Джерело: Павло Казарін, спеціально для Крым.Реалии
Ностальгія токсична. Вона змушує тебе боятися майбутнього. Змушує мріяти про минуле. До того ж пам’ять милосердно вичищає зі спогадів увесь негатив – і ти починаєш вигадувати своє власне «вчора». Починаєш перебільшувати чесноти і применшувати недоліки. І головна проблема трапляється у той момент, коли мрія збувається і твоє минуле повертається.
У цей момент ти усвідомлюєш, що спогад завжди яскравіший від реальності. Що пломбір не настільки смачний, побут не настільки казковий, та й молодість не поспішає повертатися. Саме в цьому полягає трагедія тієї частини кримчан, які мріяли про російські прапори.
Шість років тому у них трапилася «сбича мєчт». Після російської анексії вони отримали все те, про що мріяли. Кримськотатарський меджліс заборонений. Шкільні програми переписані. Українська мова і церква – у вигнанні.
Пломбір не настільки смачний, побут не настільки казковий, та й молодість не поспішає повертатися. Саме в цьому полягає трагедія тієї частини кримчан, які мріяли про російські прапори
Крим перетворився на острів державної одностайності. Кремль розмовляє мовою радянського партапарату. Тема державної величі ллється зі всіх телеекранів. Місце гривень посіли рублі. Місце тризуба – двоголовий орел. Паростки інакомислення зачищають спецслужби і ніхто відтепер не заважає прокремлівським адептам марширувати строєм.
Але головна проблема проявляється після цього.
Раніше ти звикав жити «відкладеним щастям». Для проросійських хлопців категорія «сьогоднішнього дня» ніколи не була самоцінною. Вони сприймали її лише як плацдарм для боротьби за повернення в минуле. У цьому самому минулому Крим був привілейованим морським курортом Радянського Союзу. Залізна завіса позбавляла його конкурентів, а базування Чорноморського флоту додавало імперських гордовитих ноток у самосприйняття радянських громадян.
У цьому радянському минулому були заводи і колгоспи. «Стабільність» і загальна рівність у бідності. А ще в цьому минулому було чітке розуміння, хто тут ворог і кого слід ненавидіти. Не було потреби ні про що думати – бо було кому за вас вирішувати. Простір безвідповідальності, за який необхідно було розплачуватися лояльністю і покорою. І ця реальність повернулася на територію українського Криму в 2014 році.
Але виявилося, що у цій новій старій реальності проросійськи налаштовані кримчани позбулися головного: джерела своїх проблем. У минулі роки ненастання епохи щастя було узвичаєно звалювати на найрізноманітніші «зловмисні сили». У проблемах був винен Київ. «Варяги». Кримські татари. Вашингтон. Світові «залаштунки». Кожен обирав собі ворога до смаку – і радісно перекладав на нього відповідальність за якість власного життя.
У цій новій старій реальності проросійськи налаштовані кримчани втратили головне: джерело своїх проблем
Але після анексії усі колишні фобії виявилися недоступними. Чорноморський флот будує нові казарми. Українську мову вчити не потрібно. Зважати на кримських татар більше не доводиться. Столиця в Москві, а на прапорі – три кольорові смуги. І як тепер бути? Кого тепер звинувачувати в ненастанні епохи щастя?
Виявилося, що реальна Росія відрізняється від тієї, яка в телевізорі. Що життя в імперії не настільки чудове, як запевняли спогади про свою юність. Що корупція, відкати, чиновницьке свавілля, соціальне розшарування нікуди не поділися. Але тепер уже не вдасться звалити відповідальність за те, що відбувається, на «чужу» і «недружню» столицю. Архітектором усіх негараздів відтепер виступає тільки Росія. Та сама, яку проросійські кримчани придумували собі чверть століття.
Найімовірніше, вони все одно будуть намагатися знайти винуватця усіх своїх бід. Оголосять полювання на нелояльних, візьмуться звинувачувати «залаштунки», за традицією скажуть, що бояри погано виконують розпорядження царя. Та тільки це нічого не змінить. Цим хлопцям доведеться звикати до думки, що лампочки в їхньому під’їзді б’є не Держдеп, а ліфт загиджує не «Правий сектор».
Вони отримали усе, про що мріяли. Яка трагедія.
Джерело: Павло Казарін, спеціально для Крым.Реалии
Павло Казарін – оглядач Крым.Реалии. Публіцист, телеведучий. Жив і працював у Сімферополі, переїхав до Києва в 2014 році після анексії півострова. Сфера інтересів – пострадянський дрейф і еволюція України.
