Президент Росії Володимир Путін у 2016 році
Джерело: Ксенія Кириллова, для Geopolitical Think
Наприкінці серпня Володимир Путін заявив, що Росія на прохання Лукашенка сформувала резерв зі співробітників правоохоронних органів, який може бути задіяний в разі заворушень. Кремль повністю визнав результати білоруських виборів і анонсував візит Лукашенка до Москви у найближчі два тижні. Схоже, що Путін вирішив підтримати білоруського диктатора всупереч рішенню західних країн. Ще одним приводом для погіршення відносин між Росією і Заходом стало підтвердження отруєння провідного російського опозиційного політика Олексія Навального отрутою «Новічок».
Однак схоже, що російський лідер не надто переймається новим витком загострення відносин. Почасти причини такого ставлення були сформульовані канцлером Німеччини Ангелою Меркель ще в 2014 році, коли вона заявила, що «Володимир Путін живе в іншій реальності». Якщо спробувати проаналізувати основні засади, на яких ґрунтується це спотворення реальності, можна зробити висновок, що російський лідер, так само як і більшість в його оточенні, виходить із певних постулатів, які вважає статичними і безумовними.
Ці постулати перетворилися на певного штибу «аксіоми», які були властиві «чекістській» свідомості ще з часів Радянського Союзу і збереглися до цього часу. Відносно них вихідці з КДБ не визнають ані природної динаміки, ані причинно-наслідкових зв’язків цих явищ із поведінкою самої Москви. Зрозумівши ці аксіоми і специфіку їх сприйняття, можна зрозуміти витоки політики сучасної Росії та її непримиренності стосовно Заходу.
1. Безумовний ворог. У чекістській свідомості таким ворогом є «головний супротивник» – Сполучені Штати. Більш того, на думку путінських еліт, кінцева мета США одна – за всяку ціну знищити Росію. Цю думку неодноразово озвучував і близький соратник Путіна, колишній розвідник Володимир Якунін, і військові аналітики-американісти, і кремлівські політологи. Сам Володимир Путін з огляду на посаду, яку обіймає, не може висловлюватися настільки радикально, проте його численні виправдання своїх дій тим, що у нього «не було іншого виходу», свідчать про те, що він поділяє думку своїх радників.
Цей ключовий постулат пояснює як агресивне втручання Росії в справи Сполучених Штатів, так і нездатність Кремля відмовитися від цієї тактики, незважаючи на вкрай негативну реакцію Вашингтона і значну кількість санкцій у відповідь. Справді, якщо прийняти за аксіому думку, що «Америка мріє знищити Росію» при будь-якому розкладі, незалежно від дій самої Москви, це виправдовує будь-які агресивні дії Кремля. «Якби не ми, це зробило б НАТО», «Як би ми себе не поводили, нас все одно звинуватять», «Проти Росії ведеться війна» – ці установки дозволяють представити будь-який «активний захід» Росії проти Заходу як вимушений акт самозахисту. В результаті цей оманливий постулат перетворюється на самовтілюване пророцтво. Якщо ворог безумовний і невблаганний, з ним неможливо домовитися, отже, його можна тільки перемогти.
Насправді ж саме Росія своїми діями перетворює Сполучені Штати на такого штибу ворога. Це не означає, що без вторгнення в Україну, втручання в американські вибори, вбивств політичних опонентів та інших «агресивних» дій Москви суперництва між двома країнами не виникло б. Безумовно, у всіх країн існують свої інтереси, економічна і політична конкуренція за ринки і сфери впливу тощо. Однак цілі, форми і ступінь такого протистояння були б принципово іншими. Інтереси Росії та Сполучених Штатів можуть природним чином стикатися в різних областях, проте за нормальних умов це не перетворюється на війну на знищення.
США не намагалися знищити Росію у момент її найбільшої слабкості – в 90-і роки, більш того, не перешкоджали зростанню добробуту росіян, яке з’явилося за рахунок зростання нафтових цін у «нульові», вже при Володимирі Путіні. Більш того, увесь цей час західний світ прекрасно уживався з путінським режимом, дозволяв російським олігархам і криміналітету відмивати гроші в своїх банках, і навіть там, де виникало природне геополітичне протистояння, не перетинав певних меж. Нинішній рівень напруженості став можливий саме тому, що першим ці межі почав переходити Кремль.
2. Люди як об’єкти. У чекістській свідомості люди і нації постають не як суб’єкти, а як об’єкти впливу, які не володіють власною волею. Звідси випливає і відповідне ставлення до подібних об’єктів: їх можна підкупити, залякати, врешті-решт, усунути. За такого підходу окремі люди, країни і цілі народи автоматично перетворюються на безликі сутності, якими можна грати у міфічному казино.
Звідси випливає нерозуміння Путіним і його оточенням стихійних процесів, які є наслідком власних бажань людей і їх природних реакцій на зовнішні події. Це не означає, що чекісти не здатні розуміти будь-які види процесів – навпаки, вони прекрасно орієнтуються у світі ігор та маніпуляцій, і вельми успішно здатні впливати і на окремих людей, і на певні суспільні групи, направляючи їхню енергію в потрібне для себе русло. Однак зворотним боком такої свідомості стає сприйняття будь-яких процесів як наслідку певного стороннього впливу, що цілком логічно випливає із наведеної вище тези: якщо об’єкт не має власною волі, він не може діяти інакше, аніж як в результаті впливу ззовні.
Саме тому в чекістській свідомості будь-яка серйозна активність сприймається як результат спецоперації, яку здійснюють за чиїмось наказом і на чиїсь гроші. За будь-якими процесами відразу ж починається пошук невидимого «куратора», а сам факт, що певні процеси можуть стати результатом стихійного народного протесту, принципів і самостійної діяльності людей, просто відсутній у чекістській картині світу. Згадаймо, як Володимир Путін ще в 2011 році звинувачував США у провокуванні протестів в Росії, що повністю узгоджується як зі сприйняттям власних громадян в якості об’єктів, так і зі ставленням до Америки як до безумовного ворога.
Наслідком такої конспірологічної свідомості є нездатність Москви прораховувати природні реакції людей і зрозуміти динаміку стихійних процесів, зокрема й необоротних. Наприклад, Кремль не зміг прорахувати реакції українського суспільства на розв’язану ним війну або реакцію американського істеблішменту на втручання у президентські вибори, так само як і не здатний був передбачити спалахи народного невдоволення в самій Росії. Ще одним наслідком подібного мислення стає нездатність Москви домовитися із Заходом, оскільки будь-який прояв прозахідних устремлінь на пострадянському просторі Кремль сприймає як іноземне втручання, і починає вимагати від західних країн неможливого: «повернути» інші народи до сфери російського впливу всупереч бажанню цих народів.
3. Логіка кріпосного права. Цей постулат логічно випливає з попереднього, і його можна сформулювати однією фразою: «Все, що коли-небудь було Росією, має нею залишатися». Саме тому суб’єктом статті російського Кримінального кодексу «Державна зрада» є сьогодні не тільки таємниценосій, але і будь-яка людина, що надала зокрема й консультаційну допомогу представникам іноземної або міжнародної організації (включно зі звичайними домогосподарками і продавчинями). Людина, що народилася в Росії, «належить землі» так само, як колись у 19-му столітті її власністю вважалися кріпаки. Вона вже не може вибрати для себе іншу країну або просто пристати на інший бік, і взагалі не має права вибору ідентичності та самовизначення.
Та ж модель реалізується і стосовно цілих регіонів і народів, яким російські можновладці вперто відмовляють у можливості самовизначення – у першу чергу щодо України та інших пострадянських республік. На цій установці засновані і анексія Криму, й інші реваншистські тенденції Кремля, включно із територіальними претензіями Путіна до пострадянських держав, прямо озвучених ним у червні цього року. З точки зору російської влади, все, що коли-небудь було частиною Російської імперії чи Радянського Союзу, а також сферою російського впливу, має неминуче повернутися у цю сферу. При цьому думка людей, що населяють такі території, абсолютно не хвилює ані Путіна, ані його оточення, оскільки з точки зору кріпосного права, вони є лише додатком до землі, і, як ми вже з’ясували, сприймаються як об’єкти, що не мають вільної волі і легко піддаються маніпуляціям.
Розуміння цих трьох постулатів дозволяє пояснити всю зовнішню і внутрішню політику Росії, включно як з перемогами, так і з поразками. Кремлю дійсно вдаються точкові операції, суттю яких є маніпулятивний вплив на конкретні об’єкти – будь то підкуп західних політиків, вербування шпигунів або дестабілізація обстановки. Однак нездатність зрозуміти природної еволюції народної свідомості, феномену справжнього громадянського суспільства і причинно-наслідкових зв’язків між своєю поведінкою і реакцією на неї призводить до набагато більш серйозних провалів. І поки спецслужби заклопотані пошуком змов і «кураторів», громадянські процеси розвиваються за зовсім іншими, незрозумілими для них законами, на які Кремль вже не здатний вплинути.
Автор: Ксенія Кириллова (Kseniya Kirillova) – журналіст-розслідувач і аналітик, спеціалізується на аналізі тенденцій у російському суспільстві, механізму дії російської пропаганди (зокрема і в Сполучених Штатах), «м’якої сили», «активних заходів» і зовнішньої політики. Автор кількох сотень англомовних статей, в тому числі досліджень для таких аналітичних центрів, як Atlantic Council, Stratfor, Jamestown Foundation, проекту The Integrity Initiative Британського інституту державного управління (Institute for Statecraft); сайту, присвяченого внутрішній безпеці США (Homeland Security Today US) та інших. Автор декількох служб Радіо Свобода (RFE / RL).
Джерело: Ксенія Кириллова, для Geopolitical Think
Оригінал публікації : The Three Pillars That GovernPutin’s Mindset
