При в’їзді в Бахмут бачимо місто оповите димом. Тут вже багато днів не змовкає гуркіт вибухів і пострілів. Після захоплення Сєвєродонецька, після відступу з Лисичанська росіяни націлилися на Бахмут. Взяття під їхній контроль міста відкриє шлях у глиб Донецької області та дасть можливість оточити Краматорськ і Слов’янськ.
Російські ракети розносять житлові будинки, регулярно з’являються повідомлення про нові жертви: двоє вбитих, троє вбитих, у тому числі дитина, четверо поранених, п’ятеро вбитих… і так знову і знову щодня. Гинуть переважно мирні жителі Донбасу, яких російська пропаганда представляє як частину «русского мира». Сьогодні цих «своїх людей» безжально вбиває солдат «русского мира».
Бомби над головою
Проїжджаємо через центр. Перед триповерховою будівлею, яка виконувала роль торгового центру, є кількаметрова воронка – залишки вибуху російської ракети, випущеної з бомбардувальника. «Російські літаки літають на висоті більше 20 км, попередити жителів про наліт не виходить. У всякому разі, який сенс такого попередження, якщо тут бомби падають безперервно», – каже один з українських військових, для якого Бахмут є вихідним пунктом «нульових позицій», тобто найдалі збудованим оборонним пунктом. Російська ракета пошкодила водопровід, електроустановку, повністю знесла торгово-сервісний центр, пошкодила кілька житлових будинків. Вбила двох людей. Не доїхавши до місця ночівлі, чуємо як місто знову під обстрілом, цього разу обстрілом російської артилерії. Військові не зупиняють машини: «Не має чого боятися, це за кілька кілометрів звідси. Ти ще побачиш, що означає бути під обстрілом».
До війни понад 70-тисячний Бахмут був відомий своїми заводами з виробництва ігристого вина «Артемівське» та розташованими неподалік соляними шахтами. За офіційними даними місцевої поліції, зараз у місті залишається близько третини населення міста. Заводи з виробництва вина не працюють, більше того, більшість заводів, магазинів та установ не працює. Припинення видобутку солі в місцевих шахтах призвело до дефіциту солі в усій Україні. Прилеглі вугільні шахти закриті, горять поля.
Віра в перемогу
У Бахмуті та навіть на лінії фронту деякі магазини залишаються відкритими. У м’ясному магазині всього вдосталь. На мій акцент продавчиня жваво реагує: «Ви з Польщі, купіть краківську ковбасу. Як ми тут живемо? Якось. Виживаємо. Швидше б дочекатись миру. Віримо в ЗСУ!»
«Віримо в ЗСУ» – цей вислів вже став вітанням, прощанням, а то й фактичним визнанням віри українців. ЗСУ – це, звичайно, Збройні сили України. Сьогодні саме вони мають чи не найбільший авторитет серед усіх українських органів. Справжнім героєм став Головнокомандувач Збройних Сил України генерал Валерій Залужний. У його день народження вітання першому солдату України заполонили українські соцмережі. Привітав генерала також президент Володимир Зеленський.
Для прифронтових міст, окрім очевидного завдання армії – оборони, солдати мають економічне значення: сьогодні вони є найкращими клієнтами цих нечисленних працюючих магазинів. Купують їжу, одяг, взуття: «Продаю в основному шльопанці, найчастіше їх купують солдати. Без них я б, мабуть, взагалі не мала покупців», – каже продавчиня на Бахмуцькому ринку. «Я не виїду звідси. Мені нікуди. Внучка з дочкою були в Польщі, але вже повернулися до Харкова. Там стріляють, але скільки можна жити на чужині? Дякую за те, як ви зустріли їх у Польщі! Прошу подякувати пані Данусі, яка так опікувалася моїми дітьми. Поляки – наші найкращі сусіди! Дякуємо вам!”
Продавець молока та сиру також дякує Польщі за допомогу. Його рідні теж виїхали до Польщі. Він попросив зняти його подяку на відео: «Бажаю полякам всього найкращого! Ви так добре зустріли наших рідних у себе!» Під звуки вибуху записую ще одну подяку від пана Сергія. У Сергія навіть не здригається око. Він розповідає про своє життя інженера на Донбасі та переплітає історію з подякою Польщі, за те як прийняли його рідних. Він також вірить у перемогу України.
Дякують Польщі і українські військові. Чимало їхніх рідних були чи є в нашій країні, але дякують вони насамперед за військову підтримку, символом якої є гармати-гаубиці САУ «Краб». Командир загону, з яким я вирушаю на «нульові позиції», заявляє: «Я не можу тобі обіцяти, що побачиш «Крабів», але точно їх почуєш і побачиш результат їхньої дії. Вони швидкі, точні, а умови в них як у розкішному готелі. Є навіть кондиціонер!»
В момент, коли українська артилерія відповідає на російський обстріл, солдати виводять мене на дах одного з будинків. На відстані багатьох кілометрів горизонт тоне в чорних клубах диму. За кільканадцять кілометрів чути звуки чергових вибухів: «Ми поцілили по їхніх складах боєприпасів. Дивись, це завдяки Крабам і HIMARS». Якийсь час ми ще спостерігаємо потужні клуби диму, що піднімаються до неба. У кількох місцях через сильну температуру з’являються білі хмари, які нагадують атомні гриби, відомі з фільмів. Страшне зображення викликає заслужену посмішку тріумфу на обличчях військових. Після такої української відповіді російські позиції замовкли на години. Однак наступний ранок знову почався з російського авіаудару. Знову зруйновані будівлі, поранені, плач жінок і дітей. І комунальні служби, які намагаються швидко повернути розбомблений район до життя. Дивовижно виглядають люди в новеньких світловідбиваючих жилетах, підмітаючи вулиці міста від залишків завалів, битої черепиці та гілок серед ще димлячого попелу.
Пропаганда і поганий Захід
Проте на Донбасі є й ті, хто шукає «русский мир». Вони не вірять в описи про російські злочини, вони навіть не вірять, що на них падають російські ракети. Для них це війна, розпочата Америкою, війна проти «мирних жителів Донбасу». Вони зізнаються, що на минулих виборах голосували за Володимира Зеленського, бо він обіцяв мир. Тепер його ненавидять щосили за те, що він «уклав угоду із Заходом». Донедавна їхнім джерелом інформації були російські ЗМІ, зараз це родичі з росії і в т.зв «народних республік». Вони не дякують полякам, вони ставляться до нас як до частини американської машини зла, вони не вірять у «ЗСУ». На українських солдатів дивляться з презирством. І не усвідомлюють, що якщо українські воїни їх не захищатимуть, то стануть гарматним м’ясом путінської армії.
Павел Боболовіч
Світлина: Павел Боболовіч
