Провина Заходу та Польщі, тобто як Україна напала на Росію

З перспективи майже року, аналізуючи новини російського пропагандистського та дезінформаційного апарату, перед та у початковій фазі вторгнення, можна зробити висновок, що ці новини не містили та не містять жодного елементу, який міг би викликати здивування, але водночас ці новини послідовні, що у довгостроковій перспективі приносить певні результати.

Перед вторгенням

Коли напруженість між Росією-Заходом і Росією-Україною загострилася, на рубежі 2021/22 років, дезінформаційна та пропагандистська діяльність Росії посилилася. Їхнім предметом на той час була передусім Україна. У російському наративі вона була представлена як потенційний агресор – саме з території України мав відбутися напад на обидві «республіки» на Донбасі. Україна здійснила б таку агресію під тиском Заходу, і перш за все США, які мали диктувати Україні, які дії та яку політику вона має проводити. Звинувачення у розпалюванні та провокуванні конфлікту, також лунали на адресу НАТО, яке ніби то на території України розмістило наступальні системи та громадило збройні сили в країнах східного флангу. Цікаве те, що у цьому нарративі з’явилися теж елементи пов’язані з можливістю українських та західних провокацій проти Білорусі – що пояснювало б «братню допомогу», яку надала б Росія Білорусі.

Російська діяльність в інформаційній сфері була адресована також до українців: вона мала угрунтувати серед них переконання, що сьогоднішня Україна є слабкою державою, керованою зовнішніми силами (Захід, особливо США). Кібератака на українські установи в середині січня була елементом цієї тактики. Також проводилися дії з дискредитації НАТО і всього Заходу в очах українців, між іншим, розповсюдження в соціальних мережах думки – «американці воюватимуть з Росією до останнього українця».

Традиційно пропагандистський меседж був і залишається адресованим російському суспільству. І традиційно одним з головних мотивів було (і є) пробудження відчуття загрози – яке постійно має на меті забезпечити владі соціальну легітимність її дій. Тому виправданням концентрації російських збройних сил (також на території Білорусі) був «традиційний» наратив про те, що Росія «оточена» ворожими силами, які штовхають до протистояння, а можливо і війни. Росія, як завжди, змушена лише захищати власні інтереси та безпеку – як наголосив Владімір Путін на щорічній конференції 23 грудня 2021 року, «ми цього не хочемо» [війни]. Аргументація, незмінно однакова протягом багатьох років, також повторювалася тоді, згідно з якою:

• НАТО обдурило Росію, розширюючи свої кордони на схід та наближаючись до кордонів з Росією;
• Росія повинна захищатися від західного імперіалізму та «фашизму» української влади;
• Сполучені Штати повинні змусити Україну (будучи її фактичним покровителем та сувереном) виконувати мінські домовленості, оскільки то саме Україна блокує можливість вирішення конфлікту на Донбасі, відкидаючи ці угоди;

Цей нарратив, у відношенні до російського суспільства, виявився переконливим, особливо з огляду на фактичну ліквідацію реальних опозиційних сил і незалежних ЗМІ в Росії. Згідно з дослідженням Левада-Центру від грудня 2021 року, половина росіян вважала винними США і НАТО в ескалації ситуації, що спостерігалася тоді, 16% – Україну, і лише 4% – звинувачувало Росію.

Російський нарратив повторювала теж Білорусь, як з боку офіційних білоруських ЗМІ, так і з боку білоруської влади. В обох меседжах, російському та білоруському, з’явилися також елементи, що стосувалися Польщі, в основному йшлося про те, що в Польщі та країнах Балтії зосереджені сили НАТО, які готують провокації проти Білорусі. У Польщі спостерігалася посилена активність проросійських кіл і ЗМІ, метою яких було знову погіршити польсько-українські відносини. Висувалися аргументи про те, що Україна є антипольською та «бандерівською», поширювалися повідомлення про мільйони біженців з України, які заполонять Польщу, а серед них будуть і озброєні «банди УПА». Ці чутки супроводжувалися множенням думки, що доля України нас не має хвилювати і їй не треба допомагати, а на польсько-українському кордоні треба будувати укріплення, аналогічні тим, що на кордоні з Білорусією.

Можна було вже тоді припускати, що незважаючи на розвиток подій, такі дії та реторика, спрямовані на стимулювання в Польщі антиукраїнського настрою, триватимуть, і не можна виключити провокацій, які мали б викликати напруження у польсько-українських стосунках. Пізніші події, тобто російське вторгнення, підтвердили ці припущення, а також ті, що стосувалися виключно дій проти Польщі, спрямованих на дискредитацію Польщі та представлення її як:

• державу, яка перебуває в конфлікті із Заходом і не відіграє жодної ролі в західних структурах;
• ксенофобну та націоналістичну державу, а також внутрішньо нестабільну;
• «русофобську» державу, владі та суспільству якої теж властиве почуття вищості над народами, що колись населяли територію спільної Речі Посполитої.

Пізніши, коли військова ситуація Росії ставала дедалі гірша, з’явилася наступна критика: Польща прагне розв’язати світову війну і втягнути в неї все НАТО, Польща зацікавлена в тому, щоб завоювати частину Західної України, яку вона історично вважає своєю територією, і тому польська допомога Україні є виключно корисливою та утилітарною.

Після вторгнення

Також у Польщі, напередодні російського вторгнення, в інфосфері зросла (як на «інформаційних» порталах, так і соціальних мережах) активність суб’єктів, які розповсюджували проросійський нарратив. Продовжувалися наявні раніше антиукраїнські теми (Волинь та ін.), з’являлися також нові, які лякали поляків збільшенням напливу укрїнців та террором зі сторони створених ними «збройних банд» у Польщі (часто з’являлися порівняння з УПА).

Активні були люди та середовища, знані своєю проросійською та антиукраїнською і антизахідною діяльністю – інколи у безглуздий спосіб, наприклад публікуючи тексти, які передрікали «реполонізацію Кресів», після неминучої «денацифікації» України, яку здійснить Росія. Безпосередньо після вторгнення, проросійські середовища дещо знизили активність, що було спричинене несподіваним розвитком подій (принаймній у деяких). Вони попереджали один одного про «спецслужбу», яка буде шукати «російських агентів» і переслідувати їх за «правду». Однак через кілька днів знову вибухнула хвиля проросійської діяльності, продовжуючи існуючі наративи та розвиваючи нові. Численні канали та групи в соціальних мережах, активізували фейкові, досі «нейтральні» акаунти. Активними є люди та середовища, які давно відомі цим видом діяльності. Важливо підкреслити закономірність, яка спостерігається в Європі та США: проросійський, антизахідний та антиукраїнський наратив поширюється колами, відомими досі своїми діями, які поляризують суспільства в контексті пандемії та вакцинації (що підтверджує тези експертних кіл, які давно вказують на причетність Росії до «перипандемії», що дестабілізує західні держави та суспільства). Відверто проросійську діяльність ведуть радикальні середовища, як «праві», так і «ліві» (наприклад, панславісти, антиглобалісти, ОНР, так звані «кресові» кола тощо). Меншу чи більшу прокремлівську позицію послідовно займають деякі політики, публіцисти, представники наукових кіл.

У прокремлівському нарративі, окрім «традиційних» тем (Волинь, звинувачення в імперіалізмі Заходу, НАТО і США), по мірі розвитку подій з’явилися нові:

• які мали б негативно вливати на поляків, щоб вони припинили допомагати біженцям з України: інформації про вчинені ними в прикордонних регіонах злочини, про нібито дискримінацію поляків за рахунок українців в адміністраціях та медичних закладах, про їх нібито нахабну поведінку, «перенесення України до Польщі» та «бандеризацію Польщі» тощо (з’являються також агресивні антисемітські наративи);
• які мали дескридитувати імідж Польщі через звинувачення в расизмі та насильстві проти осіб неєвропейського походження, які хочуть в’їхати до Польщі з України (це продовження діяльності з осені 2021 року, періоду кризи на польсько-білоруському кордоні) – у ширшій перспективі це також поглибило «туман війни» та розмило образ війни і відповідальності Росії за неї в очах міжнародної громадської думки (особливо за межами Європи);
• ідентичні з російською пропагандою заяви про відповідальність Заходу (переважно США) за події в Україні та про те, що «Росія змушена захищатися»;
• повідомлення, які з’явилися ще до російського вторгнення, про роботу України над отриманням ядерної зброї та секретні лабораторії з розробки біологічної зброї в Україні на замовлення США, були широко поширювані на початковому етапі війни, що відповідало офіційній риториці Росії.

Одразу після сповільнення російських військових дій в Україні та відсутністю явних успіхів проросійська дезінформаційна та пропагандистська діяльність активізувалася, використовуючи, між іншим:

• напруги, реальні та придумані, пов’язані з перебуванням великої кількості біженців в Польщі;
• діяльність, спрямована на поглиблення розколу у польському суспільстві – використання політичних та суспільних суперечок в Польщі, особливо в умовах амбівалентності деяких політичних сил;
• антиамериканські та антизазіхдні теми, які переконували, що Польща не повинна втягуватися в «не нашу» війну і що «знову нас зрадить Захід», а західні санкції будуть короткочасними, а їхні наслідки – в основному торкнуться Польщі та поляків;
• нарратив Кремля, згідно якому Росія тільки захищається, за конфлікт, головною мірою, відповідає Україна, яка «спровокувала» Росію на «оборонні» дії, оскільки вона далі маніпульована Заходом, а російська армія проводить операції лише проти військових цілей, не нападаючи на цивільне населення;
• критику та висміювання Польщі як слабкої, не вартої довіри та нефункціональної держави.

Ця антипольська дезінформаційно-пропагандистська діяльність, яка здійснювалася як Росією, так і проросійськими колами в Польщі, інтенсивно використовувала існуючі наративи, послідовно та творчо доповнюючи їх новими темами, що виникають у контексті поточної ситуації. Меседж мав бути підкріплений особистою залученістю важливих публічних діячів (Пєсков, Лавров, Медведєв, Захарова та ін.).

«Класичною» тривалою кампанією є підрив міжнародної позиції Польщі, метою якої є будування іміджу держави, ізольованої на Заході і в західних установах. Ефективності таких дій сприяють заяви деяких польських політиків і громадських діячів, наприклад, звинувачення Заходу та ЄС у розв’язанні війни (що означає, свідомо чи ні, поширення російського наративу).

Також не є новиною дискредитація НАТО, що залишило б Польщу перед обличчям загрози з боку Росії (наратив про «зраду Заходу» сильно вкорінився в Польщі). Антизахідні нарративи також відносяться до антиамериканських настроїв, просуваючи, наприклад, тезу про те, що Польща фактично окупована силами НАТО (а по суті США). Продовжуються теж багаторічні антиукраїнські теми, що нагадують про волинську різню, а тепер доповнені (згідно з російською реторикою) звинуваченнями «бандерівців» у розв’язанні конфлікту – за наказом американців.

Критика у бік Польщі не обмежується лише до звинувачень у підпорядкованості США і таким чином «провокації» Росії та стимулюванні напружених стосунків між НАТО та Росією (жертвою якої в першу чергу стане Польща). Дедалі частіше звучать звинувачення щодо пасивності польської влади перед лицем гуманітарної кризи, спричиненої війною та перебуванням у Польщі понад двох мільйонів біженців з України.

Нові теми, яких не було до війни, головною мірою стосуються присутності українців у Польщі – здебільшого в соціальних мережах, але також і в деяких ЗМІ, множаться інформації, спрямовані на те, щоб відвернути поляків від допомоги українцям і натякати, що біженці стали привілейованою групою (з точки зору доступу до державних послуг, системи фінансової допомоги тощо), а поляки стають «громадянами другого сорту у власній країні». Із зростанням проблем, пов’язаних із перебуванням великої кількості українських біженців у Польщі (а такі проблеми природно й неминуче зростатимуть), такий наратив може ставати дедалі популярнішим. Він супроводжується заявами про те, що допомога Україні та українцям не в інтересах Польщі і може «втягнути нас у війну» (в якій, див. вище, нам ніхто не допоможе). У цьому контексті слід підкреслити, що останнім часом з боку російських офіційних осіб та проросійських кіл у Польщі також поширюється нарратив – що, швидше за все, не випадково – про прогресуючу «нацифікацію» Польщі. Беручи під увагу факт, що це був один з основних приводів для вторгнення в Україну (заяви про її «нацифікацію»), такі тези слід сприймати як ті, що мають на меті пробудити та поглибити страх і невпевненість поляків.

Водночас проводяться заходи, спрямовані на українців, у тому числі тих, хто проживає в Польщі. Їхньою віссю є меседж, згідно з яким поляки насправді зневажають українців, використовуватимуть їх для напіврабської роботи, а українські жінки потраплять під торгівлю людьми та сутенерство. Також постійно чути припущення про те, що поляки мають намір ввести свої війська на Західну Україну та Львів, щоб відірвати цю територію від України та приєднати до Польщі – були навіть фальшиві голосування на референдумі про приєднання Львова та Галичини до Польщі.

Без особливого ризику можна висунути тезу (яку підтвердили події після трагедії у Пшеводові), що війна триватиме доти, доки триватимуть російські зусилля в інформаційному вимірі, мета яких:

• стимулювання паніки у зв’язку з передбачуваним нападом Росії та браком реакції НАТО на нього, викликання та поглиблення страху та тривоги – тоді легше розбудити скрайні емоції, переконати у теоріях змови тощо;
• дестабілізація ситуації в Польщі та негативне ставлення західної громадської думки до Польщі (наприклад, шляхом «традиційного» звинувачення Польщі в русофобії, ксенофобії тощо);
• відмова поляків від допомоги українцям і погіршення польсько-українських відносин;
• розпалювання антиамериканських і, ширше, антизахідних настроїв;
• поляризація польського суспільства.

Якуб Ольховський