Джерело: Павло Казарін, спеціально для Крым.Реалии
Двадцять п’ять років тому в Україні з’явилися нові купюри. На десятигривневій банкноті Київ розмістив портрет Івана Мазепи. І був приречений вислуховувати обурення Москви.
Втім, у ті роки Росія була занурена у внутрішню політику набагато більше, ніж у зовнішню. Дмитро Кисельов вів програму «Час пік» замість убитого Лістьєва, Соловйов випускав обладнання для дискотек, а Путін вів передвиборну кампанію Собчака.
Зате тепер всі вони гребуть в одному човні. І на початку травня знову почнуть торгувати істерикою, оголошуючи Кремль і його мешканців єдиними спадкоємцями перемоги у Другій світовій війні.
Росія зробила ту війну джерелом легітимності. Перетворила її в ресурс для самовиправдання. Капітуляція Третього рейху стала для Москви універсальною спокутою всієї радянської політики ХХ століття. А заодно – ще й головним поясненням політичних сюжетів у ХХI столітті.
ТИХ, ХТО МОСКВІ НЕ ДО ДУШІ, ВОНА ЗАПИСУЄ У СПАДКОЄМЦІ ПЕРЕМОЖЕНОГО БЕРЛІНА
Російський політичний словник сьогодні повністю складається з термінології «Великої Вітчизняної». У ньому є «фашисти» і «колабораціоністи», «поліцаї» й «нацизм». Тих, хто Москві не до душі, вона записує в спадкоємці переможеного Берліна. Тих, хто готовий бути союзником, асоціюється із країнами антигітлерівської коаліції.
Ближче до травня ми знову почуємо про зрадника – кримськотатарський народ. Про підступних українських перебіжчиків. Москва почне говорити про збереження історичної пам’яті та захисту дідів, які воювали на фронтах.
Хоча саме Кремль останніх сімдесят років послідовно вихолощує реальну історію тієї війни. Ретушує незручні факти. Витирає цілі розділи. Привласнює чужі перемоги і оголошує свої злочини справою рук ворога.
Кремль не любить говорити про депортації в роки війни. Воліє не згадувати про розстріли в Катині. Замовчує історію перших двох років Другої світової. І навідріз не хоче розмірковувати про те, наскільки історія «Великої Вітчизняної» на радянських територіях була продовженням громадянської війни.
Замість цього Москва продовжує засуджувати сусідів, які відкидають радянські історичні кліше. Розмірковує про право України оголошувати воїнів УПА ветеранами війни. Називає зрадою відмову від концепції «Великої Вітчизняної» на користь Другої світової.
РОСІЙСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ГОТОВЕ СТАВИТИ НА П’ЄДЕСТАЛ ВСІХ ТИХ, ПРИ КОМУ КРАЇНА «ПРИРОСТАЛА ТЕРИТОРІЯМИ»
Хоча у самої Росії точно такі ж самі проблеми з інтегральними героями. Хіба тягне на цю роль підкорювач Кавказу генерал Єрмолов? Чи може розраховувати на статус об’єднуючої фігури герой балканських воєн і затятий націоналіст генерал Скобелєв? Російське суспільство готове ставити на п’єдестал всіх тих, при кому країна «приростала територіями», але чи готові корінні народи співати цим людям осанну?
Вже доводилося писати, що в пошуках власного минулого Україна намагається домовитися про історичні контури всередині своїх власних кордонів. До недавнього часу виходило так, що є Україна + 1. У ролі цього самого «плюс один» опинялися західні області – історія цих земель не вписувалася в концепт «Великої Вітчизняної», тому що починалася в 39-му, а не в 41-му. І нинішній процес ускладнення історичної пам’яті – це всього лише відмова від радянського штучного спрощення цієї самої пам’яті.
Причому інтонації осуду однаково ріднять як прокремлівських спікерів, так і тих, хто претендує в Росії на «дисидентство». Напевно, в цьому теж немає особливого протиріччя. Зрештою, різниця між ними лише в тому, що Кремль звично сварить Україну за те, що вона занадто Україна, а опозиція в Росії засмучена, що Україна – недостатньо Росія.
У РАМКАХ КРЕМЛІВСЬКОГО ПІДХОДУ УКРАЇНА МАЛА СТАТИ УРСР. ПІДКОНТРОЛЬНОЮ І СЛУХНЯНОЮ
Це відгомін старої дискусії. В рамках кремлівського підходу Україна мала була стати УРСР. Підконтрольною і слухняною. А в рамках російського ліберального підходу Україну сприймали як такий собі демократичний Ноїв ковчег, в якому ні елліна, ні іудея, а тільки лише вільний ринок і відмова від колективних ідентичностей.
Втім, обидві ці концепції стали глибоко неактуальними сім років тому. У той самий час, коли вторгнення запустило процес взаємного розлучення двох країн. Критикувати український пошук власної історії за недостатній лиск – все одно що лаяти лавину за недотримання маршруту. Зрештою, на те вона і лавина, щоб бути некерованою стихією. Якщо ж у вас є питання, ви завжди можете адресувати їх тим, хто вирішив у 2014 році на схилі постріляти з рушниці.
Джерело: Павел Казарин, спеціально для Крым.Реалии
