Джерело: Микола Семена, спеціально для Крым.Реалии
Якось у Сімферополі в книжковому магазині на Пушкінській, відійшовши від полиці з книгами по фотографії, я натрапив на величезний фоліант, розміщений на книжковій виставці для відвідувачів, який називався «Спецоперация Крым-2014», виданий ВД «Комсомольская правда». І оформлений він був як червоне досьє, на якому написано «Особлива папка». Автор – Віктор Баранець. Перша думка: невже «Комсомольська правда» вирішила викрити механізм анексії Криму і розкрила всі секрети військової операції, спростувала казочку про «референдум» і «вибір народу»? Але де ж там. Вони вирішили спростувати факт анексії, але так сталося, що насправді підтвердили його …
У передмові до книги автор пише, що «шукав відповіді на питання, які хвилюють багатьох, він був і в стінах Кремля, і в Україні, в Криму. Він говорив з тими, хто був проти, і з тими, хто був повністю за приєднання Криму до Росії». Це неправда. Автор не шукав відповіді, військовий журналіст, як і в інших своїх книгах на військову тематику, він задавав тренди і міфологізував події, він одним із перших малював картину, яку пізніше пропагандисти повинні будуть тиражувати як офіційну версію. З однією поправкою – він і його видавці поспішали виправдати все, що сталося з Кримом, але виправдовували вони не «вибір народу», а саме спецоперацію, і точно так, як це було і в історії з Афганістаном, змальовували виключно благородних і добрих дійових осіб із одного боку, та недалеких, жадібних, лихих і у всьому неправих дійових осіб з іншого боку. І над усім цим – фігура Путіна, який сидить у білій сорочці у своєму робочому кабінеті (так на світлині) і все бачить, все знає, за все відповідає, ухвалює виключно мудрі рішення.
У послужливо підсунутому коментарі якийсь «читач Віталій» ще більше розкриває задум книги, він пише про те, що «Майбутні історики та політологи тощо, знайдуть чимало помилок і промахів у діях президента Путіна … Але усі помилки і промахи Путіна будуть пробачені його заслугою – поверненням Криму, а головне – тим, що частина російського народу була визволена з полону, в який вона була здана зрадниками, де вона зазнавала інтенсивної дерусифікації … »
І в цьому автор теж помилився. Навіть не історики, а просто сучасники, вже сьогодні говорять саме про анексію Криму як про головну помилку Путіна, яка може стати фатальною для Росії, бо ніякі хитрощі ось уже сім років не дозволяють цю крадіжку чужої території легітимізувати і виправдати.
Тому й стільки перекручених фактів в одному абзаці. «Зрадники» – хто це? Хрущов, Ворошилов, Пегов, уся Президія Верховної Ради СРСР, уся Компартія, мудрість рішення якої в 1954 році прославляли всі газети країни? Або зрадники – це всі газети, що прославляли мудрість партії, яка ухвалила рішення передати Крим Україні, щоб вона його відбудувала після війни, оскільки Росія з цим не могла впоратися. «Дерусифікація» – це що? Діловодство виключно російською мовою, 99,9% засобів масової інформації російською мовою, 98% освіти виключно російською мовою, 95% книг в магазинах російською мовою, вільне поширення усіх російських видань та каналів телебачення і радіомовлення в українському Криму?
Автор книги виступає в ролі такого всюдисущого всезнайки. У передмові це описано так: «Йому випала нагода дізнатися про те, що відбувалося в Кремлі, в Міноборони, в Генштабі у ті тривожні дні і ночі, коли Київ коптився в угарі Майдану. Що саме змусило Януковича утікати? Як це було? Деякі конфіденційні документи Верховної Ради, Служби безпеки України та зізнання свідків тих подій проливають світло на багато цікавих моментів. Як готувалася унікальна операція на півострові?»
Але насправді такий прийом, коли автор скрізь був і все знає, давно було засуджено в документалістиці. І тому, попри спробу представити книгу як документальну, оповідання видається знову як частина пропагандистського прийому, потуг на свідчення очевидця, коли ясно, що автор там не був і знати цього не може. І книга написана відповідно: автор пише так, начебто він був в одному кабінеті з Путіним, потім перемістився в кабінет до Януковича, потім ознайомився з таємною документацією України, Росії, СБУ, ФСБ, посольств США, Великобританії, НАТО, потім відвідав кабінет Барака Обами, кабінети чиновників у Капітолії, потім ознайомився з секретними документами Пентагону, потім йшов у перших рядах «зелених чоловічків», потім перемістився на Майдан. Ця хитрість зовсім не створює ефекту присутності, на який розраховував автор, і читач просто не вірить йому, усе точно за Станіславським.
До слова про автора. Віктор Баранець народився у 1946 році в Барвінкове Харківської області Української РСР. У 1970 році закінчив факультет журналістики Львівського вищого військово-політичного училища, в 1978 році – Військово-політичну академію імені В. І. Леніна. У травні 1991 року служив референтом у ГлавПУРі СРСР. Під час путчу 1991 року вночі спалював документи ГлавПУРу. У той час газета «Аргументи і факти» занесла його в списки тих, кого потрібно заарештувати в першу чергу. Але обійшлося. Працював у «Правде», з 1998 року – в «Комсомольской правде», веде там програму «Військове ревю полковника Баранця» та «Аудіокнига Віктора Баранця», в 2012 році став довіреною особою Володимира Путіна на виборах, опублікував агітаційний матеріал «Чому я обираю Путіна». Автор книг «Єльцин і його генерали», «Втрачена армія», «Генштаб без таємниць», «Армія Росії – захисниця або жертва?», «Честь мундира», «Офіцерський хрест». Вітав призначення Сергія Шойгу міністром оборони Росії, назвавши це «найкращим кадровим рішенням президента».
Здавалося б, уродженцю і вихованцю України повинні були бути близькими інтереси і біль його Батьківщини, кому як не йому зрозуміти ситуацію зсередини, але книга сповнена неправдою про Україну. Ось це і є зрада.
Автора не бентежить той факт, що він спростовує сам себе і нагромаджує купи нісенітниць. З одного боку, Віктор Баранець з військовою прямотою пише, що «Зарубіжні військові фахівці були змушені визнати, що дії «ввічливих людей» під час кримської операції були надзвичайно професійними. Починаючи від прихованого зосередження військ і швидкості їх перекидання в Крим, і закінчуючи грамотним блокуванням українських частин при взаємодії з силами кримської самооборони». Висновок – справжня анексія!
З іншого боку, він на догоду своєму патрону Путіну, автору фрази про «мішок картоплі», наводить вже давно спростовані вигадки: що Крим було передано до складу України в 1954 році з грубими порушеннями конституційних процедур, які визначають порядок передачі територій, хоча юристи зробили висновок, що передачу було здійснено з повним дотриманням чинних на той час юридичних процедур. А також що «добровільне повернення Криму до складу Росії через референдум і «анексія» – далеко не одне й те ж саме! Народ Автономної республіки Крим мав повне право на самовизначення».
Випускнику військово-політичної академії не може не бути відомо, що право на самовизначення мають нації, і що не існує правового поняття «народ Криму». І якщо Баранець надає йому право на самовизначення, тоді нехай таке ж право надасть і «народу Рязанщини», «народу Курщини», «народу Кубані», «народу Калінінградської області», «народу Курильських островів», не кажучи вже про народи автономних утворень в Росії, тієї ж Чечні, наприклад. Він пише, що «Крим з часів Катерини належав Росії», забуваючи вказати, що і тоді він був анексований, і що це тільки маленька частина його історії, до того ж найгірша, абсолютно кризова, коли над корінним народом чинився геноцид, і сталося це під рукою Росії.
Віктор Баранець пише, що «Громадяни Криму мали законне право самостійно визначати свою долю на референдумі, але Київ, Вашингтон, Берлін і Париж наполягають, що референдум – це «демократія під дулами російських автоматів». Так, дійсно, безпеку кримського плебісциту в березні 2014 року забезпечували російські військові, але волевиявлення кримчан було абсолютно вільним».
По-перше, у Криму немає зараз і не було ніколи «громадян», на той час це були громадяни України, по-друге, російські військові не забезпечували безпеку кримчан, оскільки до того часу, поки вони самі туди не прийшли, в цьому не було ніякої потреби, люди в ті дні писали на плакатах «Не треба нас захищати!». Російські військові не захищали кримчан, а примушували їх, як свідчить колега Баранця полковник Гіркін, вони розшукували депутатів, які поховалися, і погрозами, і силою доставляли їх на сесію. Крім того, він нічого не пише про те, що результати «референдуму» були сфальсифіковані. Це – свобода і захист?
Віктор Баранець, як вірний політпропагандист, винаходить неіснуюче явище «американська політика на Україні», чому, мабуть, в Америці, та й не тільки в Америці, можуть сильно здивуватися. Навіщо?
Це дає йому можливість перенести відповідальність за Крим на інший берег океану: «переконаний, вона і породила Майдан, а той, у свою чергу, створив умови, які змусили народ Криму повстати проти київської хунти».
Хунти? В органах влади тодішньої, та й нинішньої України – жодного військового, в той час як в Росії – одні колишні військові. Де хунта?
І далі: «Якби Віктор Янукович не покинув свою країну в піковий момент лютневих подій 2014 року, якби він скористався наданими йому Конституцією президентськими повноваженнями, а опозиція не порушила Угоду про врегулювання кризи, то українська історія сьогодні розвивалася б іншим руслом».
Але як тоді автору бути з тим фактом, що спецоперація «Крим-2014», яку він описує у своїй книзі, почалася ще в січні-лютому, тобто значно раніше втечі Януковича, і навіть на медалі вибита дата 20 лютого, коли Янукович ще був на місці. Та й «утікав» Янукович не куди-небудь, а в Росію, і за допомогою Росії, президент Путін, як сам розповідав, дав команду забрати його з української території.
Автор іще пише: «читач неодмінно поставить питання – де тут грань між достовірними фактами і домислами автора?». Так, задається, тому, що в ній усе змішалося докупи, і реальні факти, і умисний домисел, в першу чергу про те, що була загроза від міфічних «бандерівців», які нібито наступали на Крим, хоча ніхто їх не бачив, – і навіть у фільмі режисер зняв порожній потяг! – і про те, що російські військові, нібито, не проводили наступальної операції під прикриттям легенди про захист, а насправді когось захищали.
Тож автор і сам розуміє, що книга – суцільний вимисел, і сам публікує зізнання в цьому: «змінені лише деякі прізвища, зокрема офіцерів і солдатів одного з батальйонів спеціального призначення Головного розвідувального управління Генштабу Збройних сил Росії. Зі зрозумілих причин я не став розкривати справжніх імен наших розвідників і їхніх агентів, способів отримання ними секретних документів і відомостей за кордоном. Ну а що стосується «письменницьких домислів», то я вдавався до них лише тоді, коли не можна було розкривати державну таємницю і розносити те, що недруги Росії могли б потім використовувати проти неї або проти окремих осіб, що фігурують у книзі … »
Тобто, діяло ГРУ, але автор приховував те, що могло бути використано проти Росії. Тобто Росії є що приховувати, хоча й усе інше, що він розповів, також говорить проти Росії. «Ну, а в іншому, як-то кажуть в таких випадках, «усі збіги випадкові », – пише автор. Але давно відомо – випадкових збігів не буває. І «спецоперація-2014» – не випадкове «військове навчання», а умисне порушення міжнародного права Росією. Це визнано міжнародними організаціями, світовою спільнотою, навіть судом як військові дії на території іншої держави, що і є агресія, вторгнення, війна. І авторський домисел, який автор намагається представити як аргумент, документів міжнародного права не похитнув. Розповіді про «спецоперацію» їх тільки підтвердили. Ця книга – не «особлива папка», а «папка особливого умислу», в якій автор його повністю й розкрив.
Анексія Криму Росією
У лютому 2014 року в Криму з’являлися озброєні люди у формі без розпізнавальних знаків, які захопили будівлю Верховної Ради АРК, Ради міністрів АРК, а також сімферопольський аеропорт, Керченську поромну переправу, інші стратегічні об’єкти та блокували дії українських військ. Російська влада спочатку відмовлялася визнавати, що ці озброєні люди є військовослужбовцями російської армії. Пізніше президент Росії Володимир Путін визнав, що це були російські військові.
16 березня 2014 року на території Криму і Севастополя пройшов невизнаний більшістю країн світу «референдум» щодо статусу півострова, за результатами якого Росія включила Крим до свого складу. Ані Україна, ані Європейський союз, ані США не визнали результати голосування на так званому «референдумі». Президент Росії Володимир Путін 18 березня оголосив про «приєднання» Криму до Росії.
Міжнародні організації визнали окупацію і анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили економічні санкції. Росія заперечує анексію півострова і називає це «відновленням історичної справедливості». Верховна Рада України офіційно оголосила датою початку тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією 20 лютого 2014 року.
Джерело: Микола Семена, спеціально для Крым.Реалии
Микола Семена – кримський журналіст, оглядач Крым.Реалии
