На тлі нарощування військ біля кордону України Кремль дав чітко зрозуміти світові – ні розширенню НАТО. 8 грудня 2020 року президент Росії Володимир Путін заявив, що розширення Альянсу на Схід, у тому числі за рахунок включення України, «дуже чутлива тема для безпеки Росії». Це вилилося у проєкти «пропозицій» до США та НАТО «щодо гарантій безпеки», де було сформовано більш чіткі вимоги. Пізніше Путін і взагалі заявив, що в НАТО нібито нахабно обдурили Росію, коли в 1990-х роках пообіцяли не розширюватися на схід.
Чи справді НАТО обіцяло щось подібне, розбирався StopFake за допомогою книги авторства Мері Еліз Саротт «Not One Inch». У ній зібрано весь відомий на сьогодні фактаж із питань розширення НАТО після розвалу Радянського Союзу.
«Обіцянка» НАТО
Під час щорічної пресконференції 23 грудня Володимир Путін прямо звинуватив НАТО у брехні. З його слів, Альянс нахабно обдурив Росію, адже у 90-х роках пообіцяв не розширюватися на схід.
«Жодного дюйма на схід», – сказали нам у 1990-і роки. Ну, і що? Надули. Просто нахабно обдурили. П’ять хвиль розширення НАТО. І тепер уже, будь ласка, в Румунії, зараз у Польщі з’являються відповідні системи», – сказав Путін.
Уточнювати, де було зафіксовано обіцянку НАТО, російський президент не став. Він добре знає, що це ніде не прописано. Влітку 2021 року в інтерв’ю каналу NBC він також говорив про «обман НАТО не розширюватися». На запитання журналіста «Де було закріплено цю обіцянку?», Путін відповів: «Ви молодець! Правильно, «обманули дурачка на четыре кулачка» – в нас так у народі кажуть. Потрібно все закріплювати на папері» (дивитися з 50 хвилини).
Тобто президент Росії чудово усвідомлює, що така обіцянка не закріплена в жодному документі, але все ще продовжує апелювати до «нам сказали». Показово, що в цьому ж інтерв’ю Путін говорить, що підтвердження щодо «усної домовленості» можна отримати у «живого-здорового» Горбачова. Журналісти ZDF, до речі, запитували його про «обіцянку» ще в 2014 році, й той заявив, що це міф. Але про це пізніше.
Історія «обіцянки»
Володимир Путін був не першим, хто озвучив наратив «про порушену обіцянку НАТО». Історія цього міфу веде початок ще від переговорів 9–10 лютого 1996 року в Гельсінкі. Тоді на нейтральній території вирішили зустрітися міністр закордонних справ Росії Євгеній Примаков і держсекретар США Уоррен Крістофер; на переговорах здебільшого обговорювалися зовнішня політика. Тоді Примаков почав «атакувати» ідею розширення НАТО. Російський дипломат заходився стверджувати, що в 1990 році, під час підписання договору «Два плюс чотири» (Договір про остаточне врегулювання питання Німеччини – тобто йдеться про договір щодо об’єднання Німеччини – прим. редактора), і було дано обіцянку «заборонити країнам до схід від Німеччини вступати в Альянс» (Sarotte ME Not One Inch. America, Russia, and the Making of Post-Cold War Stalemate. – Yale.: 2021. – P. 251).
Міністр закордонних справ Росії Євгеній Примаков послався на слова колишнього держсекретаря США Джеймса Бейкера. 9 лютого 1990 року Бейкер безпосередньо обговорював з Горбачовим можливість Німеччини приєднатися до НАТО: «Ви б воліли бачити об’єднану Німеччину поза НАТО, незалежну і без збройних сил США, чи вам краще було б, якби об’єднана Німеччина була пов’язана з НАТО за гарантій того, що юрисдикція НАТО не зрушить ні на дюйм на схід від її нинішнього становища?». Горбачов відповів, що ніяке розширення «зони НАТО» не було б прийнятним. І, за словами Горбачова, Бейкер нібито відповів: «Ми згодні з цим». Ця розмова і породила цілий міф Кремля про «обіцянку» НАТО (Sarotte M. E. Not One Inch. America, Russia, and the Making of Post-Cold War Stalemate. – Yale.: 2021. — P. 55).
Тепер можна повернутись до інтерв’ю самого Горбачова журналістам ZDF. Сам він не інтерпретує тодішню розмову як «обіцянку НАТО не розширюватися». Більше того, Горбачов вважає, що тоді питання таким чином взагалі не ставилося і не вимагалося ніяких гарантій. А це означає, що він фактично не міг отримати позитивної відповіді, якщо взагалі це питання не порушувалося, — так працює дипломатія.
Але тоді, в 1996 році, слова Євгенія Примакова в Гельсінкі викликали величезний інтерес у Вашингтоні. Держдепартамент США навіть ініціював проведення дослідження на цю тему, щоб з’ясувати, що насправді було обіцяно Горбачову, а що — ні. Ця місія лягла тоді на плечі виконувача обов’язків координатора з колишніх радянських республіках Джона Гербста (потім він стане послом США в Україні — прим. редактора) та помічника державного секретаря у справах Європи й Канади Джона Корнблюма. Як доказ неправоти російської сторони в обіцянці не розширення НАТО вони посилаються на невідповідність між усними переговорами в 1990 році та їх більш «обмеженими письмовими результатами» (Sarotte ME Not One Inch. America, Russia, and the Making of Post-Cold War Stale. – Yale.: 2021. – P. 252-253).
А якщо перекласти це з дипломатичної мови, то таких обіцянок Горбачову ніхто не давав.
Україна вже давно могла бути у НАТО
Принаймні, така можливість активно розглядалася. Відразу після розпаду Радянського Союзу питання про розширення чи не розширення НАТО не залежало від бажання самої Росії. Процес прийняття нових членів Альянсу, зокрема й України, швидше залежав від загальної геополітичної ситуації. В адміністрації президента США в 90-х питання розширення НАТО було пріоритетним і під час президента Джорджа Буша-старшого (Yale.: 2021) 242-243), і за правління його наступника Білла Клінтона (P. 185). Команди обох президентів розділилися на тих, хто був прихильником ідеї розширення НАТО — наприклад, Дік Чейні, Александр Вершбоу, Даніел Фрід, Річард Холбрук, і на тих, хто «радив виявляти обережність», – як-от Аштон Картер або Вільям Перрі.
Перед обома президентами США стояв вибір: або наблизити до НАТО Центральну та Східну Європу, включаючи країни Балтії й Україну, або сприяти співпраці з тендітною новою російською демократією, особливо в інтересах ядерного роззброєння (Sarotte ME Not One Inch. America, Russia, and the Making of Post-Cold War Stalemate.- Yale.: 2021. – P. 4). Ядерна спадщина України непокоїла обох президентів і часто в питанні розширення Альянсу саме вона відігравала важливу роль. І Буш, і Клінтон намагалися впорядкувати це питання. Але зрештою гору здобули ті, хто сповідував підхід Russia first (Росія насамперед) і «радив виявляти обережність» у питанні розширення НАТО.
Президент Росії Володимир Путін відверто лукавить та маніпулює, апелюючи до обіцянки «жодного дюйма на схід». Вирвана з контексту фраза не має нічого спільного з фактичними, або ж юридичними обіцянками. Питання розширення НАТО, включаючи Україну, активно обговорювалося в 90-х без особливого опору Росії – або навіть із прицілом вступу самої Росії до Альянсу, за що свого часу активно боролися Борис Єльцин та його міністр закордонних справ Андрій Козирєв, а також деякі політики у Вашингтоні та на європейському континенті. Головне питання, що непокоїло Москву в 90-ті роки, —як отримати якомога більше економічної допомоги зі США та Німеччини, без чого Росія навряд чи вижила б. Але такі речі дуже швидко забуваються.
Автор Артем Лаптієв
