Сім років тому, 25 вересня 2014 року Міністерство закордонних справ Росії вперше офіційно вжило назву «Новоросія» щодо так званих «Донецької і Луганської Народних Республік». Перед цим російські політичні еліти і випещені Кремлем сепаратистські рухи в Україні всерйоз розмірковували про створення конфедерації «бунтівних республік», які б об’єднали південно-східний регіон України – Одеську, Миколаївську, Херсонську, Запорізьку, Донецьку, Луганську, Харківську і Дніпропетровську області. StopFake.org вирішив згадати про те, як все починалося, які історичні фейки поширювала російська пропаганда для легітимізації проєкту, а також про те, які проєкти прийшли на зміну мертвонародженій «Новоросії».
Народження і смерть проєкту «Новоросія»
У квітні 2014 року з’явилася інформація про те, що в Одесі планується створення «Народної республіки Новоросії». У повідомленні йшлося, що Новоросія об’єднає 8 областей, які не бачать свого майбутнього з Україною. Паралельно із заявами лідерів проросійських мітингів, про «Новоросію» в квітні 2014 року на державному телеканалі Росії вперше заговорив і Володимир Путін. «Це Новоросія, послуговуючись термінологією царської Росії. Харків, Луганськ, Донецьк, Херсон, Миколаїв, Одеса не входили до складу України в царські часи. Вони були передані в 20-і роки радянським урядом. Навіщо вони це зробили? Бог їх знає», – заявив Путін.
Хоча початково «Новоросія» повинна була включати в себе увесь південний схід України, в фіналі проєкт звузився до так званих «ДНР» та «ЛНР», і за фактом квазідержава животіла трохи менше року.
У травні 2014 року в Донецьку представники самопроголошених Донецької і Луганської республік за участю представників Миколаєва, Одеси, Херсона, Дніпропетровська та Запоріжжя підписали документ про об’єднання цих республік у складі «єдиної держави» Новоросія. На з’їзді також був присутній Олександр Дугін, якого називають ідеологом проєкту «Новоросія» та автором фейку про «розіп’ятого хлопчика».
24 червня 2014 року Донецька і Луганська «Народні Республіки» оголосили про рішення об’єднатися в конфедеративну державу, так званий Союз народних республік. 15 липня на засіданні «парламенту» Союзу були внесені зміни до конституції «держави» – таким чином утворилася Новоросія. Однак вже в травні 2015 року лідери так званих «ДНР» і «ЛНР» заявили про згортання проєкту «Новоросія», пояснивши це тим, що вони не можуть отримати бажану підтримку на південному сході України. Олег Царьов, колишній депутат «Партії регіонів» та спікер «новоросійського парламенту» також пояснив, що проєкт «тимчасово заморожений». «На жаль, діяльність парламенту Новоросії зараз заморожена, оскільки його існування суперечить Мінським угодами. І тому безпосередньо впливати на ситуацію на Донбасі ані я, ані мої депутати зараз не можуть», – написав Царьов на своїй сторінці в мережі ВКонтакте.
Політичні експерти вважають, що на смерть проєкту «Новоросія» вплинули безліч факторів, зокрема і політична ситуація в Москві, але головним чином – неорганізованість та розосередження проросійських сил, і чисельна перевага проукраїнських сил на південному сході України.
Про подробиці того, як здійснювався проєкт «Новоросія», громадськість головним чином дізналася після зламу поштових скриньок Володимира Суркова, помічника Президента Росії з питань Абхазії і Південної Осетії (так звані «Surkov leaks»), а також Бориса Рапопорта, заступника Суркова і куратора угруповань «ДНР» та «ЛНР». Листування між чиновниками і місцевими кураторами проросійських рухів в Україні, а також плани і фінансові звіти дозволяють припустити, що проєкт «Новоросія» був прописаний ще в 2013 році, до подій на Майдані. Інформаційна робота, організація мітингів прихильників ідеї «Новоросії», промови Олега Царьова, звернення представників харківських, одеських, донецьких, луганських «народних республік» – це неповний перелік завдань Рапопорта як одного з кураторів проєкту «Новоросія».
Історичне обґрунтування проєкту «Новоросія»
У квітні 2014 року під час «Прямої лінії» Володимир Путін вперше заговорив про Новоросію, точніше – про її історичне коріння. Виступ Путіна вибудовувався на двох тезах: по-перше, Новоросія – це історична назва Сходу і Півдня України, з переважною більшістю етнічного російського населення; по-друге, ці території, як заявляє Путін, були незаконно передані більшовиками Українській РСР в 1920-х роках.
Наступні кілька років риторика Путіна щодо Новоросії набула систематичного характеру і була вплетена в загальну кремлівську міфологію. Наратив «Новоросія» транслювався також за допомогою декількох міфів – через так званий «грецький міф» та міф щодо «витоків» російського християнського світу. Російська пропаганда пояснювала домагання на південний схід України тим, що тут знаходяться їхні духовні витоки, оскільки саме в Херсонесі нібито хрестився князь Володимир Великий. На «історичність» такого прагнення також повинен був вказувати грецький міф – оскільки землі Новоросії входили в ойкумену Стародавньої Греції та Візантійської імперії, Московія, а згодом Російська імперія як остання християнська держава і спадкоємиця Візантії, цілком природно повертає собі ці землі.
Аналіз висловлювань Володимира Путіна показує, що путінський варіант історії не має нічого спільного з правдою. І як би не намагався Володимир Володимирович, проєкт «Новоросія» формату 2014 року і Новоросію XVIII-XIX століття об’єднує лише загальна назва.
«Взагалі-то, завжди історично називали ці землі Новоросією. Чому? Тому що це по суті був один регіон із центром у Новоросійську, тому називався Новоросією. Це Харків, Луганськ, Донецьк, Миколаїв, Херсон, Одеська область» ( Жовтень 2014 року, після «Валдайської промови»).
Поняття «Новоросія» увійшло в побут тільки з другої половини XVIII століття, і вживалося як «дублер» офіційної назви Новоросійської губернії, Новоросійського і Бессарабського генерал-губернаторства, а також позначало Херсонську, Катеринославську, Таврійську, Бессарабську, Ставропольську губернії, Кубанську область і Область війська Донського.
Таким чином, можна виділити чотири адміністративно-територіальні утворення, назви яких прямо асоціювалося з поняттям «Новоросія»:
Новоросійська губернія (1765-1783 років)
Новоросійська губернія (1796-1802 років)
Новоросійське генерал-губернаторство (1802-1822 років)
Новоросійське і Бессарабське генерал-губернаторство (1822-1874 років)
Назва «Новоросія» не може походити від назви міста Новоросійськ (колишній Катеринослав, зараз – Дніпро). За наказом імператора Павла I Катеринослав був перейменований на Новоросійськ в 1796 році, а Новоросійська губернія була заснована на 32 роки раніше – у 1764 році. Назва Новоросійськ не прижилася, і в 1802 році місту повернули стару назву – Катеринослав. Також примітно, що центром першої Новоросійської губернії був Кременчук. Центром другої дійсно нетривалий час був саме Новоросійськ. Однак адміністрація Новоросійського генерал-губернаторства була перенесена в Миколаїв, а незабаром, з 1805 року – в Одесу. Катеринослав з 1802 по 1925 рік був адміністративним центром Катеринославської губернії.
І хоч би як не хотілося Путіну, поняття «Новоросія» не має ніякого національного сенсу. Це лише химерна назва території, що характеризує російську експансіоністську політику. Так само напередодні війни з Японією російський уряд збирався на території Маньчжурії заснувати територіально-адміністративну область «Жовтооросія».
Цілком зрозуміло, чому в 2014 році Путін населяє «Новоросію» формату 2014 року українськими містами (Харків, Луганськ, Донецьк, Миколаїв, Херсон, Одеська область), проте насправді це не має нічого спільного з історією цих земель. Харків ніколи не входив до перелічених вище адміністративно-територіальних утворень, що асоціюються з поняттям Новоросія. У Російській імперії місто було центром Слобідської губернії (1765-1780), Слобідсько-Української губернії (1796-1835), а також Харківської губернії. Також Харків входить до складу історичного регіону Слобожанщина. Чергова історична помилка Путіна – це згадка про Одеську область. Аж до 1932 року ані в Російській імперії, ані в СРСР не існувало такої адміністративної одиниці. Хоча Одеса дійсно тривалий час була адміністративним центром Новоросійського генерал-губернаторства, а з 1822 року – Новоросійського та Бессарабського генерал-губернаторства.
Протягом ХХ століття поняття «Новоросія» вийшло з ужитку. Однак уже в 90-х роках ХХ століття деякі маргінальні політичні групи взялися інтенсивно використовувати наратив «Новоросія» у своїх політичних цілях. У жовтні 1990 року в Одесі була створена партія «новоросів» («південноросів»). Представники цього руху стверджували, що в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях проживає окремий від українців і росіян етнос – «новороси», які мають право на самовизначення. Втім вони, як і сепаратистським чином налаштовані групи в Криму, тоді не отримали очікуваної підтримки з Москви. 1 грудня 1991 року більшість жителів Південної і Східної України проголосували за незалежність України – унітарної демократичної республіки.
До 2014 року проєкт «Новоросія» був одним з декількох маргінальних проєктів, які в кризові моменти з’являлися в інформаційному просторі. На тлі політичної кризи в 2004 році «З’їзд рад всіх рівнів» в Сєвєродонецьку закликав створити Південно-Східну Українську Автономну Республіку, яка дістала жартівливу назву ПіСУАР – за першими літерами української абревіатури, і яка б включала Харківську, Донецьку, Луганську та Запорізьку області. У той же час очільник Одеси заявив, що в разі перемоги Віктора Ющенка на президентських виборах, Одеська область перетвориться на «вільну самоврядну територію». У 2011 році вийшла друком книга втікача до Росії, головного теоретика донецького сепаратизму та завсідника пропагандистських телешоу Володимира Корнілова про Донецько-Криворізьку Республіку. Книга фактично обґрунтувала ідею відокремлення південно-східних областей України і створення автономної держави.
Під час свого виступу в квітні 2014 року Путін каже, що Новоросія потрібна для того, аби «… забезпечити законні права та інтереси російських і російськомовних громадян південного сходу України» (Квітень 2014 року, під час «Прямої лінії»)
«Росіяни в цій частині України все-таки є корінними жителями», – заявив Путін у своїй промові. Згодом легітимізація проєкту «Малоросія» переважно будується на тезі про те, що Малоросія – це споконвічно російські землі, з корінним російським населенням. Однак це не так.
Населення південного сходу України традиційно мало регіональну ідентичність, що головним чином пов’язано з розташуванням цих земель. Історики називають цю територію фронтиром, тобто пограниччям. Ці землі опинилися між двома цивілізаціями: східною – азіатською та західною – християнською.
Починаючи з раннього середньовіччя, Дикий степ – південно-східні території України – пережив кілька етапів колонізації: кочове населення Золотої Орди, яке з’явилося в середині XIII століття, змінилося шукачами із земель Великого князівства Литовського і Руського, а з кінця XV століття на противагу турецькій експансії Північного Причорномор’я тут почали з’являтися «люди прикордоння» – жителі Подніпров’я, які поєднували кочовий і осілий способи життя. Після масштабного спустошення в результаті конфліктів між Гетьманщиною і сусідніми державами, цю територію почали заселяти переселенці з правого берега Дніпра. Частина земель майбутньої «Новоросії» були колонізовані запорожцями, які в XVIII ст. розвивали тут свої господарства (зимівники).
Таким чином хоча населення і мало свою регіональну ідентичність, переважну його більшість складали етнічні українці.
Після того як Російська імперія витіснила з цієї території кримських татар і турків та ліквідувала Запорізьку Січ, влада вирішила перейменувати колишні козацькі землі. У 1764 році була створена Новоросійська губернія.
Історик Олег Гава проаналізував демографічні дослідження населення Північного Причорномор’я, проведені ще в XIX столітті. За його висновками, аж до кінця існування Російської імперії на цій території проживало понад 70% українського населення.
«У складі більш ніж мільйонного населення Херсонської губернії, включно із Одеським градоначальством, у 1851 році налічувалося 30 000 «великороссиянъ обоихъ половъ душъ» – тобто близько 3%” – пише Історична Правда про висновки полковника Генштабу Російської імперії А. Шмідта щодо даних військової статистики 1851 року.
Що стосується мовного розподілу, то згідно з даними першого загального перепису 1897 року, українська мова була найпоширенішою (42,2%) в повітах Таврійської губернії. Російська – на другому місці (27,9%), татарська – на третьому (13,6%). Ситуація істотно відрізняється в містах. Містяни Таврійської губернії послуговувалися російською мовою – 49%, татарською – 17,2%, ідиш – 11,8% та українською – 10,4%.
«Харків, Луганськ, Донецьк, Миколаїв, Херсон, Одеська область. Ці землі були в 20-і роки, в 21-22-му роках, при створенні Радянського Союзу передані від Росії до України» (Жовтень 2014 року, після «Валдайської промови»)
Протягом 1921-1922 років ніякі території від Росії до України не передавалися. Більшовики заявляли, що свою територіальну політику формують за принципом «права націй на самовизначення» (за етнічним принципом), а також зі збереженням колишнього губернського поділу. Однак уже в 1919 році етнографічно неукраїнські Крим і чотири повіти Чернігівської губернії були виключені зі складу УРСР, але жоден етнічно український регіон з РРФСР до складу Української РСР не був переданий.
У 1920 році з економічних міркувань до складу УРСР було передано райони, заселені етнічними росіянами. Саме в таких межах 28 грудня 1920 року згідно з «Союзним робітничо-селянським договором між РРФСР і УРСР» РРФСР вперше на державному рівні визнала незалежність радянської України.
Договір вказував на відсутність будь-яких претензій, зокрема і територіальних, між республіками. Саме з цими межами, тобто з Шахтами і Таганрогом, УРСР увійшла до складу Радянського Союзу, офіційне рішення про створення якого було затверджено 6 липня 1923 – пояснює Геннадій Єфименко для Historians.
Однак уже в 1925 році Шахтинський округ і Таганрозький округ були передані до складу радянської Росії. Кордон, встановлений в 1925 році, донині існує між Україною і Російською Федерацією.
З хронологією вирішення територіального питання між УРСР і РРФСР можна ознайомитись на сайті Лікнеп: історичний фронт.
«Формулювання просте було у комуністів: для того щоб підняти процентне співвідношення пролетаріату на Україні», – про те, чому Радянський Союз нібито передав землі Малоросії Україні. ( Жовтень 2014 року, після «Валдайської промови»)
Ця заява Путіна, як і попередні, також є неправдою. Володимир Ленін вважав за потрібне підтримувати національні рухи по всій території колишньої Російської імперії. Таким чином кордони новостворених радянських республік повинні були формуватися на основі національного складу населення, а не за економічним принципом. На більшій частині території Донбасу проживали українці. У 1920 році весь Донбас, зокрема й райони, заселені етнічними росіянами, був включений до складу УРСР. Однак уже в 1925 році Шахтинський округ, переважно з російським населенням, а також Таганрозький округ, де основне населення становили українці, були передані до складу радянської Росії.
На зміну «Новоросії»…
У статті Володимира Путіна «Про історичну єдність росіян і українців», яка з’явилася на світ 12 липня 2021 року, можна знайти дві згадки про «Новоросію». В обох випадках Путін пише про землі Причорномор’я в XVII-XIX століттях. Більшу увагу Путін приділяє легітимізації права так званих Л/ДНР на свою державність. У цьому контексті він широко просторікує про історичні засади нових республік, а саме про історію Донецько-Криворізької радянської республіки, про право на повстання проти київських «фашистів», а також про спільність жителів Донбасу і росіян.
Путін заявляє: жителі Донецька і Луганська, як і кримчани, нібито скористалися своїм «правом на повстання» – не зумівши змиритися з проєктом «анти-Росія», вони нібито були змушені взятися за зброю. «Проєкт «анти-Росія» відкинули мільйони жителів України. Кримчани і севастопольці зробили свій історичний вибір. А люди на Південному Сході мирно намагалися відстояти свою позицію. Але їх усіх, включно з дітьми, записали в сепаратисти і терористи. Почали погрожувати етнічними чистками і застосуванням військової сили, – пише Володимир Путін у своїй статті про «спільну» історію України та Росії, – І жителі Донецька, Луганська взялися за зброю, щоб захистити свій дім, мову, своє життя. Хіба їм залишили інший вибір – після погромів, що прокотилися містами України, після жаху і трагедії 2 травня 2014 року в Одесі, де українські неонацисти живцем спалили людей, влаштувавши нову Хатинь? Таку ж розправу послідовники бандерівців готові були вчинити в Криму, Севастополі, Донецьку і Луганську. Вони і зараз не відмовляються від подібних планів. Чекають свого часу. Але не дочекаються». У своїй статті Путін пише, що на початку 1918 року була проголошена Донецько-Криворізька радянська республіка (ДКРР), яка незабаром нібито звернулася до Москви з питанням щодо входження в Радянську Росію. Путін знову, як і в 2014 році, повторює свої тези про непослідовну політику більшовиків, які відібрали в Росії і передали Україні етнічно російські землі.
Легітимізація своєї державності – важливе завдання для так званих «Л/ДНР-івських» чиновників – за 7 років війни нове покоління дітей встигло випуститися зі школи, а ровесники початку конфлікту – піти вчитися. Хоча Донецько-Криворізька радянська республіка – це республіка на папері, цей факт не зупиняє «Л/ДНР-івських» пропагандистів у їхніх пошуках витоків своєї «державності». Історія Донбасу в школі, культурно-історичні програми про Донецько-Криворізьку радянську республіку на місцевому телебаченні, різні комеморативні практики – це лише неповний список того, як в «ЛНР» і «ДНР» намагаються пов’язати історію ДКРР з історією самопроголошених республік. Історія ДКРР підноситься під соусом того, що в 1920-х роках радянська республіка під натиском ворогів нібито не зуміла встояти, але тепер відроджена донецька республіка отримала другий шанс на свою державність.
Автор Оксана Полулях
