Павло Казарін: Іноді вони повертаються

Джерело: Павло Казарін, спеціально для Крим.Реалії

П’ятнадцять років тому, коли мені випало працювати на кримському державному ТБ, там існувала цілком армійська ієрархія нагород.

Роль сержантських личок виконувала подяка від телекомпанії із підписом директора. Молодшим офіцерським званням вважалася грамота від регіонального комітету з телебачення і радіомовлення. Погони старлея приходили разом із подякою від представництва президента в АРК.

Грамота від кримського Радміну була чимось на кшталт звання капітана. Майорські зірки ти отримував разом із грамотою кримської Верховної Ради. Через три роки тебе могли номінувати на звання «заслуженого журналіста АРК».

«Підполковниками» ставали власники грамоти Верховної Ради України. «Полковниками» – лауреати аналогічного папірця з Кабміну. Ну а повноцінне «генеральське» звання – це статус «заслуженого журналіста України».

Будь-який рух по вертикалі міг бути можливим лише завдяки добрій волі чиновників та адміністрації. Зручність і сервільність робили «просування по службі» швидким і легким. Незручні й затяті могли тупцювати в очікуванні нових звань роками.

Вся ця система привчала до того, що статус «заслуженого журналіста» – еквівалент тавра «зручної» і «неконфліктної» людини. В системі, де виконавча влада нагороджує «четверту» – інакше й бути не могло. Радянська спадщина в усій її красі.

Втім, з того часу в Криму мало що змінилося. З нагоди професійних свят влада – тепер уже російська – роздає грамоти та подяки. А наприкінці року й взагалі нагороджують тих, кого вважають «найкращими». І ті, хто отримує від чиновників нагороди, – нічого суперечливого в цьому не вбачають.

Втім, жодного протиріччя у цьому нині й немає. Тому що Крим відтепер живе в рамках російської системи мислення. Тієї самої, у якій держава – це альфа і омега всього, що відбувається. В рамках тієї самої парадигми, яку описав Муссоліні в травні 1927 року: «Все в державі, нічого супроти держави і нічого поза державою».

Російська реальність вибудувана у повній відповідності із заповітами дуче. Держава сприймається як самоціль. Як універсальна надцінність. Коли її завдання – не бути інструментом для своїх громадян, а навпаки – громадяни повинні бути засобом для існування системи. А іноді – паливом для неї ж.

Олігархи з самостійних фігур перетворилися на державних прикажчиків – їх процвітання залежить від міри лояльності Кремля. Найбільшими медіа стали ті, що фінансуються з бюджету. Найоптимістичніший сценарій кар’єри для випускника – держслужба.

У суспільній свідомості в Росії немає ніякої різниці між чиновником і державою. Атаку на першого пересічний громадянин сприймає як атаку на другу. І жодна антикорупційна повістка не спрацьовує саме тому, що обиватель переконаний: сьогодні йому пропонують покопирсатися в кишенях небожителя, а завтра рознесуть країну по цеглинці. «Як у дев’яносто першому».

Втім, у цьому немає нічого дивного. Нещодавнє  опитування «Левада-центру» засвідчило, що 66% росіян ностальгують за СРСР. Якщо врахувати, що лишень кожен четвертий не сумує за Радянським Союзом, то виявиться, що це найбільша поляризація за останні 10 років. Причини для ностальгії теж лежать на поверхні – для кожного другого це «руйнування економічної системи», а для кожного третього – втрата «почуття приналежності до великої держави». Водночас зростання ностальгії спостерігається навіть у тих росіян, хто радянську реальність не пам’ятає з огляду на вік.

Ми часто говоримо про те, що «радянськість» визначається віком. Насправді ні. Це універсальне світосприйняття, в якому персональна безвідповідальність виправдовується тим, що «нагорі видніше». У якому мета виправдовує засоби. У якому державний ідол цілком вартий того, аби час від часу приносити йому людські жертви. Свої. Або чужі – як у випадку з Україною.

І якщо нам чогось і слід повчитися у колишньої метрополії – так це того, що іноді час лікує тільки від ілюзій.

Павло Казарін – кримський журналіст, оглядач  Крим.Реалії