Джерело: Борис Бахтєєв, для Детектор Медиа
Вся ця пропаганда з-під ряси наштовхує на два висновки. Перший: потрібно, нарешті, на законодавчому чи іншому регуляторному рівні встановити чіткі й конкретні правила присутності церковних ієрархів на світських телеканалах…
28 липня на каналах «112» і «Інтер» до Дня хрещення Русі показали фрагмент привітання патріарха Московського Кирила, він же Володимир Гундяєв. На «Інтері» – в рамках трансляції літургії та сюжету (де були синхрони тільки предстоятеля УПЦ МП Онуфрія і російського патріарха Кирила). На «112» – у рамках марафону, в якому показали нарізку привітань і з інших країн.
А далі телеканал «112» пізно ввечері дав повний виступ Кирила (на Ютубі – тут).
Сам цей факт породжує питання і до каналів, і до регуляторних інстанцій.
Україна – поліконфесійна країна за відсутності – не тільки декларованого, а й реального – конфесії-монополіста. Канали «Інтер» і «112» – світські, й, наскільки відомо, прихильність до певної конфесії в їхніх статутних документах не виписана.
Який вигляд у цих умовах може мати представництво релігійних діячів на телеекрані? Зокрема, в річницю важливої історичної дати, невід’ємно пов’язаною з релігією?
По-хорошому, телеканалам годилося б мати дуже маленький вибір тільки з двох опцій: або рівне представництво всіх найбільших конфесій, або ніхто. Виділення, надання переваг представникам однієї конфесії в поліконфесійній країні видається як мінімум порушенням етики, і то грубим порушенням.
І, так, – створюється стійке враження, що для керівництва (власників) цих каналів поліконфесійність – це аномалія, щось таке, чого не повинно бути, а норма – це коли вся країна вірує шеренгою і в ногу. В Росії, на користь якої й вели, по суті, агітацію ці канали, саме так і є, а церква дедалі більше нагадує армійський підрозділ.
А тепер щодо самого пана вітальника та його привітання.
Московський патріарх віддавна вітає українців із річницями хрещення Русі. Багато років – аж до Революції гідності – він приїжджав до Києва особисто (тоді довіреним телеканалом, який висвітлював яву Кирила українському народу, був «Інтер»). І завжди його виступам була притаманна одна особливість: він говорив про геополітику, про «святу Русь», про те, що «Росія, Україна, Білорусь – це є свята Русь» (дослівна, до речі, його цитата), про нібито нерозривну єдність українців із росіянами, про підступність і загнивання Заходу – про що завгодно, але тільки не про душу і не про Бога. Про що, здавалося б, якраз і повинен говорити священнослужитель, тим паче такого рангу. Трохи було навіть не написав: «Тільки й повинен говорити». Оскільки держави і політика – справи суто земні.
Цього разу його виступ звучав трохи інакше – меседж був, загалом, той самий, але більш ретельно упакований. Але подробиці – трохи нижче, а поки що про те, як це було показано.
Всі передачі за участю патріарха Кирила завжди вражали своєю… скажімо так, надмірною сценарною винахідливістю. Не стала винятком і ця. Тривала вона трохи більше як десять хвилин, і при цьому привітання – здавалося б, за своїм жанром воно мало бути цілісним, єдиним текстом – було розбите на фрагменти, між якими на темному екрані з’являвся текст запитання, відповіддю на яке нібито і був черговий блок промови Кирила. Ці перестрибування з усного на письмовий спосіб подання інформації, без перебільшення, напружували: так це було привітання чи інтерв’ю в стилі «ну, привітайте нас, будь ласка»?
А якщо інтерв’ю, то хто задавав питання, хто був їх автором? Чому було не озвучити запитання, нехай навіть за кадром, чому потрібно було писати їх? Це мало сприйматися як запитання «від усього народу», чи не так? Інтерв’ю з тінню.
Ось приклад одного з них: «Як представник найбільшої у світі Православної Церкви (скромно так – куди ж без гігантоманії? – Б.Б.), що б Ви могли побажати в цей знаменний день православним віруючим з усіх куточків планети (легким рухом руки навіюється думка, що православ’я на всій планеті – це і є РПЦ, «хто не з нами – той не православний» – Б.Б.) і особливо з України?» Змістовно – а головне, як же лаконічно, просто квінтесенція суті!
Зі слів патріарха Кирила, хрещення Русі стало «переломним в історії нашого народу». «Історичні події, які відбулися в історії нашого народу». «Нашого народу» – це якого? Якого саме?
Вживав Кирило і вираз «наші народи». Вирази «наші народи» і «наш народ» у нього чергувалися абсолютно безсистемно, довільно підміняючи одне одного. І це було дуже схоже на гіпнотизування – щоб вселити аудиторії тотожність цих виразів. Що «наші народи» – це і є «наш народ». «Миодіннарод» – так, саме так, прямим текстом.
Раптом московський патріарх заговорив про християнську любов до ближнього і про дружбу. Ось це так несподіванка! А на самому початку сказав навіть про те, що хрещення Русі мало не тільки історичне та цивілізаційне, а й духовне, і культурне значення. Говорив навіть про якусь особливу «всю східноєвропейську цивілізацію».
Що ж до любові та дружби, тут він сказав: «Перейти до країн – природа та ж сама», «Він працює не тільки у відносинах між країнами і народами, він працює на всіх рівнях – на людському, індивідуальному, сімейному». Далі московський патріарх весь час перескакував із державного на особисте, і було вже не розібрати, де що, хто кого любить-не любить і про який вид «міждержавної любові» він говорить у кожен конкретний момент.
Як відомо, бувають стосунки між людьми на міжособистісному рівні. Бувають відносини між країнами на міжурядовому рівні. Бувають відносини між організаціями на рівні уповноважених осіб. Відносин між народами – не буває. Любові та дружби між народами – тим більше не буває. Це – блеф і фікція. Народи не спілкуються між собою як такі: спілкуються між собою і будують взаємини між собою люди – на міжособистісному рівні. Нехай навіть ці люди представляють різні народи.
І ще одне: неприязнь до керівництва і правлячого режиму тієї чи іншої країни зовсім не означає ненависті між людьми. Точніше, далеко не завжди означає. Це правда, що відносини між країнами будуються за тими ж принципами, що і стосунки між людьми, але ототожнювати людей із країнами – це маніпуляція.
Схоже, московський патріарх, перестрибуючи з особистого на державне, лише злегка завуальовано вселяв ідею тотожності державної влади і громадян країни. «Росія – це Путін», і так повинно бути і в Україні. Якщо ви не відчуваєте ненависті до окремих росіян – ви повинні полюбити Путіна. Ні, це не було сказано прямо, але дуже легко читалося.
Причина конфліктів між народами: «Егоїзм, випинання свого я». Ну, певна річ: егоїст – це той, хто відстоює свої інтереси, не егоїст – той, хто відстоює мої.
Українську поліконфесійність Кирило, природно, трактує як розкол, який потрібно подолати. І правильно: всі повинні ходити строєм і в ногу! Це ж так «по-християнськи»!
І коронне кирилівське: «Ще якось Бог береже історичну Русь, але якщо подивитися, що відбувається у світі…» Залізна завіса – терміново залізна завіса, негайно.
А далі сталося диво. Справжнє небачене диво. РПЦ ж завжди звеличує чудотворців, чи не так? Так ось, предстоятель «найбільшої в світі православної церкви» почав розхвалювати СРСР. Повторюю повільно: предстоятель… РПЦ… розхвалював… СРСР. Цитата: «Можна по-різному оцінювати життя в Радянському Союзі (по-різному – для церкви, з якою СРСР нещадно боровся, так – Б.Б.), але під час нашого спільного буття в одній країні було щось таке, що скріплювало людей. (Ще й як скріплювало – сковувало по руках і ногах – Б.Б.) Дуже багато було зроблено доброго одних народів по відношенню до інших (узгодження слів збережено – Б.Б.)». Загалом, одна країна, але народи різні, країна – це влада, а не громадяни та народи, і крапка. Тільки так цю тираду можна розуміти. А що скріплювало – можу підказати: КПРС скріплювала, така ось була скрепа. Тільки Горбачов позбавив її всієї повноти влади – і СРСР відразу ж затріщав по всіх швах.
Згадав Кирило і про «Велику Вітчизняну війну» – виходить, що в ній воювали теж не люди, а якісь знеособлені «народи». Ні, до християнського віровчення це, зрозуміло, не має ані найменшого стосунку: це віровчення не оперує категорією народів, які щось «скріплювало».
Спинився Кирило і на «окремих недоліках» СРСР. Назвав, зокрема, атеїзм. Але – увага – не державний атеїзм СРСР, не войовничий атеїзм радянської влади, а атеїзм як такий. Ні словом не згадав Кирило про вбивства та репресії проти церкви за часів Леніна і Сталіна, про стигматизацію віруючих у наступні роки, коли факт вірування ставав чорною плямою в біографії, дітей із віруючих сімей постійно розбирали в школі й ні на яку кар’єру відкрито віруючий розраховувати не міг. Коли в Києві люди перешіптувалися: провідні солісти оперного театру таємно співають у Володимирському соборі – й це сприймалося як акт дисидентства. Коли ввезення Біблії на територію СРСР був кримінальним злочином.
Але про це Кирило не обмовився. І все логічно: уявіть собі в сьогоднішній Росії високого чиновника, який публічно зізнався б у тому, що він атеїст. Або що віруючий, але не православний. Або православний, але не РПЦ. Ефект був би точно таким же самим, як нібито в СРСР високий чиновник зізнався, що він віруючий. Коли церковні ієрархи РПЦ у своїх публікаціях стверджують ідею «православності всіх росіян за фактом народження», що докорінно суперечить християнському вченню.
Зате московський патріарх сказав: «Починаючи з 1990-х років, було зроблено дуже багато, щоб перекреслити…». Очільник церкви вселяє ностальгію за СРСР – як це взагалі розуміти?
Вся ця пропаганда з-під ряси наштовхує на два висновки. Перший: потрібно, нарешті, на законодавчому чи іншому регуляторному рівні встановити чіткі й конкретні правила присутності церковних ієрархів на світських телеканалах.
І другий: на законодавчому рівні – та й просто для себе – ми повинні, нарешті, визначити, що таке церква. Не все, що в рясі, – це церква, і не все, що з хрестом, – це віра. Виступи московського патріарха щоразу змушують дивуватися: а взагалі, чи віруючий він, чи вірить він у Бога? Чи не атеїст чи він у рясі? І чи не маємо ми справу з чимось зовсім чужорідним, що тільки прикидається церквою?
Джерело: Борис Бахтєєв, для Детектор Медиа
