Вісім років тому, 18 березня 2014 року, Росія незаконно анексувала Крим, що належить Україні. Шрами анексії на тілі України досі не загоїлися, і у багатьох українців безжалісна війна, розв’язана російським керівництвом проти їхньої країни, пробуджує болючі спогади про захоплення Криму.
Життя Олександри Дворецької багато в чому є відображенням трагедії, яка спіткала Україну за останнє десятиліття.
31-річна Олександра втекла з рідного їй Криму вісім років тому, коли Росія вторглася і незаконно анексувала Чорноморський півострів, що належить Україні. Раніше вона була продемократичною активісткою, допомагала організовувати громадські акції протесту проти російської окупації Криму. Ось уже вісім років вона не може повернутись додому, побоюючись за свою безпеку.
«Я СУМУЮ ЗА ВСІМ, ЩО БУЛО В КРИМУ, – ГОВОРИТЬ ОЛЕКСАНДРА, ВТИРАЮЧИ СЛЬОЗИ. – Я ЗАВЖДИ ДУМАЛА, ЩО ВСЕ СВОЄ ЖИТТЯ ПРОЖИВУ В КРИМУ; Я НЕ ДУМАЛА, ЩО МЕНІ КОЛИСЬ ДОВЕДЕТЬСЯ ЖИТИ В ІНШОМУ МІСЦІ»
Чоловік Олександри родом із Луганська, одного з міст на сході України, що знаходяться під окупацією проросійських та підтримуваних Москвою сепаратистів із 2014 року.
Подружжя змогло налагодити своє життя у Києві, далеко від рідних регіонів.
Але 24 лютого президент Росії Володимир Путін розгорнув повномасштабну війну проти України. Гинуть тисячі людей, руйнування по всій країні, понад три мільйони українців – половина з них діти – були змушені залишити свої домівки.
Олександрі довелося стати біженкою вдруге.
«Ніколи не думала, що ця ситуація повториться, що мені знову доведеться зібрати свої речі й залишити свій дім», – каже вона.
Разом зі своєю матір’ю та шестирічним сином жінка знайшла притулок у Німеччині. Її чоловік залишився у Києві, щоб боротися із російськими військами.
Небезпечна політична діяльність
Олександра стала політично активною ще під час проєвропейських протестів на Майдані взимку 2013-2014 років. Спочатку вона виступала співорганізатором кримського руху Майдану, а потім, у січні 2014 року, приєдналася до основного протестного руху в Києві.
Коли у лютому 2014 року російські війська увійшли до Криму, вона повернулася до Сімферополя, щоб допомогти в організації вуличних протестів проти окупації.
Проте через кілька тижнів двох її колег-активістів затримали. Вона повідомила про це журналістам, але ситуація стрімко погіршувалась.
До Олександри та журналістів приходили озброєні люди, погрожували і вимагали стерти зняті відео та фотографії. А у відділенні поліції, де раніше утримувалися її друзі-активісти, їй повідомили, що цих людей передали російським військам.
Олександра зрозуміла, що настав час залишити Крим. Вона попрямувала просто на вокзал і сіла на перший же поїзд до Києва.
«Я ПОЇХАЛА В ЧУЖІЙ КУРТЦІ, НЕ ВСТИГНУВШИ НАВІТЬ ПОПРОЩАТИСЯ З СІМ’ЄЮ, – ЗГАДУЄ ВОНА. – ЦЕ БУВ МІЙ ОСТАННІЙ ДЕНЬ У КРИМУ»
Кримські татари під прицілом
Журналістка Зарема досі живе у Криму, але для неї та її громади останні вісім років теж були тортурами.
Зарема – кримська татарка, а кримські татари – це корінна меншість у Криму.
У 2014 році, коли російські війська захопили контроль над Кримом, кримські татари були одними з найзапекліших противників вторгнення Росії на їхню батьківщину.
Відтоді вони за свою непокору платять високу ціну.
«МИ ЖИВЕМО В СТРАХУ, – КАЖЕ ЗАРЕМА, ЯКА З МІРКУВАНЬ БЕЗПЕКИ ПОПРОСИЛА ЗМІНИТИ ЇЇ ІМ’Я В ПУБЛІКАЦІЇ. – З АНЕКСІЄЮ УСІ НАШІ СТРАХИ, УСІ ТРАГЕДІЇ, ЯКІ ПЕРЕНІС НАШ НАРОД ІЗ 1944 РОКУ, ВСЕ НАНОВО СПЛИВЛО».
Кримські татари, а це переважно мусульмани тюркського походження, становлять близько 12 відсотків від двохмільйонного населення Криму.
У травні 1944 року за наказом радянського вождя Йосипа Сталіна все кримськотатарське населення було депортовано «за симпатії до нацистської Німеччини».
Цілі сім’ї завантажували в залізничні вагони для перевезення худоби й відправляли до Середньої Азії. Приблизно 8000 кримських татар загинули в дорозі, а в перші три роки після примусового переселення десятки тисяч померли від голоду, виснаження та хвороб.
За різними оцінками, внаслідок цієї депортації загинуло від 20% до 46% кримських татар.
І хоча у 1967 році вони були повністю реабілітовані, депортація залишається великою травмою для кримських татар, багато з яких досі асоціюють російське правління із гнобленням та стражданнями.
Сьогодні кримські татари побоюються, що вони знову опиняться під прицілом Москви.
«МИ БОЇМОСЯ, ЩО РОСІЙСЬКА ВЛАДА ЗНОВУ ВИРІШИТЬ, ЩО МИ НЕЛОЯЛЬНИЙ НАРОД, І ТОДІ З НАМИ СТАНЕТЬСЯ ЩОСЬ ЖАХЛИВЕ, — КАЖЕ ВОНА. – ЯКЩО ЕТНІЧНІ ЧИСТКИ РОЗПОЧНУТЬСЯ ЗНОВУ, ТО ЗАХИСТИТИ НАС БУДЕ НІКОМУ»
Нещадна кампанія репресій
Гоніння на кримських татар розпочалися невдовзі після вторгнення Росії до Криму. Активістів і протестувальників регулярно затримували, залякували, а в деяких випадках навіть викрадали серед білого дня.
15 березня 2014 року на околицях Сімферополя було виявлено понівечене тіло Решата Аметова – кримського татарина, викраденого під час мирної демонстрації проти російської окупації.
Його поховали 18 березня, того самого дня, коли Путін тріумфально оголосив про анексію Криму, пообіцявши захищати всі етнічні групи населення, що проживають на півострові.
Зарема каже, що вбивство Аметова вразило кримськотатарську громаду до глибини душі.
«НАМ СТАЛО ДУЖЕ СТРАШНО, – ЗГАДУЄ ВОНА. – НАМ БУЛО СТРАШНО, І МИ ПОЧУВАЛИСЯ НЕЗАХИЩЕНИМИ».
Протягом наступного року зникло більш як десять кримських татар. Щонайменше шестеро з них, включаючи Аметова, були знайдені мертвими. Решта залишаються зниклими безвісти.
Водночас новий уряд Криму, підтримуваний Москвою, почав швидко вживати репресивних заходів щодо самобутньої культури і національної ідентичності кримських татар.
Кримськотатарські ЗМІ було закрито або перетворено на російськомовний рупор Кремля. Кримськотатарська мова практично зникла з публічної сфери.
Меджліс, вищий представницький орган кримських татар, оголосили екстремістським і розпустили, а його керівники були змушені втекти за кордон.
Кримським татарам заборонили відзначати сумну річницю сталінської депортації, що стало одним із найболючіших ударів для їх громади.
«30 РОКІВ МИ ЗБИРАЛИСЯ НА ПЛОЩАХ НАШИХ МІСТ, ЩОБ ВШАНУВАТИ ПАМ’ЯТЬ ЗАГИБЛИХ, – РОЗПОВІДАЄ ЗАРЕМА. – ТЕПЕР НАМ НЕ МОЖНА ПРОВОДИТИ ЦІ ПАМ’ЯТНІ ЗАХОДИ. МИ НАВІТЬ НЕ МОЖЕМО ОПЛАКУВАТИ І ВШАНОВУВАТИ ПАМ’ЯТЬ НАШИХ ЛЮДЕЙ, ЯК ІПІШЛИ НАЗАВЖДИ»
«Ми під замком»
Для Зареми нинішня війна Путіна проти України – важке нагадування про вторгнення до Криму вісім років тому, яке, на її думку, започаткувало сьогоднішню трагедію.
Вона відчуває гнів на міжнародне співтовариство за, на її думку, стриману реакцію на анексію її батьківщини у 2014 році. І жахається від ненависті, що виплескується з екранів російського державного телебачення.
З її слів, московська пропаганда перетворює людей на «чудовиськ».
Упродовж восьми років дезінформація та пропаганда навколо анексії Криму залишалися серед головних наративів, які просуваються прокремлівськими ЗМІ.
Тепер ночами Зарема та її діти регулярно прокидаються від звуку ракет та ревіння російських винищувачів, що пролітають над материковою частиною України.
Перебуваючи під ризиком репресій, Зарема може виражати біль та гнів лише у своєму колі.
Новий закон Російської Федерації, що передбачає тюремне ув’язнення терміном до 15 років за поширення інформації, що суперечить наративу влади про війну в Україні, зробив інакодумство в Криму ще більш небезпечним.
«МЕНІ ХОЧЕТЬСЯ КРИЧАТИ, А ТРЕБА МОВЧАТИ, – ГОВОРИТЬ ВОНА, ЛЕДВЕ СТРИМУЮЧИ СЛЬОЗИ. – МИ ТУТ ПІД ЗАМКОМ. ВСЕ, ЩО МИ МОЖЕМО РОБИТИ, – ЦЕ ПИСАТИ НАШИМ УКРАЇНСЬКИМ ДРУЗЯМ І ЗАПИТУВАТИ, ЧИ ВОНИ В ПОРЯДКУ; ПИСАТИ ЇМ І СПОДІВАТИСЯ, ЩО ОТРИМАЄМО ВІДПОВІДЬ»
