Джерело: Ксенія Кириллова, для Крым.Реалии
У Женеві 10 січня завершився перший раунд американсько-російських перемовин Стратегічного діалогу з безпеки, що передував переговорам Росія-НАТО 12 січня. Водночас, як і слід було очікувати, прогресу у переговорному процесі не спостерігається.
Ще до зустрічі делегацій Росії та США російський заступник міністра закордонних справ Сергій Рябков зробив низку різких заяв, які демонструють, що Москва не має наміру йти на поступки, і продовжує висувати нереалістичні вимоги. Зокрема, він у хамській формі порадив НАТО «збирати манатки і вирушати на рубежі 1997 року», також Рябков заявив, що «вимагати поступок від Росії … більше не вдасться». Крім цього, Рябков підкреслив, що «вимоги США та інших натовських країн, щоб ми вжили якихось деескалаційний заходів на нашій території, виключаються з обговорення».
Водночас держсекретар США Ентоні Блінкен напередодні зустрічі ще раз наголосив, що не Росія має вирішувати за інші країни, з ким вони можуть бути союзниками, і зазначив, що не очікує будь-яких проривів на майбутніх переговорах.
За підсумками майже 8-годинної зустрічі Сергій Рябков провів пресконференцію, зі змісту якої з’ясувалося, що Москва не збирається змінювати свою позицію, як і раніше вимагаючи нездійсненного, а саме – «юридично зобов’язуючих гарантій, що… НАТО не прийматиме нових членів і відмовиться від озвученого на саміті в Бухаресті у 2008 році наміру прийняти до альянсу Україну і Грузію та… відмовиться від загрозливого для Росії матеріально-технічного освоєння країн, які приєдналися до альянсу після підписання Основоположного акту Росія-НАТО у 1997 році».
Водночас з’являється все більше тривожних ознак, які вказують на те, що в згаданому випадку йдеться не про спробу «зберегти обличчя» влади в очах російських виборців або блефувати, намагаючись виторгувати у Заходу поступки, а про реальний намір зірвати переговори.
Багато американських експертів вважають, що для Росії є вигідною відмова Сполучених Штатів від виконання її вимог, оскільки це «розв’язує руки» Москві та обґрунтовує «необхідність» вторгнення до України в очах Кремля. Так, підполковник збройних сил США, колишній директор із європейських справ Ради національної безпеки Олександр Віндман в інтерв’ю нашому сайту заявив, що майже впевнений у неминучості наступу.
«Відмова США та НАТО від виконання вимог кремлівського ультиматуму може бути використана Кремлем як casus belli – привід для початку війни. Якщо Путін зважиться на таке вторгнення, я думаю, це буде найбільший військовий наступ із часів Другої світової війни. Він може використати авіацію, крилаті ракети, а біля кордонів України зосереджено величезний військовий контингент – за нашими оцінками, до 175 000 осіб. Один із можливих сценаріїв – це захоплення Росією Маріуполя з метою пробити сухопутний коридор у Крим», – припускає Віндман.
Водночас експерт сподівається, що США проводитимуть більш жорстку санкційну політику ніж європейці. На його думку, для Сполучених Штатів цілком можливим є запровадження жорсткіших санкцій, ніж ЄС, тому що їхні економічні зв’язки з Росією не такі міцні.
Тривоги щодо можливого вторгнення поділяє і колишній спецпредставник Держдепартаменту США з питань України Курт Волкер, який пропонує як превентивний захід запровадити нові санкції щодо Росії вже зараз, і скасувати їх тільки в тому випадку, якщо Росія відмовиться від військової ескалації.
Ще одним фактором, що підвищує можливість подальшої ескалації, стали події в Казахстані. Незалежно від того, яку роль у них відіграв елемент кланового протистояння казахських еліт, котрий не заперечують ані кремлівські, ані українські експерти, очевидно, що в основі протестів лежить справжнє невдоволення народу, який за довгі роки втомився від злиднів та безправ’я.
Такі народні виступи Володимир Путін оцінює як прояв «гібридної війни» із боку Заходу, начисто заперечуючи внутрішні передумови невдоволення. Виступаючи в понеділок на позачерговій сесії Ради колективної безпеки ОДКБ, Путін назвав події в Казахстані «нападом на країну» та «актом агресії» і, очевидно, вважає, що повинен завдати удару у відповідь.
По-друге, потенційна успішність операції ОДКБ зміцнила кремлівських ідеологів у тому, що груба сила – це єдиний і найефективніший спосіб отримання бажаного. Більш того, на думку прокремлівських експертів, операція в Казахстані змусила Захід зважати на цю силу, що дає Росії додатковий козир на переговорах зі США та НАТО.
«Блінкен занепокоєний тим, що США не вдасться розіграти казахстанську карту на розпочатих в Женеві переговорах з Росією щодо гарантій безпеки. Сам факт введення миротворчого контингенту ОДКБ протверезив екстремістів, які ретирувалися, поховалися по кутках», – запевняють російські ЗМІ.
Олександр Дугін, якого називають ідеологом зовнішньої політики Кремля, пішов ще далі, і напередодні переговорів розродився великим текстом на тему того, що заворушення у Казахстані актуалізують силове вирішення «проблеми пострадянського простору».
«У геополітиці загалом правова сторона питання є другорядною. Угоди та правові норми лише легітимізують статус-кво, що складається на силовому рівні. У тих, хто програв, немає права голосу, «горе їм». А ось у тих, хто виграв, це право є», – стверджує Дугін.
За його словами, «настав слушний час Москві заявити про перейменування СНД на Євразійський Союз, включивши туди всі політичні одиниці пострадянського простору». Дугін вимагає від Кремля захоплення усієї Лівобережної України, дійти до країн Балтії та запропонувати їм вибір: нейтралізація чи війна. Вторить йому й глава телеканалу RT Маргарита Симоньян, яка написала в своєму Твіттері, що у випадку, якби Росія сама могла виробляти товари, які вона закуповує у США, вона могла б «просто зараз звільнити Донбас, та й Одесою не погребувати».
Словом, останніми днями риторика російської пропаганди щодо НАТО та України стала ще агресивнішою, що, разом із нереалістичними вимогами Москви, збільшує шанси ймовірної ескалації. З іншого боку, дуже важливо, що Захід не піддається кремлівському шантажу і продовжує твердо відстоювати свою позицію та інтереси своїх союзників.
Джерело: Ксенія Кириллова, для Крым.Реалии
Стаття передрукована з дозволу Center for European Policy Analysis (CEPA)
