Джерело: Костянтин Подоляк, спеціально для Крым.Реалии
Перед чиновниками Криму поставили завдання: не допустити того, щоб правда про окупацію і оборону Маріуполя, Херсона та інших українських міст просочилася до Криму та регіонів Росії разом із людьми, яких російські війська змусили виїхати на свою територію.
Для цього член громадської палати Криму Анжеліка Лучинкіна створила спеціальну групу із психологів, яка під виглядом «психологічної допомоги» обробляє біженців. За їхньою термінологією – «допомагає біженцям віднайти ясність, силу духу, сенс життя, залікувати опіки війни, втрат». Записи Анжеліки Лучинкіної публікує газета російського парламенту Криму «Крымские известия», всі охочі можуть ознайомитися з ними та переконатися, наскільки зміст роботи психологів не відповідає реальним обставинам подій.
Один із матеріалів, щоправда на зовсім іншу тему, парламентська газета супроводила заголовком: «Цинізм, помножений на лицемірство». Але він у цьому випадку якнайкраще підходить для характеристики публікації самої газети та сенсу роботи «психологів». Це і є цинізм, помножений на лицемірство.
Отже, що ж напрацювали «психологи» на зустрічах із біженцями?
Насамперед вони працюють із дітьми. Дорослі, які потрапили до Криму, зазвичай розуміють, що вони в руках агресора: вони намагаються хитрувати, щось вигадувати, щось недоговорювати. А у дітей легше допитатися про настрої батьків, про справжні події.
У ДІТЕЙ ЛЕГШЕ допитатися ПРО НАСТРОЇ БАТЬКІВ, ПРО справжні ПОДІЇ
Наприклад, ось які спогади у шестирічного хлопчика Родіона: «Стріляють погані люди. Дуже погані люди. Вони приходять і стріляють у добрих людей». І ось тепер завдання психологів – зламати свідомість Родіона і показати йому, що це не погана російська армія прийшла на чужу територію і стріляє в добрих людей, як у нього склалося в голові, а все навпаки. І ось: «Ірина (одна з психологів – авт .) проводить реконструкцію наративу – змінює разом із Родіоном закінчення історії: всі живі, всі врятовані». Тобто хлопчика змусили думати, що ті, хто прийшов та вбиває, є не поганими людьми, а героями-рятівниками. Приклад спотворення свідомості людини на практиці.
І в цьому місці просто повисає питання: «Хто не пускав?»
З дорослими так не виходить. У розмові з матір’ю Родіона жінці ставлять питання щодо можливості виїхати з Маріуполя ще кудись, окрім Криму. Вона відповідає ствердно: «Ні, ще в Запоріжжя. Але там ми бачили, що не пускали. Ми бачили, як повертали праворуч і стояли». Тут просто повисає питання: «Хто не пускав?». Але відповідь на нього пропущена, оскільки раніше у тексті стверджується, що Маріуполь вже зайняла російська армія, місто оточене і дороги контролюються російськими військовими. Тому відповідь зрозуміла для обізнаної людини. Але оповідачка звертається саме до необізнаних, і контекст змушує подумати, що це українські військові перекрили дорогу, хоча постійно циркулює інформація про те, що дороги контролює російська армія і вона спрямовує потоки біженців до Криму, перегороджує шляхи до інших українських регіонів.
Як це не бачили російську армію а Маріуполі? А хто ж тоді блокував місто, хто його штурмував, хто бомбив?
Ще один приклад відвертої брехні: «Велика родина. Багато родичів. Загалом сім дітей. Зупиняємось. Поки одні працюють з дітьми, інші спілкуються з дорослими. “Нам було дуже страшно. Ми двадцять п’ять днів ховалися у підвалах. І дівчаток своїх хоронили. Від 12 років і більше. Їсти було нічого. Ми шукали їжу, а вони нас розстрілювали і не давали вийти», — каже старша жінка в іншій кімнаті. Уточнюємо, хто саме розстрілював. На нас дивляться з подивом, а потім майже в один голос відповідають троє дорослих людей: «Українська армія. Росію ми у Маріуполі не бачили. Там були українці».
Як це не бачили російську армію у Маріуполі? То хто ж тоді блокував місто, хто його штурмував, хто бомбардував, хто обстрілював ракетами? Україна? Власне місто? Навіщо, якщо воно і так було українським?
І такі невідповідності – на кожному кроці. «Потім слово беруть донька та невістка. Вони розповідають, як діти іноді вибігали з підвалу за їжею чи речами, а їх ловили військові. Хлопчаків роздягали до трусів, а з дівчаток зрізали колготки…» Якийсь дивний вид розправи, про який раніше ніхто й не розповідав.
Далі автори публікації в газеті російського парламенту Криму наводять ще одну цитату, нібито мешканки Маріуполя: «Якби ви знали, в якому пеклі ми жили. Це все розпочалося 24 лютого. Від 5 березня ми почали жити у коридорі без світла, води та газу. У нас не було їжі. Чим годувати дитину? А потім ми жили у підвалі. Я молилася, якби не молитви, ми б не вижили. Ми знали, що можемо померти будь-якої миті». У цьому фрагменті навмисно пропустили головне – «пекло» створили обстріли міста ракетами з території Росії, бомбила і штурмувала місто російська армія.
І знову камуфлюється питання про те, хто ж бомбардував і обстрілював українське місто з мінометів?
І так завжди. «Одна з жінок із відсутнім виразом обличчя каже: «До нас прилітало. Вийшли, а там дитина зі знесеною головою і ручка окремо валяється. У розмову включається її чоловік: «На сусідньому дворі, 7-й будинок, хлопця убило. На міні». І знову камуфлюється питання про те, хто ж бомбардував і обстрілював українське місто з мінометів? Оповідачі намагаються створити враження, що це робила не російська армія.
У плутанині розповідей спливає тема про драмтеатр і пологовий будинок. Журналісти пишуть: «До розмови долучається чоловік. Він розповідає про драмтеатр у Маріуполі: «Людей із Сартани евакуювали до цього театру. Драмтеатр вони (нацисти) замінували та підірвали людей. Там діти були. Люди поспішають говорити, боячись не встигнути висловитись: «І в пологовому будинку вони були. Ці бородаті нацисти. А сказали, що шість немовлят загинули». Журналісти у такий спосіб намагаються обдурити читачів. Але навіть у Криму знають, що бомбардування пологового будинку російською армією зафіксували на фото та відео кілька документалістів. Опубліковані також супутникові знімки зруйнованого Маріупольського драмтеатру, на яких видно, що він розбитий потужною бомбою або ракетою через дах.
НАВІТЬ ТУ ПРАВДУ, ЯКА НЕНАРОКОМ ПРОРИВАЄТЬСЯ В розповідях БІЖЕНЦІВ, «ПСИХОЛОГИ» БЛОКУЮТЬ СВОЇМИ ПИТАННЯМИ
І навіть ту правду, яка ненароком проривається в розповідях біженців, «психологи» блокують своїми питаннями: «Запитуємо, як вони вижили. У відповідь спокійно для нетямущих: «У підвалі. Звісно, страшно. Усі сидять у підвалі. Діти двомісячні, шестимісячні. І одна жінка сидить і розповідає, як росіяни будуть нас гранатами закидати. Усі бояться». Ми цікавимося: «А ви відрізняли росіян від українців?». І вкотре отримуємо: «Так не було там росіян. Там українці були».
Водночас, спілкуючись з журналістами маріупольці не приховують, що їхньою метою не є Росія: «Жінка схлипує і каже, що вони не хочуть залишатися в Росії: на них чекають родичі в Прибалтиці. І вони поїдуть до Москви, потім до Пітера, а звідти до родичів».
Втім, після всіх трагічних розповідей людей «психологи» не відмовляються від пафосу: «Вони називають нас росіянами. Усіх. Тому що для них росіянин – це не національність, а місія. Вони нам вірять. Ми сідаємо у машину. Повертаємось до Сімферополя. Мовчки».
Та й справді, є від чого «місіонерам» замовкнути…
Джерело: Костянтин Подоляк, спеціально для Крым.Реалии
