Джерело: Юлія Петровська, для The Insider
Володимир Путін заявив 15 лютого на зустрічі з канцлером ФРН Олафом Шольцем, що Північноатлантичний альянс розв’язав війну в Європі у 1999 році:
«АДЖЕ МИ З ВАМИ БУЛИ СВІДКАМИ ВІЙНИ В ЄВРОПІ, ЯКА БУЛА РОЗВ’ЯЗАНА САМЕ БЛОКОМ НАТО ПРОТИ ЮГОСЛАВІЇ». ПУТІН НАГАДАВ, ЩО НАПРИКІНЦІ 1990-Х ВІДБУЛАСЯ ВЕЛИКА ВІЙСЬКОВА ОПЕРАЦІЯ З ЗАВДАННЯМ РАКЕТНО-БОМБОВИХ УДАРІВ ПО ОДНІЙ ІЗ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТОЛИЦЬ – БЕЛГРАДУ. «ЦЕ Ж БУЛО. БЕЗ САНКЦІЇ РАДИ БЕЗПЕКИ ООН. ЦЕ ДУЖЕ ПОГАНИЙ ПРИКЛАД, АЛЕ ВІН БУВ.
Кремль і МЗС активно використовують у пропагандистських цілях бомбардування Белграда 1999 року, висмикуючи повітряну операцію НАТО в Союзній Республіці Югославія (Сербія та Чорногорія) із загального контексту косовської кризи, яка має свою багаторічну історію. Попри ефектні вчинки на кшталт розвороту літака прем’єра Євгена Примакова над Атлантикою та запеклі дипломатичні суперечки, у той період Росія і західні країни діяли здебільшого як партнери, а в Москви була помітна посередницька роль. Росія разом із західними країнами заявляла про необхідність припинення етнічних чисток щодо албанської більшості у південному краї Сербії Косово.
Судячи з міжнародних документів, які Росія підтримала наприкінці 1990-х, Москва погоджувалась із тим, що в Косові мав місце збройний конфлікт із численними жертвами серед цивільного населення через невибіркове застосування зброї сербськими силами безпеки та югославською армією. Крім того, тоді Москва погоджувалася з тим, що косовська криза загрожує миру та безпеці в регіоні, а її врегулювання потребує значних поступок з боку керівництва Сербії.
Так, Росія була серед країн, що запропонували у березні 1998 року запровадити всеосяжне ембарго на постачання зброї до Союзної Республіки Югославія. У цій резолюції містився заклик розпочати без попередніх умов діалог із косовськими албанцями, який дозволив би забезпечити більшу автономію та самоврядування. Від Белграда вимагали вивести спецпідрозділи та припинити діяльність сил безпеки, що зачіпала цивільне населення. Усі ці вимоги зберігалися до початку бомбардувань НАТО. У вересні 1998 року Росія погодилася з формулюванням про гуманітарну катастрофу, що насувається в Косові. І вже пізніше російська дипломатія стала стверджувати, що до початку операції НАТО в регіоні не було загрози гуманітарної катастрофи.
У НАТО розпочали бомбардування 24 березня 1999 року, після провалу переговорів у Рамбуйє та Парижі, де від Белграда вимагали надати косовським албанцям широку автономію та погодитися на введення іноземних сил. Повітряна операція не отримала схвалення з боку РБ ООН через позицію Росії та Китаю. Альянс мотивував свої дії неможливістю досягти шляхом діалогу і санкцій припинення сербською владою масових етнічних чисток. Цю операцію в НАТО вважали за гуманітарну інтервенцію. Серед прокремлівських політологів поширена думка, що це була змова Заходу проти сербських та російських інтересів.
Операція НАТО тривала 78 днів, бомбардувань зазнали близько тисячі об’єктів. За даними сербських джерел, загалом було завдано 2300 ударів, зокрема й по цивільній інфраструктурі. До квітня 1999 року, за даними ООН, Косово залишили 850 тисяч біженців, в той час як загальна чисельність населення краю складала два мільйони осіб. Ще 230 тисяч вважалися переміщеними особами: вони полишили свої будинки, але залишалися на території Косова.
Кінець військовій кампанії через два з половиною місяці поклала посередницька місія за участю Мартті Ахтісаарі (Фінляндія) та Віктора Черномирдіна (Росія). 28 травня 1999 року югославська сторона повідомила, що приймає загальні принципи косовського врегулювання. План Черномирдіна-Ахтісаарі складався із 10 пунктів. Найбільш важливі з них були початковими вимогами альянсу, висунутими ще до бомбардувань. Це повернення біженців, розміщення міжнародних сил стримування, відведення сербських військових і поліцейських частин та врегулювання політичного статусу Косова на основі угод, вироблених у Рамбуйє. По суті, сербський лідер Слободан Мілошевич повернувся до вихідної точки, втративши більше, ніж від нього вимагали до бомбардувань.
Узгоджені умови були оформлені як резолюція Ради Безпеки ООН 1244, в якій йшлося про передачу Косова під міжнародний контроль та необхідність визначення майбутнього статусу провінції.
За день до ухвалення резолюції 1244 р. представники Белграда підписали Куманівську військово-технічну угоду, в якій йшлося про виведення у стислі терміни всіх югославських і сербських підрозділів та озброєнь. Було визначено 25-кілометрову повітряну зону безпеки та 5-кілометрову наземну буферну зону вздовж кордонів Косова, куди війська СРЮ більше не могли увійти без дозволу НАТО. Літаки, радари, ракети класу «земля-повітря» тощо мали бути відведені вглиб Сербії. Міжнародні сили КФОР під командуванням НАТО отримували право запитувати будь-яку інформацію військового характеру про сили СРЮ на території Косова та в зоні безпеки. Порушення будь-якого положення Куманівської угоди передбачало силову відповідь з боку міжнародних сил.
На цьому тлі Росія, якій не було виділено окремий сектор у Косові, провела спецоперацію зі встановлення контролю над аеродромом Слатіна, безпосередньо перед введенням натовських контингентів. Вранці 12 червня 1999 року в Косово прибули близько 200 російських десантників, які служили в миротворчих силах у Боснії та Герцеговині. Вони випередили британських військових, які мали зайняти ключовий косовський аеродром, здатний приймати важкі військово-транспортні літаки.
У перші години здавалося, що виникла загроза воєнного зіткнення між Росією та НАТО. При цьому налагодити постачання російського батальйону повітряним шляхом було технічно неможливо, оскільки Румунія, Угорщина і Болгарія закрили свій повітряний простір для російської транспортної авіації. У результаті російський контингент був розміщений в районах, які були підконтрольні Німеччині, Франції та США. Російські військовослужбовці залишалися у Косові до 2003 року. Сторони домовилися, що російські військові діятимуть в рамках сил КФОР, але не перебувати під безпосереднім командуванням НАТО. У той час Росія брала участь у двох операціях на Балканах під егідою НАТО (також у Боснії та Герцеговині).
Дані про збитки та жертви операції НАТО і косовського конфлікту загалом усі ці роки залишаються предметом суперечок. Згідно з базою даних Бєлградського Фонду гуманітарного права, під час збройного конфлікту 1998-1999 років у Косові було вбито або зникло безвісти 13 535 осіб. Більшість жертв – албанці (10812), окрім того, було вбито 2197 сербів та 526 представників інших народів. Згідно з цим джерелом, безпосередньо від бомбардувань НАТО загинуло 754 особи: 454 цивільні особи та 300 представників збройних сил і формувань (274 югославських військових та поліцейських і 26 учасників Визвольної армії Косова).
У той же час з 20 березня по 14 червня 1999 року сербські сили під гаслом «захисту сербської території від агресії НАТО та терористів» убили близько семи тисяч албанців, які не брали участі у військових діях. Частину цих жертв пізніше було виявлено у масових похованнях. За цей час члени ОАК убили 328 цивільних осіб з числа сербів і 136 циган та інших не албанців. Безпосередньо у бойових зіткненнях убито 1204 члени ОАК та 559 сербських поліцейських і солдатів. За оцінками ООН, після введення іноземних військ у Косово змогли повернутися 800 тисяч албанців, проте понад 160 тисяч сербів та циган після війни залишили свої будинки. Більшість із них не повернулися до Косова.
Через дев’ять років після повітряної кампанії НАТО парламент у Приштині ухвалив декларацію про незалежність. Це сталося після того, як Сербія та Росія відхилили план спецпосланця ООН Мартті Ахтісаарі щодо надання Косово незалежності під міжнародним наглядом. Пізніше Белград і Приштина розпочали за посередництва ЄС новий діалог. Його мета – підписання угоди про нормалізацію, яка б дозволила сторонам прискорити інтеграцію до Євросоюзу. Росія у цьому діалозі участі не бере.
Джерело: Юлія Петровська, для The Insider
