коли людина бачить розстріляні і розбомблені міста – спочатку це лякає, адже у вас є емпатія. Але щодня ті самі картинки йдуть по всім каналам, той самий танк чи зруйнований будинок ви бачите тричі на різних каналах. Виникає, ефект «банерної сліпоти» – якщо щось багато разів повторюється – на це вже не звертають увагу. Європейці вже давно втомилися від війни. Я навіть був здивований, що вони не втомилися на 7-ий день, а втомилися лише, умовно, на 30-ий.
Ми намагаємося шукати і давати аудиторії нестандартний контент, щоб розвіяти білий шум. Наприклад, ми запросили на телеканал TA3 Сергія Притулу, щоб він розказав, що він робить, про його фонд в окремому інтерв’ю. І це був зовсім інший контент, ніж той, що дають комерційні медіа структури, які передають контент міжнародних агенцій. Пан Притула спілкувався з ведучим, це інтерв’ю окремо анонсувалося.
Ми намагаємося залучити вагомих і відомих українців до медіа, щоб зробити контент різноманітним, у більших вимірах ніж стандартна картинка. І тоді глядач знову «у грі» , його цікавить тема України. Ми вже запрошували військових експертів, Дмитра Кулебу, українця, який розказував свій досвід втечі з окупації, плануємо запросити Святослава Вакарчука.
Коли немає часу на картинки – мають бути вагомі спікери. До речі, ефіри з інтерв’ю зі спікерами з України це ще і підтримка емоційного зв’язку з українцями, які зараз виїхали. Наприклад, лише в Словаччині живуть 300 тис. громадян України.
Великий відсоток словаків поділяють європейські цінності і є чемними людьми – вони співчувають і допомагають, залучають час, кошти, зусилля для цього. Але існує частина людей, які були заражені російською пропагандою, можна сказати, що це ватні словаки. Вони не хочуть розуміти правду і повторюють наратив, який створює Москва. Вони кажуть, що це не є їхня війна, що це є проксі війна США з Росією, що Росія не винна. Кажуть, що навіть якщо це і так, те, що Росія напала на Україну – це було спровоковано американцями. А себе вони вважають жертвою, бо їх, мовляв, використовують для того, щоб розправитися з Росією. І вся словацька влада для них – це лише слуги та маріонетки США. Це є довгостроковий наратив, який активно просувається вже 3-4 років. Таких словаків десь 15-20%.
Зараз на фоні економічного спаду приїхало багато українських переселенців. Уряд та ЄС починають програму дотації цим переселенцям. І деякі словаки починають говорити, бачите, на українців відразу виділяють гроші, а ми бідні тут працювали десятки років, а нам не можуть підняти пенсію.
Виникають неправдиві наративи, мовляв, черги на кордонах на виїзді зі Словаччини в Україну це тому, що українці приїхали отримали допомогу та купили собі машину без мита. І цей наратив вже присутній в соціальних мережах. Хоча насправді ситуація інша – багато переселенців за свої гроші виймають житло, купують в магазинах, навіть, якщо викупляють машини, таким чином вкладаються в місцеву економіку. Це все треба комунікувати.
Польща та Словаччина – важливі країни, адже мають з Україною кордон та складають центральноєвропейський простір. Влада цих країн активно лобіює євроінтеграцію України. Якщо ця позиція не буде підтримана народом – може прийти зміна влади, та можливо, втрата потужного друга України.
На початку війни в Україні був потужний рух «ми всі разом» , коли не важливо з якого ти регіону, якою мовою говориш, і давайте не сваритися. Давайте будемо єдиною нацією. Хотілося б щоб таке саме було і закордоном.
Україна показала вміння самоорганізовуватися. Так само мають самоорганізовуватися спільноти тих, хто виїхав за кордон, щоб бути силою, яка здатна чистити свої лави та здійснювати самоконтроль за громадою – щоб вказувати на тих, хто не поводиться чемно за кордоном, і виправляти помилки. Це є самоконтроль і очищення. А якщо хтось не хоче виправитися – тоді громада має від них дистанціюватися і засудити. Ми є українці, а вони, не з нашої громади.
Іноземці не розуміють Україну, вона була дуже погано представлена. Окреме завдання – висвітлювання не тільки війни, а й самої України. Чим вона є, чим вона приваблива, до чого вона здатна? Навіть словаки, які є сусідами України, насправді не розуміють, що є Україна, чим вона багата, в чому вона може бути партнером. Потрібні позитивні факти та історії про неї.
І звідки виникає ще один меседж. А як Україна може допомогти, наприклад, Словаччині? Не лише те, як Словаччина віддасть Україні С300, літаки, фінансову допомогу. Це лише святі нічого не хочуть для себе. Люди, підсвідомо очікують, що наприкінці історії за їх допомогу щось буде позитивне і для них. А що буде від того, що Україна виграє? Що насправді цей середньоєвропейський економічний і політичний простір, який буде включати і оновлену Україну, дасть словакам? Навіщо їм допомагати?
Треба зрозуміти, що наратив «ми стримуємо Путіна, щоб війна не дійшла до вас» – не може працювати сам по собі. Є ті, хто боїться Путіна, але з часом страх поступово відходить. А для тих, хто не боїться Путіна, аргумент про «щит Європи» не працює. Що ви мені можете дати? Економічно корисна складова є дуже важливою. Наприклад, як варіант, українці – це кваліфікована робоча сила, адже, на початок війни у Словаччині не вистачало робочої сили на 50 тис. місць. Українці працьовиті, фахові – і це може допомогти зробити внесок в економіку. Співпраця Словаччини з потужним аграрним сектором України. Українські IT відомі в світі своєю креативністю. І разом може бути створено сильний середньоєвропейський простір.
Багато заробітчан виїжджали в Європу, і це були здебільшого люди з сіл. Тому є стереотипне бачення українців – це бідний народ, роботяги, які просто «працюють з цеглою» . Тому якщо просто сказати, що Україна – це потужний IT-кластер, перша реакція буде: «хто? українці? та ти жартуєш». Потрібні сильні наративи та комунікаційні кампанії, які будуть здатні рвати ці шаблони.
Як прості європейці сприймають війну в Україні? Люди знають, що там йде руйнація, і це погано. Можна порівняти з тим, як ми раніше сприймали інформацію про знищення Алеппо. Є велике багатомільйонне місто, але воно зараз зруйноване. Ми не знаємо, як воно виглядало, тому не дуже багато європейців переймалися тим, що там війна. Коли людина бачить розбомблений Харків чи Маріуполь, підсвідома думка така, це виглядає жахливо, але там війна, мабуть, вже давно, можливо вони завжди так жили. Україна – незнайома країна, тому багатьох кадри руйнування лишають холодними. Ось в чому є проблема. Картинок про руйнування – багато, але красивих картинок минулого, в порівнянні було-стало – їх нема, це питання, яке треба вирішувати. Коли є людські історії, асоціації – ви починаєте ідентифікувати себе з тими людьми, з їхніми життєвими історіями, тоді ви розумієте більше і готові більш робити.
Серед іншого, я б порадив підсилити роботу в соціальних мережах. Я не бачив, що є групи, наприклад, словацькою мовою, які висвітлюють події в Україні. Можна працювати з місцевими популярними блогерами, які можуть повільно, але впевнено знайомити з Україною людей неформально.
Джерело: Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки
Спілкувався Денис Самигін.
