Очевидно, що впродовж багатьох років країни Заходу, зокрема Польща, перебувають під прицілом гібридної російської агресії. Ба більше, ця агресія спрямована не лише проти окремих держав, а й на підрив єдності самого Заходу. З цією метою головний удар скеровано насамперед проти НАТО, яке в Кремлі сприймають як майже міфічного ворога, що втілює дії зовнішніх сил, невигідні для Москви.
Росія формує образ Організації Північноатлантичного договору як свого головного супротивника. Про це свідчать не лише прямі заяви кремлівських пропагандистів і пов’язаних із ними ЗМІ, а й той факт, що тривалий час вони називали військові дії в Україні «спеціальною військовою операцією», уживаючи слово «війна» переважно у зв’язку з «НАТО». У такий спосіб у російському дезінформаційному посиланні Росія нібито воює не з українськими Збройними силами, а з «колективним Заходом».
Це насамперед пов’язано з пропагандою, орієнтованою на власне населення та мешканців деяких пострадянських країн. Москва намагається приховати провали влади та «другої армії світу», яка протягом більш ніж тисячі днів не може здобути вирішальної перемоги над, теоретично, набагато слабшою Україною. У такому контексті зручніше стверджувати, що Росія протистоїть найсильнішому військовому альянсу у світі, а не колишній республіці СРСР. Звідси й постійне наголошення на тому, що росіяни протидіють «найсучаснішій» зброї НАТО, а у випадках українських успіхів це подається як заслуга «польських» чи «французьких найманців». Водночас у російських наративах Європейський Союз розглядається як своєрідна «політична гілка» НАТО. На думку російських ЗМІ, агенти ЄС начебто відповідальні, приміром, за протести в Грузії чи несприятливі для Москви вибори в Молдові.
Варто зауважити, що російська дезінформація працює не лише на короткострокові цілі — зменшення підтримки України з боку Заходу та послаблення його єдності, а й на довгострокові — перманентний внутрішній розпад Західного блоку. Це, у підсумку, повинно зміцнити позиції Москви у світі. Таким чином, можна виокремити низку кремлівських наративів, спрямованих як проти НАТО загалом, так і проти окремих країн-членів.
Перший наратив орієнтований переважно на внутрішню аудиторію. Він підкреслює могутність НАТО та його «агресивні наміри». Сюди можна віднести фейкові повідомлення про те, що Польща й Литва начебто планують вторгнення до Білорусі, або про «агресивний» характер будь-яких військових навчань на східному фланзі Альянсу. Такий підхід покликаний консолідувати суспільство довкола влади, яка нібито єдина здатна гарантувати безпеку громадян.
Другий наратив акцентує на внутрішній слабкості Альянсу, його «занепаді» та близькому розпаді. Він спрямований і на внутрішню аудиторію (щоб посилити почуття власної сили російського суспільства й повагу до авторитарного уряду), і на зовнішню, де готує ґрунт для поширення третіх і четвертих наративів.
Третій наратив покликаний поглиблювати розбіжності між країнами-членами НАТО та ЄС. Кремль підживлює суперечки й конфлікти між ними, роздмухуючи їх до абсурдних масштабів. Так, несхвалення більшістю західних лідерів проросійських кроків Орбана в російській пропаганді подається чи не як загроза військової інтервенції НАТО в Угорщину, а польсько-німецькі розбіжності — як пролог до нової війни. Головна мета — зруйнувати внутрішню згуртованість Північноатлантичного Альянсу.
Четвертий наратив спрямований на посилення поляризації всередині країн-членів НАТО та ЄС. Часто значення має не сам напрям цієї поляризації, а її інтенсивність. Кремлівські тролі можуть підтримувати водночас обидві сторони політичної суперечки, прагнучи пришвидшити її радикалізацію. Таким чином вони намагаються послабити здатність урядів ухвалювати рішення та змусити їх зосередитися винятково на внутрішніх питаннях, залишаючи Росії простір для дій у сферах, які вона вважає своєю «зоною впливу».
П’ятий наратив спрямований на розкол між західними країнами та Україною. Для цього періодично поновлюються фейки про нібито поділ України її західними сусідами, а також нагнітається напруженість між українцями та західними суспільствами, які їх приймають. У такому випадку Росія намагається переконати західну громадськість у «невдячності» українців, а українців — у «дискримінації» з боку Заходу та недостатній підтримці. Таким чином Кремль прагне зменшити допомогу Україні й посіяти недовіру до західних інституцій, відвертаючи Київ від прагнень до членства в НАТО та ЄС і спонукаючи до повернення в орбіту російського «міра».
Шостий наратив націлений на внутрішню аудиторію та «антисистемну» аудиторію на Заході. Він полягає у виправданні дій Росії та звинуваченні НАТО в «агресивних намірах», які нібито й спричинили війну в Україні. Мета — з одного боку, посилити мобілізацію російського населення на підтримку військових зусиль, а з іншого — зменшити антиросійські настрої на Заході, підірвавши довіру західних суспільств до власних урядів.
Сьомий наратив базується на управлінні страхом. Його суть — формування «непереборних» червоних ліній, поширення ідей про Третю світову війну чи погроз ядерним конфліктом. Завдання цього наративу — змусити західні країни зайняти вичікувальну позицію, зменшити допомогу Україні та прийняти російські умови.
Нарешті, восьмий наратив, на відміну від попередніх, орієнтований не на громадськість, а на владу країн НАТО. Він полягає у поширенні погроз розпадом Росії в разі її поразки та припущень, що ядерний арсенал може опинитися в руках криміналітету, безвідповідальних військових чи терористичних груп. У такий спосіб Москва намагається опосередковано впливати на перебіг конфлікту, переконуючи Захід у тому, що військова поразка Росії чи серйозні втрати її іміджу суперечать самим інтересам Заходу.
Таким чином, видно, що Кремль застосовує різноманітні, подекуди суперечливі наративи у своїй пропагандистській та дезінформаційній війні проти НАТО. Ця суперечливість не бентежить Росію, адже її головна мета — посіяти інформаційну плутанину та послабити політичну дієздатність Заходу. Важливо не піддаватися на провокації та маніпуляції Кремля. Навіть якщо деякі з його тез базуються на реальних фактах, перебільшення їх значущості та емоційна, непродумана реакція не відповідають нашим інтересам і не сприяють нашій безпеці.
