Джерело: Андрій Архангельський, для Радио Свобода
За останні місяці балансування миру «на межі» з’ясувалося, що більшість російського суспільства побоюється війни (56%, за даними соцопитувань, – рекорд десятиліття). Подібний страх можна назвати здоровим інстинктом, проте це занепокоєння не виливається у щось публічне. Немає мови антивійни, немає культури антивоєнного висловлювання. Навіть якщо люди виступають проти війни, вони не вміють це сказати. І головне, не вбачають у цьому потреби.
Є, звісно, публіцистика, є заява Конгресу інтелігенції Росії, але загалом говорити про антивоєнний рух у Росії, нехай і віртуальний, не випадає. В чому причина? У таких випадках зазвичай посилаються на слабкість громадянського суспільства та відсутність традицій. Це правда, але вона потребує уточнення. За 30 років в Росії між мовою офіціозу та приватною розмовою, умовною «кухнею», не виникло найважливішого проміжного регістру: публічного простору. А боротьба за мир, як річ за визначенням загальна, може скластися лише в публічному полі.
Щодо традиції все дещо складніше. У СРСР традиція боротьби за мир якраз-таки була, і хоча вона й повністю належала державі, там проте дозволялися до певної міри самостійність і творчість; юний Юрій Шевчук заспівав «Не стріляй» у 1982 році і став лауреатом всесоюзного конкурсу. Усі ми малювали в дитинстві голубів миру на плакатах. Але одночасно боротьба за мир сприймалася як формальність, обов’язковість, ритуал, і в 1990-ті її було викинуто на смітник разом із рештою офіціозу. Боротьба за мир не стала приватною справою, індивідуальним інстинктом, не перейшла від держави до людини. Сьогодні все ще більш цинічно: російська пропаганда вміє, за потреби, перемикати регістри від мілітаризму до миру за лічені орвелівські години – і назад. Боротьба за мир перетворюється таким чином на сигнал, на маніпулятивний інструмент, що остаточно підриває, розмиває реальність.
БОРОТЬБА ЗА МИР СЬОГОДНІ – ЦЕ БОРОТЬБА ЗА ПОМІРКОВАНИХ, БАЙДУЖИХ, НЕВИЗНАЧЕНИХ
Згідно з тими ж соціологічними опитуваннями, помітна головна моральна диспропорція у суспільстві: люди «бояться війни», але водночас покладають відповідальність за неї не на власних «яструбів», а на чужих: звідси ця дивна формула, яка звучить сьогодні: «Нас втягують у конфлікт» (втягує, звісно ж, Захід). Класична позиція ухилення від самих себе, хованки від реальності. У Росії боротьба за мир сприймається більшістю, по-перше, немов гра в карти – як пощастить, з переходом у фаталізм; по-друге, перекладається на верховних начальників. Це «їхня справа», вони там між собою домовляться. Або не домовляться. Катастрофічність цієї установки очевидна. Так поводиться інфантильна особистість, яка усвідомлює загрози, але знімає із себе особисту відповідальність. Але є й добра новина: відверто мілітаристська позиція сьогодні, принаймні висловлена вголос, то доля маргіналів. Це наш шанс – поки що. Перекладаючи мовою соціології, боротьба за мир сьогодні – це боротьба за поміркованих, байдужих, невизначених. За широку коаліцію здорового глузду.
На рівні ідей боротьба за мир сьогодні – це боротьба проти смислової заплутаності, розмитості, гібридності. Завдання мінімум – сформувати у суспільстві плато розсудливості. Боротьба за мир, до слова, це традиційна цінність, чи не так? Отже, у питаннях миру можна бути менш педантичними – домагатися солідарності поверх політичних відмінностей, бути з усіма, хто проти війни.
Ядерна епоха кардинально змінила універсальні поняття, зокрема й етику, – відтоді, коли кількість накопиченої у світі зброї гарантує взаємознищення. Німецький і американський філософ Ханс Йонас у праці «Принцип відповідальності» (1979) писав, що сьогодні головна мета людства, вперше за всю історію, не стільки зробити світ кращим, скільки запобігти гіршому. Страх, пише далі Йонас, стає синонімом нової відповідальності. Звучить так собі, але, напевне, іншого шляху немає. У 1980-і, в період попереднього загострення та гонки озброєнь, все також висіло на волосині. Я пам’ятаю цей страх війни, який казна-звідкіля взявся, як яскраву прикмету дитинства; він проникав усюди – крізь офіційну браваду, на підсвідомому рівні – буквально через сни. Сьогодні цей страх, акумульований у культурну, публічну форму, – напевне, і є аналогом антивоєнного висловлювання ХХI століття. Він конкретний та індивідуальний, нагадуючи нам про те, що відповідальність за мир несуть сьогодні не такі собі «вони», абстрактні яструби чи голуби, – але всі ми, і ви, і я.
Джерело: Андрій Архангельський, для Радио Свобода
Андрій Архангельський – російський журналіст та культуролог.
