Пропаганда нинішня на відміну від учорашньої: від прямої пропаганди до прихованої – Почепцов

Джерело: Георгій Почепцов, для Rezonans

Сьогоднішня пропаганда більше наближена до особливого варіанту пропаганди вчорашньої, коли вона реалізовувалася не в інформаційному, а віртуальному просторі, тобто в літературі й кіно. Тоді пропаганда втілювалася в емоційних конструкціях, і герой викликав симпатію не тому, що він, наприклад, комуніст, а тому, що він вродливий кіногерой… В голові ж громадянина ці два образи зливалися воєдино …

Пропаганда була життям, оскільки одне весь час перетікало в інше. Їх важко було розділити й розрізнити. Те, що людина не бачила в житті, але бачила у пропаганді, вона легко починала вважати відхиленням у її особистому житті, винятком із правил. Але саме виняток і був правилом, а пропаганда – винятком.

СЬОГОДНІШНІХ ГРОМАДЯН ВАЖКО ЗМУСИТИ СЛУХАТИ ПРОПАГАНДУ, ВОНИ ВІД НЕЇ ШВИДКО ВТЕЧУТЬ В НІБИТО ВІЛЬНІ ВІД ВПЛИВУ ІНФОРМАЦІЙНІ ЗОНИ. АЛЕ ВОНИ НЕ МОЖУТЬ ВТЕКТИ, НАПРИКЛАД, ВІД ФЕЙСБУКУ. ЗГАДАЙМО ТРАМПА, ЯКИЙ БУВ ПРЕЗИДЕНТОМ ТВІТТЕРА І ФЕЙСБУКУ. ДЛЯ ПРИВЕРНЕННЯ УВАГИ ЙОМУ НЕ ПОТРІБНІ БУЛИ ЖУРНАЛІСТИ ТА МЕДІА, ВІН САМ БУВ І ЖУРНАЛІСТОМ, І МЕДІА В ОДНІЙ ОСОБІ.

Один із авторів книги “Потворна правда” говорить про час Трампа так: “У Трампа було більше ніж 30 мільйонів адептів. Він не тільки вмів привносити аудиторію і релевантність у Фейсбук, він створював цей постійний тип перемішаного стріму інформації, від якої люди не могли відірвати свого погляду”[1].

Інший співавтор дивиться на проблему ще ширше: “У багатьох країнах наближаються вибори, де чинний глава держави є дуже активним у Фейсбуці й використовує Фейсбук багато в чому так, як це було змодельовано Дональдом Трампом. На мільйони людей по всьому світу чиниться вплив у демократіях, яким загрожують лідери-популісти, що використовують Фейсбук” (там само).

Саме слово “пропаганда” на сьогодні вийшло з ужитку. Немає підрозділів з такими назвами, курси пропаганди не викладають в університетах. Але технології впливу, навпаки, стали більш різноманітними, і вони більш активно використовуються сьогодні, ніж це було вчора. На людину сьогодні виходять не як на представника маси, а як на представника певних соціальних груп, що дає можливість більш чітко визначати її характеристики та реакції, відповідно, роблячи вплив набагато більш ефективним, ніж раніше.

Можна і потрібно виділити два типи такого впливу: пропаганда щастям і пропаганда страхом. Кінопропаганда не лякала, а заспокоювала, вона розповідала, як все добре і чудово навколо, і все в остаточному підсумку завдяки керівній ролі партії. І це правда, оскільки все було в зв’язку з нею, і погане, й хороше.

Пропаганда страхом особливо активно велася у сталінські часи, коли тема ворогів народу була у всіх на слуху. Сьогодні Росія використовує цей арсенал вибірково, запускаючи страшилки про іноагентов. І це знову спрямовано не стільки як проти самих іноагентов, як проти масової свідомості, демонструючи покарання для норовливих.

Ця модель представлена ​​в низці західних робіт. Початкове спостереження Х. Хуанга, наприклад, таке:

– “пропаганда часто використовується не для індоктринації, а для демонстрації сили уряду в підтримці соціального контролю та політичного порядку. Можна сказати більш конкретно так. Маючи ресурси для концентрації, значні ресурси для демонстрації об’єднаного пропагандистського меседжу і нав’язування його громадянам, уряд, що має силу підтримки соціального контролю і політичного порядку, може посилати достовірний сигнал про свою спроможність, відрізняючи себе від слабкого уряду, тим самим залякуючи маси, які в іншому випадку могли думати про зміну режиму. Іншими словами, така пропаганда не призначена для “промивання мізків” людей своїм особливим контентом про те, який уряд хороший, а швидше попереджає суспільство про те, наскільки воно сильно самим актом пропаганди “[2].

І ще: “термін “сигнал” тут стосується непрямого типу подання інформації за допомогою дій уряду зі створення пропаганди, а не використовується у звичайному значенні нашого щоденного спілкування: прямого надання інформації, що міститься в тому, що уряд говорить у своїй пропаганді. Така непряма подача інформації можлива, оскільки пропаганда дорога, особливо якщо йдеться про такі авторитарні держави як Китай, тому бажання і/або можливість проводити такі дорогі дії демонструє достовірний сигнал урядових можливостей і ресурсів” (там само).

Щоб відійти від звичайного прямого розуміння, Хуанг називає таку пропаганду сигналізуючою. Тобто це нібито її другий рівень, який має глибинний характер.

Р. Гендерсон роз’яснює цей підхід так: “Поряд із бажанням промивати мізки людям авторитарні правителі також хочуть нагадати їм про свою владу. Коли людей бомбардують пропагандою всюди, куди вони не глянуть, їм нагадують про силу режиму. Великі обсяги ресурсів, які витрачаються для розміщення меседжу в кожному куточку публічного простору, є дорогою демонстрацією їхньої потужності “[3].

Варто заперечити, що витрати на пропаганду не такі значні, як витрати на спецслужби або армію. Хоч зарплати пропагандистів і великі (див., наприклад, [4]), вони навряд чи когось хвилюють. І населення навіть не знає цього, така інформація дратує тільки представників журналістського цеху.

Гендерсон продовжує: “Пропаганда спрямована на просування страху в людей, а не промивання мізків. Меседж такий: ви можете не вірити в прорежимні цінності й відносини. Але ми мусимо бути впевненими, що ви будете налякані так, щоб нічого з цим не робити” (там само).

І про результати Хуанга: “Хуанг повідомляє про результати свого емпіричного дослідження. Він запитував китайських громадян, наскільки вони знайомі з пропагандистськими месседжами китайського уряду. Він виявив, що люди, які краще знали ці меседжі, не були більше задоволеними урядом. Але вони більш ймовірно говорили, що уряд сильний і менше були налаштовані проявляти незгоду. Авторитарні лідери не намагаються переконати вас у чомусь. Вони намагаються нагадати вам про свою силу” (там само).

Це як війна з пам’ятниками, наприклад Леніну. В цьому не було ніякого сенсу, оскільки вони все одно будуть стояти там, де їх поставили. Як потім не було сенсу боротися з їх скиданням. Все це були більш потужні процеси, ніж ті, на які спроможна вплинути окрема людина.

І останнє зауваження Хендерсона: “Навіть коли всі знають, що те, що вони бачать, не має сенсу, той факт, що всі їх бачать, означає, що режим досить сильний, щоб транслювати марення. Люди не хотіли виступати проти авторитаризму не тому, що вірили в їхні дурні меседжі, а тому, що вірили, що у влади більше сил, ніж у них самих. Більше того, ці офіційні меседжі диктують рівень прийнятого публічного дискурсу і прибирають альтернативні ідеї в підпілля. Вони привчають громадян діяти так, нібито вони вірять офіційній доктрині” (там само).

Культурна війна – це новий тип пропаганди, коли теж стає ненормальним іти проти неї. Радянська пропаганда тримала всіх разом, знищуючи неправильні думки і посилюючи правильні. Так сьогодні чинить і культурна війна, змінюючи не тільки мізки, а й пам’ятники на вулицях.

М. Пожарський так бачить ідею Гендерсона: “Механізм роботи пропаганди іншої. Пропаганда – це не переконання, а демонстрація сили. Нам буквально посилають сигнал: так, ми виробляємо повну нісенітницю, але ми можемо ПРИМУСИТИ вас її слухати. Ми можемо змусити вас брати участь в нудних ходах, мітингах тощо. Загалом, суть сигналу: ми сильні, а ви слабкі. І це важливо. Адже бунтують не тоді, коли бачать брехню і несправедливість, а коли бачать слабкість. За великим рахунком, це лише підтвердження старих оруеллівських інтуїцій: саме прямолінійна брехливість гасла “Океанія завжди воювала з Євразією” і робила пропаганду Океанії настільки непохитно ефективною. У цьому контексті набуває сенсу і демонстративно безглузде марнування грошей Рашею Тудей, і винаймання найбільш кінчених деградантів із числа “колишніх опозиціонерів”. Мовляв, ми і собаку можемо перед мікрофоном посадити за пів ляма за місяць, не тільки Антона Красовського. Тому що ми – влада, а ви – ні” [5].

При цьому доведеться визнати, що світ радянської пропаганди більш-менш задовольняв більшість в тому плані, що ніхто не вимагав, особливо в брежнєвські часи, “клястися їй у вірності”. Вона виступала в ролі певної паралельної реальності.

А. Юрчак в своїй книзі, наприклад, пише: “Більшість радянських людей до початку перебудови не просто не очікувала обвалу радянської системи, а й не могла його собі уявити. Але вже до кінця перебудови – тобто за досить короткий термін – криза системи стала сприйматися багатьма людьми як щось закономірне і навіть неминуче. Раптом з’ясувалося, що, як це не парадоксально, радянські люди були в принципі завжди готові до розпаду радянської системи, але довгий час не віддавали собі в цьому звіту. Радянська система раптом постала в парадоксальному світлі – вона була водночас могутньою і тендітною, сповненою надій і безрадісною, вічною і готової ось-ось упасти” [6].

Можна сказати, що це було майже мирне співіснування двох систем: офіційної та неофіційної. Тобто перед нами нібито третій варіант співвідношення із пропагандою. Ми говорили про пропаганду щастя і пропаганду страху. І третій тип пропаганди – це пропаганда паралельної реальності. Якщо тобі не подобався пропагандистський фільм, ти міг вибрати інший.

Гендерсон запропонував також два можливих шляхи просування переконливої комунікації, назвавши їх центральним і периферійним [7]. У першому випадку одержувач оцінює інформацію, намагаючись зрозуміти, правдива вона чи ні. У разі периферійного входу більше уваги приділяється супутнім чинникам, а не самому повідомленню. Наприклад, ми оцінюємо, наскільки освічена людина, яка говорить, наскільки вона приваблива… Сам меседж відступає на другий план. Ми більш пасивні в цьому випадку, але периферійний рух стає сьогодні більш поширеним, оскільки ми отримуємо сьогодні дедалі більше інформації.

ХЕНДЕРСОН РОБИТЬ ІЩЕ ОДИН ЦІКАВИЙ ВИСНОВОК. СПОЧАТКУ МИ МОЖЕМО ПОДУМАТИ, ЩО ЛЮДИ, ЯКІ МАЮТЬ ГІРШУ ОСВІТУ, БУДУТЬ БІЛЬШ МАНІПУЛЬОВАНИМИ. ОДНАК ЛЮДИ З ВИСОКИМ СТАТУСОМ БІЛЬШЕ УВАГИ ПРИДІЛЯЮТЬ ТОМУ, ЯК ІНШІ СПРИЙМАЮТЬ ЇХ. З ЦІЄЇ ПРИЧИНИ ВОНИ БІЛЬШЕ УВАГИ ПРИДІЛЯТИМУТЬ ПЕРИФЕРІЙНОМУ ВПЛИВУ. ВОНИ Ж ЧАСТІШЕ ГОВОРЯТЬ ТЕ, ЩО ПОТРІБНО, ЩОБ НЕ ВТРАТИТИ ПРЕСТИЖ АБО РОБОТУ.

Дослідження СРСР часів Брежнєва і Горбачова показали, що чим вища посада, тим сильніше люди підтримують комуністичну ідеологію, на відміну, наприклад, від сільських трудівників. Цікаво, що 45,8% не підтримували КПРС [8]. У період Горбачова будь-яка підтримка з боку партії зникла зовсім.

Гендерсон акцентує: “Високоосвічені люди будуть швидше висловлювати речі, в які вони не вірять, через острах втратити роботу або репутацію” [7]. Тобто, утрируючи, можна говорити, що чим вище становище людини, тим більше вона бреше. І саме такий висновок Гендерсона.

М. Гельман, який наразі живе в Чорногорії, поділився тим, як він здивувався, перебуваючи в Москві: “Уявлення про те, що відбувається з точки зору репресій, є у всіх, хто хоче знати. А що здивувало, так це велика кількість людей, які не хочуть цього знати, в Москві. Люди, можливо, втомилися від цього, їх мозок має якусь захисну реакцію – “ми не хочемо більше цього чути”. Можливо, це люди, які вимушено взаємодіють із владою і повинні якось собі це пояснювати, що все не так погано, або “в Росії завжди так було, нічого нового”. Гранична форма, досить дивна, з якою я зустрівся: “Слухай, ну, це вже вульгарно – лаяти владу. Якось вже непристойно”. На кшталт: що це за банальщина, давайте будемо вишуканими. Як своєрідний апофеоз цього – розмови про «ліберальний терор». Якщо якась людина вляпалася в лайно, вчинила підлість, на неї наскакують “ліберали”, які їй не дають слова сказати. Є різні форми не те що прийняття, а смирення перед дійсністю. Це мене здивувало. Коло людей, з якими я спілкуюся, досить інтелектуальне, досить критичне, але неготовність прийняти реальність, усвідомлюючи її як таку, мене, звісно, здивувала” [9].

І далі: “Але ж вони мовчать. Значить, когось залякали цими процесами, працює пропаганда. Вона стала, напевно, більш витонченою, вона стала працювати за різними напрямками. Наприклад, не можна довести, що все добре в країні, й треба показати, що у інших іще гірше. Це завжди можна знайти, такі приклади” (там само).

Якщо з’являється одна точка зору, активного підтримувана державною пропагандою, то наслідком цього стає [переслідування – ред.], а пропаганда, виходить, виступає в ролі “могильника думок”. Ми це бачимо на прикладі активного закриття незалежних медіа в Росії та Білорусі [10-16].

ПРИБИРАЮЧИ З ФУНКЦІОНУВАННЯ “НЕПРАВИЛЬНІ” МЕДІА ТА ЖУРНАЛІСТІВ, ЗМІНЮЄТЬСЯ І НОРМА: ЩО МОЖНА ОБГОВОРЮВАТИ, А ЩО НЕ МОЖНА. ЗАЧИСТКА МЕДІА МАЄ ВЕСТИ ДО ЗАЧИСТКИ МІЗКІВ І РОЗМОВ. ЗАЧИЩАЮЧИ ПУБЛІЧНИЙ ПРОСТІР, ОДНОЧАСНО ЗАЧИЩАЄТЬСЯ І НЕОФІЦІЙНИЙ, ФОРМУЛЮЮЧИ ТЕ, ПРО ЩО КРАЩЕ НЕ ГОВОРИТИ І ВДОМА.

М. Ходорковський висловився з цього приводу так: “Політичні репресії, ліквідація інституції незалежного суду і виборів, затикання рота правозахисникам і журналістам показують повернення путінського режиму і Путіна особисто до застарілої радянської моделі з поправкою на його персональну жадібність і жадібність його оточення.

При повній нездатності запропонувати країні мрію. Не кажучи вже про її досягнення. Десятиліття деградації не тільки економіки, а й моралі суспільства ведуть до поступового руйнування країни. Не можу з цим погодитися” [17].

Боротьба ведеться як із журналістами, так і з юристами, які здатні захистити їхні права: “Мін’юст навісив ярлик іноземного агента на Інститут права та публічної політики, який займається консультуванням громадян в судових процесах, в т.ч. в ЄСПЛ. У його опікунській раді – адвокати Генрі Рєзник і Костянтин Добринін, а також колишня суддя КС Тамара Морщакова. Ні адвокати Рєзник і Добринін, ні Тамара Георгіївна Морщакова не є опозиціонерами, не займаються політикою, оскільки не претендують на владу. Точно так само, як не є політиками і не претендують на владу редактор “Проєкту” Роман Баданін і його команда. Одні, будучи хорошими юристами, намагаються відстоювати в Росії верховенство права. Інші, будучи хорошими журналістами, намагаються інформувати громадян Росії про значущі процеси та події. Саме за це влада їх знищує. Ситуація в середині 2021 року змінилася. Рухається коток. Знищується не опозиція, а просто все живе” [18].

В результаті цієї боротьби з медіа Росія досягла таких результатів: “у щорічному Всесвітньому індексі свободи преси, який складається “Репортерами без кордонів”, Росія займає 150-е місце з 180 (Білорусь – 158-е)” [19].

Білорусь йде чітко по стопах. При цьому слід визнати, що це шлях навіть не російський, а радянський, яким пішла Росія, сподіваючись заглушити невдоволення.

Білорусь має перед собою ті ж самі цілі й отримує ті ж самі наслідки: “У низці випадків ця тактика державної пропаганди виявляється ефективною: одні перестають висловлюватися на суспільно-політичні теми, інші виїжджають із країни, багато людей тиражують тезу про те, що будь-який прояв нелояльності карається в Білорусі” [20].

По суті, інформаційне поле стає неадекватним, коли знаходиться під таким тиском, коли саме функціонування ЗМІ опиняється під загрозою: “влада створює умови, за яких незалежні ЗМІ не зможуть вести всередині країни легальну комерційну діяльність, якщо, звісно, не піддають самі себе самоцензурі. Просто тому, що будь-який медіа, яке не йтиме у фарватері офіційного порядку денного, в будь-який момент може бути закрито / зупинено / заблоковано, а без належного юридичного статусу можна писати пости в Telegram і знімати відео для YouTube, проте не можна укладати рекламні контракти. Відповідно, в нових умовах редакціям залишається лише максимально дистанціюватися від суспільно-політичного порядку, або, дійсно, як про це і мріє влада, йти з комерційного ринку і втрачати ту саму незалежність” [21].

Російські ЗМІ навчають, створивши свою ефективну систему не свободи слова, а її моделювання, в яку багато хто вірить. Про телевізійні ток-шоу пишуть так: “Створюється ілюзія, що обидві сторони конфлікту мають однакові можливості відстоювати свою позицію. Головні російські телеканали в новинному жанрі задають головні теми порядку денного (про що думати), але з зосереджуючись на схвалених владою експертах. А вже в жанрі ток-шоу, які в Росії перетворилися на вереск-шоу (screamshow), формують емоційне ставлення росіян (що думати і відчувати)», пояснює експерт із пропаганди та дезінформації, доцент Відземської вищої школи прикладних наук Солвіта Деніс-Лієпніце. У шоу «60 хвилин» на Першому каналі або в авторській програмі Дмитра Кисельова «Вести недели» росіянам видають готовий набір аргументів, просто і в правильному (з точки зору Кремля) ключі пояснюють те, що відбувається в Білорусі. Для телепропагандистів не існує страждань білоруського народу і жорстокості Лукашенка, а є якийсь мовчазний дружній народ на чолі з хитрим провінційним президентом, якого намагаються повалити екстремісти і терористи, підтримувані Заходом” [22].

І ті ж наративи, наприклад, у критику України включився і сам Лукашенко, повторюючи напрацьований російський досвід: “Тема України зручна ще й тим, що це своєрідний антиприклад. Державна пропаганда вселила мільйонам росіян, що після майдану 2014 року в Україні панують хаос і розруха. А значить, будь-яка спроба піти від Росії і зблизитися з Брюсселем і Вашингтоном призведе до таких само плачевних для будь-якої іншої країни наслідків. Цією страшною картиною гіпотетичного майбутнього союзної Білорусі лякають росіян. «Віддаючи» Лукашенка, Україна, за версією путінської пропаганди, і тут діє за вказівкою Заходу. До «посіпак Заходу» також відносяться і країни Балтії, які не здатні на самостійну політику” (там само).

Заарештований мінський філософ В. Мацкевич ще в 2006 році писав так: “Якщо одна сторона говорить А, а інша – В, це є діалог. Якщо одна сторона говорить А, а інша – теж А, то це вже дует. Злагоджений дует буває красивим, але все ж це не діалог. Ну а якщо одне й те саме А тягнуть більше ніж сотня голосів, то це вже хор. Згоден, будь-яке векання в хорі звучить дисонансом, і всіх тих, хто векає, гнати треба з хору розпеченим залізом. Смішно мені чути про діалог суспільно-політичних сил у Білорусі. А хор цей безладний безсловесних співаків слухати огидно – ну просто сумбур замість музики” [23].

Коли одним журналістам стає погано, розквітають інші. Ми маємо на увазі пропагандистів, які працюють в образі журналістів. Причому це виражається в цілком конкретних сумах виплат за пропаганду [24].

І про характер роботи: “Завдання наших сьогоднішніх героїв, подружжя-пропагандистів з передачі «60 минут», прості й немудрі – зомбувати, створювати паралельну реальність для довірливих глядачів федерального ефіру. З України зробити пекло, з опозиції – аферистів і наймитів заходу, а з заходу – найстрашнішого ворога. Винного у всіх бідах Росії. На відміну від Путіна. Ви всі, напевно, бачили це ганебне шоу своїми очима хоч раз. Абсолютно бездарний продукт, побудований на одному і тому ж прийомі. У студії «експерти» нападають на групу «лібералів» / українців / американців і доводять, які вони жахливі, а Путін – прекрасний. Це дуже посередній підхід до роботи. Однак, як заповідав їхній духовний наставник, якщо повторювати одну і ту ж саму брехню багато разів, всі повірять” (там само).

І ще: “Путінські пропагандисти. Нескінченна, бездонна тема, яка по-справжньому дратує будь-кого. Ну, а як тут можна не злитися? У країні, де вчитель і лікар заробляють по 20 тисяч за місяць, існують люди, яким держава платить мільйони доларів за їхню дуже нехитру працю. За брехню і масове обдурення росіян. Щодня, а точніше, двічі на день ця безглузда парочка з’являється на екрані телевізора і бреше. Це їхня робота. Без докорів сумління, більше того, навіть сумлінно і з насолодою вони скандалять, витріщають очі, вигукують образливі слова “.

ЯКЩО ПРОПАГАНДА – ЦЕ ЕМОЦІЇ, ТО В ПРОГРАМІ ВОНИ БАГАТОРАЗОВО ПЕРЕВИЩУЮТЬ НОРМУ. ЖУРНАЛІСТ-ПРОПАГАНДИСТ ВІДЧУВАЄ СЕБЕ ВСЕСИЛЬНИМ. ВІН МОЖЕ СКИНУТИ З П’ЄДЕСТАЛУ БУДЬ-КОГО, ПРАВДА, ЯКЩО ЙОМУ ДОРУЧАТЬ І ДОЗВОЛЯТЬ ЦЕ ЗРОБИТИ. ЙОГО СИЛА – ЦЕ НЕ ВІН САМ, А “ДУЛО” ТЕЛЕВІЗОРА, СПРЯМОВАНЕ НА МАСОВУ СВІДОМІСТЬ.

І в ситуації фінансових звинувачень це всесилля підвело пропагандистів: “У цьому випадку проблема полягала в тому, що порада мовчати – занадто примітивна. Попов не міг нею скористатися, адже він вважає себе великим пропагандистом. Для нього мовчати – це ніби зізнатися у своїй професійній неспроможності. Ніяк не можна. Ось він і кинувся в бій, впиваючись відчуттям власної хоробрості й екстраординарності. «У таких ситуаціях всі інші зазвичай залягають на дно, а я не такий, я сміливо прийму виклик. Я їм зараз покажу клас!» – ось приблизний хід його думок” [25].

І реальна його зарплата виявилося зовсім іншою ([26], див. [27]). Йдучи на вибори, Попову довелося її знизити. А це вже мінус …

Все покрито мороком у багатьох. І раптом несподівано відкривається. Скандал – це завжди погано. Особливо для публічних осіб, які мусять бути “чистими” перед громадською думкою. А тут нескінченні пересуди й обговорення [28-29].

Однотипно і у вже призабутої Крістіни Потупчик, кремлівської медіа-менеджерки і колишньої учасниці пропутінського руху «Наші» виявилася нерухомість за кордоном, що дозволяє їй отримати тимчасове місце проживання (ТМП) в Іспанії [30].

Джерело: Георгій Почепцов, для Rezonans

Литература

1. Gross T. Reporters Reveal ‘Ugly Truth’ Of How Facebook Enables Hate Groups And Disinformation https://www.npr.org/2021/07/13/1015483097/an-ugly-truth-how-facebook-enables-hate-and-disinformation
2. Huang H. Propaganda as Signaling https://www.almendron.com/tribuna/wp-content/uploads/2020/03/propaganda-as-signaling.pdf
3. Henderson R. Human Nature and The Purpose of Propaganda https://www.robkhenderson.com/past-newsletter/purpose-propaganda
4. Ежов С. 13 друзей Путина. Сколько зарабатывают самые известные пропагандисты российского ТВ https://theins.ru/politika/235089
5. Пожарский М. Как реально работает пропаганда https://www.kasparov.ru/material.php?id=60EF4B3248730
6. Юрчак А. Это было навсегда, пока не кончилось. Последнее советское поколение. – М., 2014
7. Henderson R. Persuasion and the Prestige Paradox: Are High Status People More Likely to Lie? https://quillette.com/2021/04/03/persuasion-and-the-prestige-paradox-are-high-status-people-more-likely-to-lie/
8. Pereira N.G.O. a.o. Work Ethics and the Collapse of the Soviet System // Canadian Slavonic Papers/Revue canadienne des slavistes. – 2003. – Vol. XLV. – Nos. 1-2
9. Гельман М. Протестного искусства здесь нет. Интервью https://www.svoboda.org/a/protestnogo-iskusstva-zdesj-net/31360315.html
10. Издание «МБХ медиа» вслед за «Открытыми медиа» объявило о прекращении работы после блокировки Роскомнадзором https://theins.ru/news/244024
11. Роскомнадзор заблокировал сайты «Открытых медиа» и «МБХ Медиа» https://zona.media/news/2021/08/04/openmedia
12. СМИ, правозащитники и онлайн-галерея. Кого успел заблокировать Роскомнадзор за три недели https://www.bbc.com/russian/news-58098699
13. Роскомнадзор заблокировал сайты СМИ, связанных с Михаилом Ходорковским https://www.bbc.com/russian/news-58091880
14. Издание “Проект” опубликовало расследование о главе МВД, к журналистам пришли с обысками https://www.bbc.com/russian/news-57649055
15. Обыски у журналистов “Проекта”. Что известно https://www.bbc.com/russian/news-57657078
16. Издание The Insider включили в России в список иностранных агентов https://www.bbc.com/russian/news-57940079
17. «Продолжим противостояние с режимом до его полного демонтажа». Ходорковский прокомментировал закрытие своих медиапроектов https://theins.ru/news/244027
18. Яковенко И. Тактика выжженной земли  https://www.kasparov.ru/material.php?id=60F1E3F148E52&subject_id=189
19. Гостев А. Хищники против СМИ https://www.svoboda.org/a/hischniki-protiv-smi-ohota-na-jurnalistov-ot-moskvy-do-gonkonga/31391767.html
20. Быковский П. Пропаганда в Беларуси уподобляется российской https://www.dw.com/ru/propaganda-v-belarusi-upodobljaetsja-rossijskoj/a-58735304
21. Кузнецов П. Удар по СМИ – ”похоронка” для белорусского инфополя https://www.dw.com/ru/udar-po-smi-pohoronka-dlja-belorusskogo-infopolja/a-58202261
22. Наш сукин сын. Как российская пропаганда воспитывает Лукашенко https://theins.ru/politika/243942
23. Мацкевич В. Вызывающее молчание. – [Б. м.], 2006
24. Элитная недвижимость гадкой парочки пропагандистов  https://navalny.com/p/6513/
25. Лучше бы он молчал: аналитики критикуют поведение Попова в скандале с недвижимостью https://newizv.ru/article/general/02-08-2021/luchshe-by-on-molchal-analitiki-kritikuyut-povedenie-popova-v-skandale-s-nedvizhimostyu
26. Астафурова К. Телеведущий Попов отчитался о доходе в 11,4 млн рублей. Команда Навального ранее нашла у него элитное жильё https://openmedia.io/news/n1/televedushhij-popov-otchitalsya-o-doxode-v-114-mln-rublej-komanda-navalnogo-ranee-nashla-u-nego-elitnoe-zhilyo/
27. Ежов С. Почем опиум для народа.Как пропагандист Евгений Попов занизил свою зарплату https://theins.ru/politika/244000
28. Пономарева А. «Врать – их работа». Рунет – об элитной недвижимости Скабеевой и Попова https://ru.krymr.com/a/olga-skabeyeva-yevgeniy-popov-elitnaya-nedvizhimost-rassledovaniye-runet/31389281.html
29. Евгений Попов рассказал о своей недвижимости и высокой зарплате https://19rus.info/index.php/vlast-i-politika/item/158201-evgenij-popov-rasskazal-o-svoej-nedvizhimosti-i-vysokoj-zarplate?template=ia2021&is_preview=on
30. Кутепов С. Вилла в Испании и дорогие квартиры в Москве. Каким имуществом владеет пропутинская активистка Потупчик https://mbk-news.appspot.com/korotko/villa-v-ispanii-potupchik/

Георгій Почепцов – професор, доктор філологічних наук, найбільш цитований автор із теми медіакомунікацій на якісних ресурсах пострадянського простору. Засновник оригінальної української школи медіакомунікацій і комунікативних технологій.