Джерело: Павло Казарін, спеціально для Крым.Реалии
Двадцять сім років тому в Росії танки розстріляли парламент.
У жовтні 1993-го в Москві відбулося все те, що потім Кремль стане приписувати Україні. Державний переворот, під час якого скинули і розстріляли легальну владу. Правовий вакуум, що завершився законодавчим закріпленням прав переможців. Слідом за цим – громадянська війна на території Чечні. Характерно і те, що офіційна Москва поводилася під час тієї війни за добре знайомим Україні сценарієм. Спершу відправляла військових- «відпускників» допомагати очільникові Тимчасової ради Чечні Умару Автурханову захоплювати Грозний. А коли «добровольці» програли – була задіяна кадрова російська армія.
Тривалий час ставлення до тих подій ділило росіян на табори. Хтось вважав, що це була перемога демократії над прихильниками реваншу. Хтось – що це була перемога майбутнього реваншу над прихильниками демократії. Але сьогодні суперечки з приводу згадуваних подій втратили будь-який сенс. Тому що анексія Криму та вторгнення на Донбас зуміли примирити тих, хто на початку 90-х сидів всередині Білого дому, і тих, хто виводив на нього танки.
Російський найманець, який їде на Донбас воювати з українською армією, – це спадкоємець тих, хто був на боці Білого дому. Російський чиновник, який забезпечує найманцю логістику і прикриття, – нащадок Єльцина, який тоді здобув перемогу.
Щоб розібратися в мотивах перших, потрібно розуміти, звідки вони взялися. Захисники Білого дому – це класичне втрачене покоління. Якщо можна так говорити про людей, які встигли до 1991 року пройти весь ланцюжок радянських інститутів дорослішання. Їх гартували дитсадок, школа і армія, але потім стався розпад Союзу, і вони виявилися викинутими з нового соціального порядку. У жовтні 1993 хтось із них мріяв про соціальну справедливість без багатих. Хтось – про реванш і відновлення імперії. Всі вони намагалися відшукати сенс у новій реальності, але в 1993 році їм судилося програти.
А потім грянув 2014-й. І всі ці будівельники майбутнього, що так і не настало, і солдати країни, яка раптом розчинилася, вирішили, що це їхній шанс. Вони вважали, що анексія Криму та вторгнення на Донбас змусять Росію змінитися. Що міжнародна ізоляція та санкції не залишать їй вибору – і на зміну колишньому способу існування прийде новий. Що заради виживання Москві доведеться перебудовувати країну за новими правилами. Вони мріяли про нову реінкарнацію імперії й були переконані, що її нова редакція буде позбавлена колишніх родимих плям. На кшталт неофеодалізму, олігархів і соціальної нерівності.
Дивовижна наївність.
Кремль двічі переміг своїх суперників. Перший раз в 1993-му – розстрілявши із танків. Другий раз у 2014-му – відправивши їх помирати в окопи Донбасу
Насправді ж все сталося з точністю до навпаки. Кремль відмобілізував цих людей на війну з Україною для вирішення своїх власних завдань. Всіх цих анекдотичних козаків, «ополченців», реконструкторів, членів маргінальних партій і завсідників протестних мітингів. Колись вони були суперниками російської влади в битві за майбутнє. А шість років тому погодилися на роль озброєних маріонеток у руках Москви. На початку 90-х вони боролися за революцію. А в 2014-му їх послали приборкувати українську революцію.
Москва пообіцяла цим людям плацдарм для соціальних експериментів. Територію для ігор в історичну реконструкцію з назвою «Новоросія». Але в тому-то й річ, що Москва обдурила своїх давніх супротивників. Поки вони йшли вбивати за придуману «іншу» Росію, Кремль використовував їх для консервації наявного статус-кво. Москві була потрібна не зміна парадигми існування. Їй потрібен був всього лише повідець для Києва. Осередок контрольованої нестабільності. І тоді, коли російські найманці виконали своє завдання, – вони почали таємниче зникати.
Російські добровольці, які їхали боротися з українською армією, вважали себе щонайменше кубинськими партизанами. Принти з Че Геварою. «Революція на експорт». «Інтернаціональна допомога». З тією лише різницею, що кубинські бойовики боролися в Конго і Болівії, а російські – в Донецьку та Луганську. Але справа в тому, що схожість була хибною. Тому що Кремль зовсім не збирався бути реінкарнацією Фіделя. Єдине його завдання – бути головним контрреволюціонером, яка не вирощує нове, а зберігає самого себе. Доти, поки спадкоємці Білого дому, який програв свою гру, вписувалися в його сценарій, їм знаходилося місце в російському прайм-таймі. Як тільки перестали – вони з нього зникли.
Кремль двічі переміг своїх суперників. Перший раз у 1993-му – розстрілявши із танків. Другий раз у 2014-му – відправивши їх помирати в окопи Донбасу.
Іноді імперії закривають свої гештальти досить химерним чином.
Джерело: Павло Казарін, спеціально для Крым.Реалии
Павло Казарін – оглядач Крым.Реалии. Публіцист, телеведучий. Жив і працював у Сімферополі, переїхав до Києва в 2014 році після анексії півострова. Сфера інтересів – пострадянський дрейф і еволюція України.
